У чому секрет смачного овечого сиру на Тячівщині
Про вівчарські будні розповіли краснянські чабани.
На узгір’ї урочища Лечув, що у Красношурці – частині села Красна, видніється тирла – місце тимчасової стоянки отари. За головного чабана тут Петро Носа з Красної. Він тільки цьогоріч став ватагом, цю місію йому передав батько – сімдесятип’ятилітній Василь Носа, який аж 52 роки вівчарив на полонинах. А цей рік вирішив побути вже простим вівчарем й всі організаційні моменти залишив на сина.
Петро теж не новачок у цій справі, адже з батьком вівчарить з 14 років. А паралельно з тим, понад 18 років займається випасом телят на полонинах. Іноді така стая нараховує до 50 голів молодняка великої рогатої худоби. Цього літа Петро буде пробувати поєднувати дві справи. Вже на початку травня почне збирати телят на випас. Каже, допоможуть йому у випасі отар, окрім батька, ще четверо місцевих вівчарів –Микола Носа, Микола Носа, Юрій Савула, Микола Кус. Також для догляду за телятами найме скотарів, ще й син Петро допоможе.
Зібрав отару Петро Васильович ще всередині квітня, як тільки потепліло. Зараз під його наглядом аж 300 овець, більшість – це вівці місцевих жителів. Чабани долучили до отари й своїх маржин, кожен має від 5 до 15 овечок.
До урочища ми навідалися у вечірній час, коли саме вівці поверталися з паші. Загнавши маржину до загороди, вівчарі почали їх доїти. Тож поки чоловіки працюють, ми розпитуємо їх про вівчарські будні.
Сивочолий Василь Носа розповідає: з своїх 75 років – 52 він виганяє овець на літування у полонини. Захопився вівчарством краснянець ще у дитинстві. Каже, у часи його молодості це була одна з престижних професій для чоловіків, повідомляє dubove.info
– У нас, у селі, як було: аби мати копійку, треба було йти у ліс працювати лісорубом, або вівчарити. У той час на заробітки закордон, як зараз, не виїжджали краснянці. Позирати за худобою мені любилося. То й став вівчарити, – ділиться спогадами дід Василь.
Василь Петрович розпочинав без умінь та навиків вівчарської справи. Вже безпосередньо випасаючи отари у високогір’ях, вчився всім нюансам догляду за вівцями.
– За радянських часів я випасав в основному колгоспні вівці. Часто цю отару потай доповнювали й маржиною (вівцею) місцевих мешканців. Тоді під наглядом мали від 700 до 800 овець.
Колгоспні вівчарі не мали права брати на випас овець від селян, тому від лишнього ока ховалися у лісах з маржиною. Не було так, як зараз: вийшов на сільську полонину – і випасаєш худобу все літо. Нам доводилося часто змінювати пасовище, кочувати з одного поля на інше, – розповідає Василь Петрович.
За немало літ вівчарства Василю Носі є що згадати. Адже кожне літування на полонині вирізняється від попереднього. То тільки здається, що випас отар – одноманітна справа.
Природа вносить свої корективи: буває грозове літо, а буває посушливе. І вплинути вівчар на погодні умови у горах ніяк не може, доводиться тільки пристосовуватися й сприймати все як належне.
– Нам не звикати до пекучого сонця чи проливних злив. На погоду вівчарі не нарікають, хоч іноді промокнемо до нитки, випасаючи отару, а під час гроз нерідко й блискавки пролітають над нашими головами, та, досі від лиха Бог беріг, – розповідає Василь Носа про нелегкі вівчарські будні.
У горах на отари чатує й ще одна небезпека – хижаки. На пам’яті діда Василя непоодинокі випадки, коли вовк роздирав ягнят. Тому передаючи досвід молодим пастухам, радить неабияк пильнувати свою отару на полонині.
Життя вівчаря зовсім не романтична пригода, як може здатися на перший погляд. Це клопітка щоденна праця, підйоми о 3 годині ночі, відсутність звичних для пересічних громадян зручностей, життя без гаджетів та телебачення. Хоча мобільним зв’язком сучасні ватаги таки користуються для спілкування з рідними, що чекають їх вдома, у селі.
Вівчарі розповідають, що їх дружини та діти схвалюють те, що вони займаються вівчарством. Більше того, син Петра Носи – молодший Петя та син Юрія Сувули – Юрко – мають намір продовжити справу своїх батьків. Ось й п’ятикласник Юрко теж допомагає пасти краснянських овець в урочищі. Каже, що манять його гори й із задоволенням вівчарить.
…Минає не так багато часу, як відра наповнюються теплим овечим молоком. По черзі вівчарі зливають надої, попередньо проціджуючи, до великої бочки. Година роботи – й всі вівці здоєні, а кілька спеціальних бочок наповнені свіжим молоком. Тепер справа за чабаном, йому доручають найважливішу справу – робити сир та вурду.
Дід Василь – майстер з цієї справи. Ще змолоду від досвідчених ватаг перейняв знання, як виготовляти сирну продукцію й ними поділився зі своїм сином Петром. Василь Носа розповідає, що секрет смачного овечого сиру у дотриманні під час його виготовлення старовинного рецепту:
– Головне, робити сир зі свіжого молока, додаючи невелику кількість спеціального інгредієнта – висушеного, потертого шлунка забитого ягнятка. Вистояти така закваска має півтори години і тільки вибивається спеціальним товкачем, – розповідає Василь Петрович. Петро Носа продовжує розмову й розповідає, що цей сир потім віддають власникам овець.
Виходить, що за сезон кожна маржина дає молока на вироблення понад 12 кг сиру та вурди, саме стільки овечої продукції перепадає власнику однієї вівці. До речі, за літування у горах однієї вівці власники платять вівчарям по 350 гривень.
…На території ватаги знаходиться колиба, у ній потріскує ватра. Це вогнище для вівчарів служить і «плитою» для приготування їжі та вівчарської продукції, і освітленням у нічний час, і «печкою» холодними ночами. А ще це символ вівчарського літування. Тим часом, у колибі кипить робота з приготування сирної продукції. Надворі, неподалік кошари, випасаються двоє коней, саме вони тягнуть віз з провізією у гори та транспортування ослаблих маржин чи ягняток. А поруч – вигрівається на сонці вірний охоронець отари – вівчарський пес. Без цього хвостатого друга на полонині трудно, адже собака відлякує диких звірів та провіщає про небезпеку.
Ще тиждень-два ватага перебуватиме на цьому схилі у Красношурці, однак на літування вівчарі виженуть худобу до полонини Блощичарня й пробудуть там до серпня.
Л.БІЛАК
