Звернення українського президента, парламенту України і духовенства до Константинопольського патріарха із проханням про визнання автокефальної православної церкви в Україні виводить на перший план у протистоянні з сусідньою країною вже не президента Володимира Путіна, а московського патріарха Кирила. І, звичайно ж, об’єднує зусилля російської держави і церкви у прагненні не допустити української церковної самостійності.
У цих чужих прапорах при патріаршому троні є своя, глибока символіка, яка суперечить традиціям світового православ’я. Якщо ми уважно подивимося на його карту, то побачимо: майже всюди кордони самостійних церков збігаються з межами самостійних держав! Майже всюди – але тільки не в колишньому Радянському Союзі і не в колишній Югославії! РПЦ не хоче йти не тільки з України, а й з Білорусі, Молдови, країн Балтії. Сербська православна церква опирається автокефалії церков у Македонії і Чорногорії. У багатьох випадках це вже призвело до церковних розколів різного роду. Про розкол в Україні ми знаємо. Але ось у Молдові діють дві церковні юрисдикції – московська і румунська. В Естонії – теж дві, Москви і Константинополя. У Македонії вже п’ять десятиліть діє невизнана церква, яка охоплює практично всіх православних віруючих цієї невеликої країни. А в Чорногорії, як в Україні – Сербській церкві протистоїть своя, невизнана, чорногорська.
Можуть запитати – а навіщо стільки складнощів? Чому не можна надати самостійність, якщо вже у народу є своя держава – і якщо в минулому православна ієрархія так робила практично завжди? Навіщо позбавляти мільйони людей можливостей традиційного духовного життя, тримати за межами визнаного православ’я цілі народи – як у випадку з українцями чи македонцями? Навіщо конфліктувати самим визнаним церквам?
Церковна організація як фундамент для реставрації імперій
У Москві або Белграді вам розкажуть про тисячі причин релігійної властивості. Але я назву одну – і вона буде правдивою.
Ця причина – надія на те, що «стара держава» незабаром відновиться. Якщо не за допомогою духу, так за допомогою зброї. І навіщо тоді надавати церковну самостійність її потенційним частинам? Навпаки, потрібно зберігати єдину церковну організацію як фундамент для реставрації імперій. Потрібно використовувати молитву і віру як політичну зброю.
Ось чому в Белграді були заскочені, коли Македонська православна церква звернулася до болгарських одновірців із проханням сприяти поверненню до лона світового православ’я. Ось чому після українського звернення до патріарха Варфоломія І патріарх Кирило заговорив про «цькування канонічної церкви в Україні» – хоча, зауважимо, ніхто навіть і не намагається ставити під сумнів права УПЦ (Московського патріархату) у разі появи нової помісної церкви. Але московського патріарха може турбувати зовсім не це.
Він постає перед втратою останньої імперської надії.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода