Чи є на Закарпатті справжня політика і політики?

Що маємо у області? Чи не найгірші дороги, корупцію, відкати, гальмування децентралізації, штучний мовний конфлікт, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Чи є на Закарпатті політика? Фактично ні. Адже що насправді означає цей відомий кожному термін?

Згідно з Вікіпедією політика – це визначена частина, програма або напрям такої діяльності, сукупність засобів (інструментів) та методів для реалізації певних стратегічних інтересів задля досягнення визначених (суб’єктом політичного процесу) цілей в певному соціальному середовищі.

Заплутано, правда? Занадто пафосно. Але якщо перефразувати простими словами, то політика – це програма, спрямована на добробут населення.

Отже, на жаль, виходить, що справжньої політики у нас немає… А що маємо взамін?

За з’ясовуванням стосунків та піар-акціями не вистачає часу для роботи?

Якихось яскравих постатей серед закарпатських парламентарів, які б щоразу під час засідань горлали про виділення коштів на регіон, чомусь не спостерігається. Натомість маємо одіозного Шуфрича, який геть забув про рідний Ужгород і ім’я якого зараз згадується хіба що через якісь скандали, пов’язані з Партією регіонів, або його особисті проблеми. Маємо братів-Балог, про яких найбільше чути із вуст голови Закарпатської ОДА Геннадія Москаля, ніж із парламентсь-ких трибун. Та й, якщо чесно, протистояння Москаль-Балоги і є в очах незакарпатців однією з основних «картинок», що характеризує наш край. Складається враження, що мукачівська родина доплачує голові ОДА за те, що він її постійно рекламує. Тим більше, враховуючи, що очільник області рясно роздає інтерв’ю центральним телеканалам. Та й обрав Геннадій Геннадійович дуже «мудру» тактику – наїздів на Уряд. Людям це подобається, більшість зубожілих краян його вважають настільки своїм чоловіком, наскільки не вважали жодного з його попередників, що були корінними закарпатцями.

Що ще маємо в області? Штучний мовний конфлікт із угорцями, гальмування децентралізації, корупцію, вимагання відкатів від інвесторів у деяких містах та селах області і таким чином унеможливлення створення нових робочих місць для населення і масу заробітчан, які приїжджають додому лише на великі релігійні свята.

Продовжуючи тему політики або того, що маємо замість неї, варто згадати й про мукачівські «розбірки» щодо перейменування вулиць. При цьому роздмухані вони штучно, аби відвернути увагу людей від більш важливих питань – подорожчання бензину чи продуктів тощо.

А чому не видно на місцях тих політиків, кому наші земляки довірливо вручили депутатські мандати і на чию підтримку так щиро сподівалися? Часом вони з’являються, аби перерізати стрічки закладів, які відкриваються, але до відкриття яких вони доклали найменше зусиль, адже вони будуються за державні гроші, кошти платників податків.

Але повернемось до справжнього визначення щодо того, що таке політика.

Де наші програми економічного розвитку, де покращення соціальної інфраструктури, де врешті-решт обіцяні дороги?

А що роблять для того, щоб ситуація змінилася чиновники різних рівнів, починаючи від сільських, селищних і міських і закінчуючи обласним, та власне слуги народу? Та й чому закарпатці слухають їх, коли вони під час своїх виступів не розповідають про плани змін на краще, а лише обливають брудом рідний край, принижують область у очах інших. Хоча самі ж мають із ранку до ночі думати над тим, як ті проблеми вирішити.

І що це за туристичний прийом залучення до Закарпаття гостей, які слухаючи та читаючи подібні тези, роблять відповідні висновки і приймають рішення поїхати хоч куди, лише не до нас.

Ми втрачаємо потенційних туристів. Чому вони замість Закарпаття з цілющими мінеральними джерелами, термальними басейнами, гірськолижними витягами, вражаючою природою надають перевагу кам’яним львівським джунглям?

Багата на страви національна кухня, місцевий колорит, широкий асортимент наїдків і відносно дешевий сервіс робить нашу область у гастрономічній сфері практично кухонним раєм.

Тим паче, що маємо найбільшу кількість гастрономічних фестивалів в Україні, 104 дегустаційних зали вина, десятки пивоварень та крафтових сироварень, дегустаційні зали меду, палинки, сиру, повидла – леквару.

Але при всіх цих очевидних перевагах навали туристів не спостерігається. Чому?

Чому область не рекламується?

З давалося б, у нас багато готелів з доступними цінами, безліч архітектурних родзинок, безцінні природні блага, але, на жаль, потрапити до нас не так і просто, та й у межах області дається взнаки те ж дорожнє питання. Крім того, необлаштовані під’їзди до історичних пам’яток, у районах досить мало що можемо показати гостям, не розроблено програми відпочинку, немає видовищ… Рятує єдине – сама природа Карпат. Але, враховуючи інтенсивність вирубок протягом останніх років та пов’язане з цим зміління річок, незабаром ми можемо втратити навіть цей єдиний безцінний скарб.

Та й ті фестивалі, що проводяться в області, також заслуговують на краще. Часто їхній рівень досить низький, нерідко продають їжу з альтанок, де умови приготування далекі від ідеальних.

Але основна біда нашого краю в тому, що влада не думає над тим, що продукцію або послуги потрібно рекламувати, про себе треба заявляти. Скільки лише на центральних каналах рекламується Львів! Скільки тисяч білбордів на українських трасах з анонсами свят, які проводять наші сусіди і на які запрошують гостей із усіх куточків держави.

А скільки керівниками області, міст, районів куплено рекламного ефірного часу на національних каналах? Немає грошей? А чому тоді є на «районки», які, незважаючи на те, що всі кричать про роздержавлення, досі фінансуються владою і залишаються її ж рупором.

Невже хтось думає, що українці – телепати і на підсвідомому рівні дізнаються, як у нас гарно, та масово ринуть сюди.

Ні. Таких див не трапляється.

Тому, повертаючись до питання політики, а точніше до того, чи є вона на Закарпатті, можна з сумом запевнити, що у широкому розумінні слова її немає.

Щоб пересвідчитись, крім уже згаданого досить собі задати кілька питань. Чому на закарпатських річках так вперто намагаються побудувати міні-ГЕСи, наражаючи наш край на екологічну катастрофу? Чому масово вивозять ліс? Чому процвітає корупція? Чому навіть зловлених на хабарах чиновників та посадовців випускають на волю? Чому на кордонах стільки контрабанди? Чому не створюється достатньо робочих місць? Чому наші пенсіонери не можуть собі дозволити щоліта їздити на відпочинок у Європу? Чому сотні заяв закарпатців до наших слуг народу із року в рік залишаються без розгляду… чому тисячам відмовили у допомозі! Чому парламентарі не проводять ніяких зустрічей із краянами? Чому з ними можна спілкуватися лише через посередників, тобто довірених осіб і радників? Чому вони активуються разом зі своїми прес-службами тоді, коли починають готувати майданчики для майбутніх виборів? А чи багато зробили для громад депутати обласного, міських, районних та сільських (селищних) рівнів?

На жаль, таких «чому» ще дуже багато! Але ж область, найбільш максимально наближена до Європи (із чотирма кордонами із країнами ЄС), фактично мала б розвиватися найкраще, а не завжди залишатись поза увагою влади!

Утім варто згадати ще про одну цікаву деталь.

У грудні минулого року наші слуги народу підняли собі зарплати заднім числом, прирівнявши їх до розміру оплати праці членів уряду. Щоправда, через 10 днів, після широкого розголосу, постанову скасували. Проте народні обранці так і не заспокоїлись. Як повідомляє телеканал СТБ, із початку 2018 року парламентарі таки підняли собі зарплату, однак цього не афішували. Відтепер їхня зарплата стала більшою удвічі та становить щонайменше 30 тисяч, а у деяких сягає навіть 80 тисяч гривень.

Для чого Закарпаттю 256 осередків партій

А якими насправді здобутками звітують перед закарпатцями чиновники? Переглянувши сайти обласної та районних рад, ОДА та міських рад, чого можна там побачити найбільше? Анонсів якихось свят, фотографій із керівництвом під час покладання квітів до пам’ятних місць або відкриття певних об’єктів, сухих статистичних звітів про проведення сесій, різних зустрічей та конференцій. А чому немає розширених звітів видатків, чому не оприлюднюються імена хабарників навіть після затримань? Чому правоохоронні органи часто змушені діяти не в рамках правового поля, а під тиском певних політичних фігур?

«Чиновникам треба думати, щоб їх не виносили з кабінетів зі стільцями і не кидали в смітники,- каже правник, член Ради громадського контролю при Національному антикорупційному бюро України Олександр Пересоляк. – А ми, у свою чергу, не повинні закривати очі на факти явних порушень з боку влади. Потрібно боротися. І починати треба зі слідчих, які безпідставно закривають кримінальні справи. Треба підвищити ціну їх бездіяльності. Якщо місцеве керівництво не реагує, потрібно звертатися до вищого керівництва. Якщо треба, їхати в Київ на особисті прийоми. Таким чином, покарання за бездіяльність стає більш суворим. Треба інформаційно впливати на керівників і паралельно рухатися в юридичній площині».

А тим часом на сьогодні в Єдиному державному реєстрі України зареєстровані 353 політичні партії, на Закарпатті є осередки 256 із них. І це просто фантастична кількість нікому не потрібних організацій. Тож чому ж на їхнє утримання кошти знаходяться, а на туризм, тобто на його рекламу – немає?

До речі, торік, приблизно лише 3/4 партій регулярно подавали фінансові звіти, а з тих, що подавали, 2/3 проставляли у графі «витрати» нулі, тобто вони насправді не є діючими.

А тепер уявімо, що всі ці партії незабаром активізуються, хоча, звісно, більшість із них є фейковими, але все одно. Якої ж довжини повинен бути бюлетень, щоб вмістити список усіх бажаючих потрапити до Верховної Ради. І скільки часу шукатиме стара сільська бабуся у цьому довжелезному рулоні саме ту партію, за яку захоче проголосувати?

До речі, від назв окремих партій, осередки яких є в Ужгороді, стає просто смішно. Не будемо їх називати, але перед тим як реєструвати політичну силу, політикам варто було б вивчити український правопис та хоч трохи увімкнути логіку.

При цьому частина з цих політичних сил усе ж приходить до влади. Змінюються гравці, змінюється інтер’єр у кабінетах, портрети на стінах, а система все одно залишається незмінною. Зламати її непросто. На противагу політикам починають діяти громадські активісти, за якими йдуть все більше людей, але їм змінити світ, тобто Закарпаття, на краще також не дуже вдається.

«Річ у тім, що ті, кого називають активістами, — більш-менш освічені та професійні — свого часу дуже багато «інвестували» у власний імідж. Вони працювали над образом профі, якому не соромно потиснути руку. Ці люди сформували собі відповідний імідж. Та фактично це означає, що вони — вовки-одинаки: кожен сам за себе. Я би це назвав «егоїзмом» (у хорошому сенсі). Вони знають, скільки зусиль вклали у свою освіту, самоосвіту, в просування себе. Відповідно це люди, які знають собі ціну. Тому кожен з них вважає себе зіркою, – каже політичний експерт Ми- хайло ЧАПЛИГА. – Але зірки не завжди формують сузір’я. Кожен із наших громадянських активістів – сам по собі. Можливий тільки ситуативний союз. І то досить рідко».

Ось чому насправді нам не вдається досягти суттєвих змін у державі, у області, у своєму місті. Заважає передусім політична різношерстість між депутатами, відсутність єдності між активістами, а про закарпатців, які губляться у всій цій каші, годі вже й говорити.

Марія УЖАНСЬКА, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net