Що хочеться робити ужгородцям під сакурами? Думка історика
Не люблю жовтень. Тоді не ясно, хто з нас більший дурень – той, що досі у босоніжках, чи той, що уже у напівчоботах. А коли не знаєш, як убратися, то й день почати неможливо. Краще взагалі з ліжка не вилазити. Ні, осінь – це не моє. От весна, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Коли у квітні Ужгород вкривався рожевим мереживом сакур, моїм однокласницям хотілося шоколадки і трохи поплакати. Вони уявляли собі рабинями Ізаурами з отакенними рожевими аурами, а навколо – суцільні принци, принци, принци. Усі у білих піджаках і на білих конях, навіть відзразу не утнеш – хто де і на кому.
Тільки я один нічого не міг з собою вчинити, бо з дитинства був патологічно чесним. Тому мені під тими сакурами хотілося шашлику і трохи випити. Біле куряче м’ясо я взагалі не сприймав, а от червоне! Кров мене завжди запалювала. Ясно, що весна приваблива і сама по собі, але коли вона персоніфікується у тому рожевому цвіті, це особливо надихає. Хочеться відразу на люди.
Я люблю бувати на людях, але не на всіх. Та й людей тих в Ужгороді – плюнути ні в кого. Найбільші натовпи з’являються тільки в обід. Вранці і ввечері місто мертве. Те саме у вихідні, тому доводиться вигадувати різні фестивалі, аби витягти людей на вулицю. Бо скоро ми вже взагалі з власних печер не вилазитимемо. Тому ідея з сакурами – ще не найгірша. Треба дякувати чеським ботанікам, що свого часу насадили у нас цих дерев – дешево і сердито. Вони ж і їсти не просять, і нібито якийсь привід для спілкування створюють.
Пригадую, як те усе починалося років дванадцять тому. Було пару хлопців, що придумали цей фестиваль. Ніхто не знав, що з того буде і як його взагалі проводити. Звелося до того, що залучили якусь пивоварню, вона виставила безкоштовне пиво на набережній, усі бажаючі випили – настрій покращився. На тому все і обмежилося. Потім щороку організатори змагалися у вигадуванні все нових і нових атракцій. Якось привезли пару комплектів японського традиційного вбрання, кожен за певну плату міг одягнути кімоно і сфотографуватися у ньому. Це викликало уже менший фестиваль. Врешті-решт вирішили звалити сюди усе, що тільки можна, навісити геть усе на тоненькі сакурові гілочки. Як не дивно, вони витримують – і кіно, і театр, і вогняне шоу, і кулінарну торгівлю, бо куди же без неї. Сприйняття фестивалю публікою теж покращилося.
Особливо після вина, якого на наших фестивалях значно більше, ніж сакур. Без вина цей фестиваль взагалі був би якимсь прісним. Тому придумали фестиваль рожевого вина – бодай якось дотичного до сакур. Тоді вже є чим зайнятися.
Ужгородцям страшенно подобається фестиваль сакур. Хоча навіть японці не знають, як його правильно проводити. Вони там просто милуються тими сакурами з ранку до ночі та й усього. Нам обмежуватися таким філософським спогляданням нудно, нам треба якоїсь дії, екстриму, аби кров вирувала. Зате відчути себе японцем приємно. Особливо якщо ти на нього абсолютно не схожий. Приємно почуватися належним до якоїсь вищої раси, в якої і автомобілі нормально їздять, і побутова електроніка на рівні. Тому квітень ми проводимо під знаком сакур. Типу все інше у нас значно гірше, ніж у Японії, зате сакури – те, що треба. Бодай у чомусь ми досягли рівня цивілізації.
Туристи на це ведуться – і це головне. Блукають по місту і кидаються на місцевих з ідіотським питанням, де тут у нас сакурова алея. Вони чомусь гадають, що усе має бути зібране в одному місці для компактності і зручності огляду. Коли пояснюєш, що ніякої спеціальної алеї в Ужгороді немає, а чотири тисячі дерев розкидано по цілому місту і зніматися під ними можна на кожному кроці, страшенно розчаровуються. Ну, це якось не так, як треба. Мало би бути усе спеціально підготовано, а коли воно природно, то це другий сорт.
Але ужгородцям то байдуже. Ми просто любимо свої сакури. Навіть коли не знаємо, що саме з ними робити. Вони такі недовговічні – їхній цвіт. Якийсь тиждень-другий, а потім все. Тому й поспішаємо надивитися на нього, навіть якщо робимо це похапцем, це все одно приємно. Бо кажуть, що в інших містах немає навіть цього.
Сергій ФЕДАКА, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
