Як коров’яча змія забрала життя закарпатської годівниці Зоряни
«Бери в руки канту і біжи до струмка, – сказала босорканя Юлка. – Набери воду по течії, але ні з ким не розмовляй…»
До редакції закарпатської газети «НЕДІЛЯ» надійшов лист від постійної читачки з Пречинщини, у якому вона поділилася цікавою історією зі свого дитинства.
Мала я тоді років шість. Як тепер пам’ятаю. Дитячі згадки завжди яскраві. А коли трапляється щось неймовірне, таке закарбовується у свідомості назавжди.
Була в нас тоді корова Зоряна. Невелика така, бура… із білими плямами на спині. Ми її дуже любили. Та й ті у часи вона вважалася справжньою годувальницею. В селі корови завжди цінувалися, ціняться й тепер.
Мене ще саму з худобою батьки не відпускали, казали, що треба підрости. Але мені дуже хотілося. Тож одного разу мама взяла мене з собою. Я надягнула найкраще платтячко, заплела коси і радісно прибігла до мами.
«Ти куди так вирядилася? – здивовано запитала вона. – Ми ж не в гості до когось ідемо, а на поле».
«Так я хочу корові подобатися, – відповіла я мамі, трохи засмутившись через те, що мої старання не оцінили гідно.
«Негайно переодягнися, – скомандувала вона. – У тебе п’ять хвилин. Якщо не встигнеш, я піду без тебе».
Опустивши голову, я безмовно пішла в хату і одягнула свої старенькі спортивні штани та якусь сіру футболку.
Святковий настрій розвіявся, і я тихенько попленталася за мамою у хлів. Ось нарешті вона випустила Зоряну у двір, взяла в руки прутик і погнала її. Я бігла позаду, мов собачка.
За мить мені знову було весело. Я підстрибувала й наспівувала якусь пісеньку, пишаючись, що вже така велика, а моя подруга, на два роки старша за мене, ще корову ніколи на пасовисько не виводила.
Аж ось ми й неподалік її хати. Марія стояла біля огорожі і, побачивши нас, одразу кинулася до мене.
«Оленко! Оленко! Можна з вами? – питала вона, мало не плачучи.
Я б з радістю погодилась, щоб вона нас супроводжувала, було б набагато веселіше, але з хати вийшла тітка Оксана і накричала на дочку, мало не силоміць заштовхнувши її за двері.
«У тебе температура. Ти застудилася. До школи не пішла, а з коровами рвешся. Негайно в ліжко відправляйся!» – на всю вулицю гукала жінка.
Я знову засмутилася, адже вже малювала в уяві, як ми будемо пасти з подругою нашу Зоряну та збирати квіти й плести із них їй віночок. Але що поробиш – довелося змиритися й прямувати далі без неї.
«Не відставай!» – суворо командувала моя мама. Я пришвидшила темп, щоб наздогнати її.
Раптом перед нами на дорозі з’явився якийсь дріт… чи не дріт… швидше щось схоже на мотузку. Але вона чомусь ворушилася.
«Обережно!» – щосили закричала мама. – Це – коров’яча змія!»
Я не знала, що то, ніколи раніше нічого подібного не бачила. Розуміла єдине, що ми зіштовхнулися з живою істотою, яка може бути небезпечною. Я завмерла і навіть не ворушилась. Від переляку на кілька секунд аж заплющила очі.
Але корова нас чи то не розуміла, чи то не хотіла слухати й ішла собі далі, не звертаючи увагу на змію.
Коли відкрила очі, її вже не було, кудись собі, вочевидь, відповзла. Мама ж одразу помітно занервувала.
«Вона переступила через неї! Як би лихо не сталося, – ламала собі руки вона. – Як же я її раніше не побачила. Вона ж чорна і блискуча така, як топанки, натерті боксом. За тобою все оглядалася. Для чого ж тебе із собою взяла? Краще б ти собі вдома сиділа і чимось корисним зайнялася».
Я відчувала себе винною в тому, що трапилось. Хоча навіть не розуміла до кінця, в чому справа. Настрій повністю зіпсувався. Мама була сама не своя. Ми йшли далі, але кожен мовчав. На полі також не розмовляли. Я лежала на траві і дивилася в небо, а мама не відходила й кроку від корови.
Паслася Зоряна недовго. Мама весь час метушилася. Раптом сказала, що негайно треба повертатися додому, бо з коровою щось не так.
Вдома Зоряні почало здувати живіт. Він став таким великим, ніби вона проковтнула нашу свиню Хрюшу, пса Бобіка та ще й кота Пушка.
У ті часи ветеринарів у селі не було. Роль лікаря і тваринного і людського виконувала баба Юлка – така собі ворожка, босорканя, акушерка і народна цілителька. До неї за порадою та допомогою зверталися всі. Її цінували, з нею радилися, любили, як священика, а може ще більше.
Саме за нею стрілою полетів і мій батько, бо мама місця собі не знаходила.
Невдовзі стара босорканя була вже в нашому дворі. Низенька худенька енергійна жінка не прийшла, а прямо прибігла. У неї було більше сил, ніж у двадцятирічних. Якби не сивина, яку вона ховала під хусткою, можна б подумати, що то не бабуся, а дівчина… На обличчі в неї не було зморшок, а очі сяяли, випромінювали якусь життєву мудрість. Принаймні тоді мені так здавалося. Усі казали, що баба не старіє, бо знається на секретах трав і омолоджує себе різними напоями, навіть переповідали рецепти, але я тоді мало на це звертала увагу, бо хотілося якомога скоріше стати дорослішою. Хто ж у такому віці думає про старість.
Так от. Баба Юлка після оглядин Зоряни поставила їй діагноз.
«То все через ту змію! – казала вона. – Якби не переступила через неї, нічого б не трапилось. Але це можна зняти. Та треба поквапитись».
Помітивши мій допитливий погляд, сільська босорканя доручила мені дуже відповідальну справу.
«Оленко, ти вже велика дівчинка, тобою можна послужитися. А мама тут мені допоможе», – звернулася до мене стара.
Я аж виросла у власних очах від її слів. Мені здалося, що я вже дійсно зовсім доросла і можу виконати будь-яке її завдання.
«Бери швиденько в руки канту і біжи до струмка, – продовжувала вона. – Набери в неї води, але не просто зачерпни, а зроби це по течії. Після цього швиденько повертайся додому. Але ні з ким не розмовляй. Хто б тобі що не казав – мовчи. Пам’ятай! Говорити не можна! Ні за яких обставин!».
Я одразу помчала на кухню, схопила посудину і вилетіла на вулицю.
А там… у воротах стояв сусід. Він помітив мене таку заклопотану, збуджену і спитав:
«Ти куди, маленька хазяйочко?»
Я чомусь відразу забула наказ баби Юлки і почала розповідати чоловікові, що в нас трапилося нещастя, Зоряна переступила через коров’ячу змію і зараз їй дуже погано, тож мені треба йти на воду до струмка, який протікає метрів 500 від нашої хати, аби її врятувати.
Й тільки коли виговорилася, збагнула, що повинна була мовчати. Зупинившись на половині якоїсь фрази я, нічого не пояснюючи, почала бігти до води.
Тепер уже зробила все, як наказувала ворожка. Але коли повернулася, побачила заплакану маму.
«Де ж тебе так довго носило, – тремтячим голосом ледве вимовила вона. – Зоряни більше немає. Вона померла».
Я аж сіла на траву від почутого. Ноги трусилися і не тримали моє крихітне тіло… земля ніби поплила з-під них.
«То я, то я в усьому винна», – подумала про себе і теж розплакалась.
Батько довго заспокоював нас обох.
Смерть корови стала для всієї родини дійсно великою втратою, адже для нас вона була не лише джерелом молока, сиру, сметани, кефіру та інших продуктів, але й передусім другом.
Коли Зоряну забирали, ми ридали ще дужче.
Під лісом чоловіки викопали яму, повезли нашу корову на возі туди і закопали.
«Якби я тоді не заговорила з сусідом, вона була б живою», – думала про себе я. І ще дуже довго ця думка не давала мені спокою. Я так ніколи нікому й не зізналася, що порушила наказ, точніше – схибила на самому старті до струмка.
Мама ж більше ніколи не вірила ворожкам. Вона була переконана, що баба Юлка не має ніякої сили, що вона не вміє лікувати.
Корів наша родина не заводила ще кілька років. А зараз, коли минуло стільки часу, я все ще згадую про той випадок.
Напевно, наша Зоряна не просто переступила через змію, а вона її таки вкусила. Просто із заплющеними від страху очима я цього не побачила. Та й чи могла сільська ворожка простою водою нейтралізувати отруту? Навряд чи.
Та навіть тепер, коли бачу десь буру корову, стискається серце й перед очима постають дитячі спогади і ця трагічна історія.
Олена, Перечинський район, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
