Як собака закарпатки перехитрила вчених

[Total: 0    Average: 0/5]

Учені кажуть, що собака не бачить кольорів. Можу зі стовідсотковою впевненістю заявити, що це неправда, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Була в мене німецька вівчарка. Вона супроводжувала мене всюди. Оскільки мала спокійний характер і любила людей, я могла з нею бувати в людних місцях, навіть на роботу з собою не раз брала. Її ніхто не боявся, бо Джета облизувала руки незнайомцям і до дітей лащилась, мов миле кошенятко.

Я виховувала її не як тварину, а як людину, завжди розмовляла з нею. Вона виконувала не команди, а реагувала на слова, фрази, речення. Розуміла все.

Коли ми приходили додому, зупинялася на порозі, давала витерти вологою ганчіркою всі чотири лапки й лише після того піднімалася на другий поверх.

Коли Джета хотіла пити, вела мене до умивальника й показувала на нього носом, коли була голодною – тягнула до холодильника. Уночі цікаво просилася до туалету. Спочатку сідала біля ліжка і дивилась на мене, далі починала голосно дихати, після цього – гавкати. Якщо я не реагувала, носом відгортала з мене одіяло, знаходила мою руку і тягнула мене з ліжка.

Так от. Влітку ми часто ходили з нею на Тису в Хусті. Плавала вона, мов риба. Я обхоплювала руками її за живіт і вона тягнула мене хоч куди. Коли наказувала їй плисти до берега, вона плила. А ще дуже любила пірнати за камінням. Ми підбирали камінець, я давала їй його понюхати, кидала його у воду й казала: «Апорт!» Вона завжди приносила саме той. Хоча кажуть, що у воді нюх притуплюється, але Джети це не стосувалося. Можливо, візуально запам’ятовувала камінь, – стверджувати не буду.

А одного разу я випливла на берег без неї. Вона ще залишилася у воді і навіть не помітила, де я поділася. Я ж стояла і спостерігала за собакою. Коли вівчарка помітила, що мене поруч немає, почала шукати. У воді було дуже багато людей. На мить Джета розгубилася. Але в однієї дівчини був салатовий купальник. Зовні, на обличчя, ми були різними, але вона теж була худорлявою. І раптом Джета помітила знайомий колір й одразу ж направилася до тієї дівчини. Незнайомка злякалася собаки, бо не розуміла, що та від неї хоче, а Джета просто підплила і підставила спину, щоб вона схопилася за неї й вони попливли далі разом.

Однак у відповідь дівчина почала щодуху кричати. Я ж стояла на березі і голосно сміялася. Собака не розуміла, що відбувається. Я покликала її – й вона щасливо миттю примчала до мене. Дівчина ж ще довго розмахувала руками і емоційно щось розповідала подругам, що стояли біля неї у воді.

Отже, якби собака не розрізняла кольорів, вона б ніколи не попливла саме до неї. Єдине, що нас об’єднувало – колір купальника. У чорно-білих відтінках половина купальників мали б однаковий вигляд.

Тому не вірте вченим. Наші чотирилапі вірні друзі – зовсім не дальтоніки, вони бачать навіть набагато краще за нас.

Марина АЛДОН, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.