Де на Закарпатті живе унікальний пес Децик і чим його годують?
Про етно-сміхо-заклад – корчму «Деца у нотаря» на околиці Ужгорода – знає, або дізнається вже на місці, кожен турист, який буває в цих краях.
Не всі зупиняються тут саме для того, аби попоїсти – бо тут буде чим зайняти не тільки рота (хоча переконують – годують справді смачно, добре й по-домашньому – бо працюють на кухні жіночки з навколишніх сіл, які усі ті страви на щодень та неділю вдома готують), пише Укрінформ.
А й очі – от наприклад, переглянути цікаві шаржі на відомі художні сюжети чи оцінити авторську колекцію алко-скульптур. Та й руки: на вихідних тут працює кузня, де можна спробувати викувати який-небудь залізний тюльпан чи вила (це вже що кому потрібніше в житті).
Та й розум потішити можна – мовознавчими піруетами господаря, сина відомого в Україні й за межами мовознавця Павла Чучки, на кшталт «курінь вільнодИмців» – так метафорично тут означене «місце для куріння».
СПРАВЖНІ ПРАВА ЗАБИРАЮТЬ, А ШАРЖЕВІ – ВИДАЮТЬ
Я чекаю господаря корчми «Деца у нотаря» (із місцевого діалекту назва означає «100 грам алкогольного напою у писаря»), а поки Павла Чучки нема, роздивляюсь екстер’єр. Крім основної колиби, де годують публіку, на подвір’ї є ще маса інших – де гостей поять (наприклад, пивом влітку) або просто дають пофотографуватися – спеціальна фотозона добре приманює туристів. Хоча, напевно, найзнаменитіша атракція тут, у «Деці» – це імпровізований цвинтар. Дорогою до нього встигаєш познайомитися із єдиним у східній Європі та найбільшим пам’ятником шовдарю (вуджений свинячий окіст, Великодня страва, культова на Закарпатті настільки, що пересічний закарпатець, кажуть, за нього навіть душу продасть – авт.). Є також пам’ятник бобу – адже квасоля споконвіку була щоденною стравою у меню місцевої кухні, ба, навіть на пам’ятній табличці в «Деці» значиться, що боби – основна їжа європейців до картопляної доби, а на самому пам’ятнику викарбувані також імена славних бобів – таких, як Боб Марлі, Боб Ділан, пес Бобик, Іво Бобул…
Привезти звідси можна цікавий сувенір – відому книгу Чучки «Деца у нотаря» (або її аудіоваріант), також користується попитом «Словник сепаратиста» із міцними закарпатськими словечками або шаржеві права, які можна спробувати показати поліцейським на вимогу (щоправда, за наслідки автор не ручається). Адже там ідеться про те, що відвідувача корчми просять не карати, бо «запах алкоголю – це не запах, а реклама корчми», а «справжні права закладені в корчмі замість розрахунку» і ще радять інспекторам приводити таких порушників сюди, в корчму – бо «чим більше ви їх приведете, тим менше п’яниць буде на дорогах».
Ну, а біля каплички туриста з сувенірами зустрічаємо ще одного героя Деци – пса біля будки з гаслом, “списаним” з американського долара «In dog we trust», у собаки кличка теж славна: пес Децик. Туристи, як його бачать, одразу вигукують: так ось де він сидить! Можна навіть погодувати.
ШАТРО ЗА ВЕЛИКУ ЛЮБОВ ДО ПИВА
Дають змогу потішитися шаржеві картини – найбільше їх тут на пивну тематику, також ціла колекція присвячена 2012 рокові – коли українці, разом із нащадками народу майя, чекали кінця світу за їхнім календарем, а ще – так само чекали футбольного чемпіонату 2012, який став не надто обнадійливим для наших футболістів. Алюзій багато тут із пивом марки «Оболонь», питаюся у господаря – це він рекламує, чи від великої любові?
– Колись, коли воно з’явилося, то кращого в Україні пива не було, це нині всі вітчизняні пива відрізняються лише назвами, – каже Павло Чучка. – Я його возив друзям у Словаччину – розбирали нараз. В Ужгороді його пили частіше за всі інші.
Тому, власне, усе це – таки з любові до пива. А що про цю Чучкову любов західні дистриб’ютори потім розказали в центрі – то й результат був:
– Дзвонять мені з бухгалтерії заводу якось із питанням від царя: «Чего хочеш? Али шубу с плеча? – та, кажу ні, краще шатро мені ще одне поставте. Подіяло, – сміється, – поставили. Ми в ньому проводили потім пивний фестиваль на честь Святого Патрика, а ще – перший з’їзд закарпатських крафтових пивоварів.
ЦЕЙ ЯЗИК УЖЕ НІКОЛИ НЕ ЗБРЕШЕ, ЩО ЦІ РУКИ НІЧОГО НЕ КРАЛИ
За цими розмовами доходимо до знаменитого цвинтаря, зараз тут понад 20 шаржевих надгробків.
– Перший хрест жартома ми тут поставили нечесному офіціанту – це була така маленька компенсація відвідувачам, які залишилися незадоволеними обслуговуванням. Можна було пом’янути того офіціанта, не виходячи із закладу, – пригадує господар.
Потім ідея прижилася і почали з’являтися нові й нові:
– Хрест пам’яті чесного журналіста (ідею підказав один емігрант, це ще за два роки до смерті Гонгадзе), пам’ятний поминальний знак найкращому українському підрахуєві – також викликаний політичними подіями новітньої історії. Є й новіші – «Мінським дамовлєнасцям» та «Доброму сусіду Рассеї» – останній поставили ще до анексії Криму й Донбасу, в 2008-му році, коли Путін навалився на Грузію. Ну, і є тут не просто хрест із табличкою, а цілий надгробний пам’ятник із язиком та руками, на ньому надпис: «Цей язик уже ніколи не збреше, що ці руки нічого не крали».
– Наш губернатор нинішній – Геннадій Москаль, подейкують, згадує завжди один хрест із цього цвинтаря з надписом «Вони помилились на виборах» – на нарадах перед тим, як треба організовувати виборчу кампанію в області. Мовляв, якщо ніхто не зрозумів, як треба працювати, най піде до Чучки й подивиться, що буде в разі невиконання.
Найсвіжіший хрест на шаржевому цвинтарі має надпис «Новорічні мрії».
Під завісу імпровізованої екскурсії помічаємо ще один – хрест із євробляхами.
– Цій ідеї місце на цвинтарі, з усього ясно, – каже Павло Чучка. – У державі на зустріч «пересічникам» не йдуть, машини заїхали, люди мучаться.
– Ви ж теж на «блясі» їздите? – питаю.
– Так, кожні п’ять днів ходжу на «пересічку» – все як має бути, – відповідає Павло Павлович.
– Що, й кордон їздили перекривати з активістами? – уточнюю.
– Із 650 тисяч людей, які володіють такими машинами на Закарпатті, зібралося 50 – чого туди було йти? Ні, я у Фейсбуку мітингую – постійно полемізую на цю тему. У мене погляд такий: ви коли йдете на город у селі, нові ж чоботи не надягаєте, чи не так? Ви маєте спеціальні папучі (черевики – авт.) – вони в народі називаються «срайходи». От на наші дороги треба машини такі самі – срайходи, по 800 баксів, по 1,5 тисячі – щоб не шкода було на них їздити. Бо купити «лексус» за мільйон гривень і їздити ним по такому бездоріжжю – це собі може дозволити лише суддя, прокурор, який контролює потоки. А нормальний чоловік із хлопським розумом не викине бюджет одного смт. Середнє (селище на Закарпатті – авт.) на машину, яку уб’є за два роки на наших дорогах. На гівняні дороги – тільки гівняні машини, для малобюджетних пограбованих наших громадян. Дайте людям пожити трохи на цій землі, хоч на бляхах.
ЧОМУ ВЕНЕРА МІЛОСЬКА – БЕЗ ПОГАНИХ ЗВИЧОК?
Тим часом підходимо до фотозони Чучкової корчми – тої самої, де широко відома у вузьких колах картина про те, чому Адама та Єву таки вигнали з Раю (у Чучки є теорія, що просто за те, що хтось з’їв яблуко, вигнати не могли, це ж не протизаконно, а от за те, що гнали з нього самогон – оце будь-ласка, зелений змій погубив). Цікавий також шарж, коли за весільним столом молодята, готуючись до шлюбної ночі, допивають та рахують гроші – а мати тим часом з-за дверей наглядає: аби не вступили до партії СДПУ(о). Також тут шаржі на знамениті твори мистецтва – наприклад, Роденівський мислитель думає, що йому пити – пиво чи горілку, а Манекен Піс – просто пива обпився. Ну, а Венера Мілоська – це жінка без поганих звичок, бо «бита жона, що не п’є і не курить».
Тут також є цікава колекція алкоскульптури, що налічує близько 150 експонатів – її Павло Чучка збирав добрий десяток років.
– Лише християнський світ має фігурки на алко-тему, Африка, Азія, мусульманські країни – ні. Усе, що тут є – це словаки, німці, Ірландія, чехи, поляки, хорвати, є навіть один італієць. Почав збирати їх років десять тому – звернув увагу на цей міні-жанр після того, як у наших магазинах почали виставляти на полицях пляшки різних форм – пістолети, шаблі, танки… Навіть у формі вогнегасника та підводного човна. Виявилося, що цього є всюди дуже багато. Тому купував і привозив.
Привертає увагу хрест-пляшка – для вина, це традиційна тара для освяти вина на Великдень у Сербії, я звідти таких кілька десятків привіз, друзям роздарував. А найдорожча мені, певно, оця хорватська скульптурка – тут дядько-винороб аж висушений на сонці від свої роботи. Це Далмація. З того ж регіону маю осла, який вирізьблений з оливкового дерева, він везе діжку з вином на собі.
«ДЯДЯ ПАША, АНЕКДОТ ДЛЯ ТУРИСТІВ!»
Нас перебивають туристи. Чуємо оклик: «Дядя Паша, анекдот для туристів!» – це водій мікроавтобуса, який привіз санаторників зі Сваляви до Ужгорода, просить приділити увагу своїм підопічним. Ті вже вишикувалися й чекають, а Павло Чучка радо йде до гостей. Я спостерігаю, як 15 хвилин триває театр одного актора на подвір’ї смішної корчми «Деца». Чучка за цей час встигає розказати три анекдоти – з народного, так би мовити, життя, трохи вульгарний із сексуальними натяками і політичний. Поки туристи хапаються за животи, встигну переповісти вам політичний.
– Це пасаж про представників різних національностей, – каже автор. – Ото – один англієць – це джентльмен, двоє – уже бридж-клуб, три – парламент. Один француз – коханець, двоє – дуель, три – барикада (історично) або – якщо в сучасності – модерна французька сім’я без дітей. Один киргиз – дурень, два киргизи – два дурні, три киргизи – академія наук Киргизії. Один руський – п’яниця, двоє – бійка, троє – партєйная ячейка. Один єврей – підприємець, два – чемпіонат світу з шахів, три – російський національний камерний оркестр. Один українець – гетьман, двоє – партизанський загін (історично), а зараз – фракція у ВР, три українці – партзагін зі зрадником або фракція в парламенті з тушкою. Один закарпатський русин – контрабандист, двоє – самодостатня комплексна будівельна бригада, три – такого не може бути в природі, бо між ними один словак, а другий – мадяр. Один галичанин – це чувак, який не вміє класти плитку, штукатурити і тягнути венеціанку, два галичанини – це два чуваки, які цього не уміють, а три – то три закарпатські хлопи, яких вигнали із Закарпаття, бо вони не вміють плитку класти, штукатурити й тягнути венеціанку.
Разом із туристами просимо пригадати якийсь смішний випадок з історії корчми. Чучка думає хвильку – а тоді розповідає перше, що пригадалося.
– Була тут у нас якось іще в дев’яностих група австріяків, вони їздили Закарпаттям місцями, де проживали представники меншини швабів, – розповідає Чучка. – Вони замовили вечерю, ми подали, накрили стіл, все як годиться, і тут — бац! – світло вимикають. А то були якраз оті роки віяльних відключень, коли відключали електроенергію через день вечорами. Нам соромно, починаємо свічки шукати, вибачаємось перед гостями — незручно ж! А вони при свічках смачно повечеряли, а тоді взялися нам дякувати — кажуть, мовляв, дякуємо за екстрим, ми такі емоції — вечерю при свічках, бо вимкнули електрику, — востаннє переживали під час бомбардування Дрездена.
Йому на допомогу – у сенсі, щоби пригадати смішний випадок, приходить водій.
– Ой, у нас тут одного разу таке було, що всі за животи хваталися, – каже. – Зайшов якось чоловік до вбиральні – а там туалетний папір закінчився, він вийшов, перестрів офіціанта, який, захеканий, біг до залу з шашликом – у нас на вихідні тут дуже багато людей, персонал не встигає на небо глянути, та й каже йому: «У вас тут паперу нема!». Той добре не почув, і каже: «Ви сідайте, сідайте, до вас підійдуть!». Чоловік як стояв, так зо сміху мало не впав. Ми теж животи собі понадривали…
БУВАЮТЬ ЛЮДИ ОДНОГО ЖАРТУ…
– У вас гумор – девіз тільки тут, на роботі, чи взагалі по життю? – питаю у Павла Чучки, збираючись додому.
– Це мій спосіб спілкування, мислення. Я закладаю сміх у кожну проблему, якою займаюся, завжди – щоби не пукнула жила, як кажуть на Закарпатті. Це як заземлення, громовідвід. Не маю обмежень у жанрі – чи це анекдоти, чи чорний гумор, чи дикий мат. Просто треба заземлитися і розвернути ситуацію, аби не вдарила тебе сильно психологічно. Як у народі – вдарити лихом об землю.
У мене нема улюбленого жарту. Я шаную свого слухача – а він має добру пам’ять, тому смішу щоразу новим. А є люди одного жарту, у нас тут охоронець, наприклад, з Кальника (у Чучки всі працівники закладу – жителі навколишніх сіл – авт.), він знає два анекдоти, і уже років вісім їх тут усім розказує – одні й ті ж. Ми уже сміємося, коли він тільки починає – і кпимо, ану, Василю, мовляв, давай той, другий! А я двічі одне й те ж ніколи не розказую! За мною ходять, аби перевидати книжку (має на увазі «Децу у нотаря» – авт.) – так мені краще щось інше зробити. Я от зараз роблю футболки з цікавими написами. Завесніє, розвішаємо їх тут у дворі – наче білизна сохне, то буде така вітрина для туристів.
ВОДІЙ МАЄ ЇХАТИ, А НЕ ПОЯСНЮВАТИ, ЧОГО СТОЇМО
Наостанок прошу пожартувати про владу – може, посміємось з усього, що відбувається, то й лихо засміється.
– Знаєте, українська влада нині схожа на шофера, який сидить у переповненому автобусі – а пасажири, це ми, народ. Люди уже давно знають, куди їм треба їхати, вони вже квитки взяли й речі зібрали, сидять, готові, а водій не рушає. Він видумує різні речі – що він отут реформи в кабіні проводить, що йому ще треба грошей на заправку чи на ремонт автобуса, аби комфортно було їхати. При цьому переконує: що от-от, уже зараз стартуємо. От вже-вже! А пасажири сидять, дратуються, ледве витримують, чекаючи, коли автобус зрушить із місця.
– Ох, не заздрю я водієві…
– А йому не треба ні заздрити, ні співчувати: він має їхати. Крапка. Це його робота. Їхати, а не пояснювати, чому ми стоїмо.
Тетяна Когутич, Ужгород
Фото Володимира Тарасова та Сергія Гудака
