Єдиний спосіб боротися зі стражданнями – сміятися над ними, – відомий чех

[Total: 0    Average: 0/5]
Коли мені було 8 років, батька й матір арештували нацисти. Мені сказали: “Твої батьки в концентраційному таборі. Вони скоро повернуться”. Єдині табори, про які я знав, були скаутські. Не міг уявити, що відбувалося з мамою і татом. Пізніше хтось прийшов і повідомив: “Мілоше, твоя мати мертва”. Але ця фраза нічого не змінила в моєму житті. Мами не було поруч уже два роки. Напевно, якби вона померла вдома, все було б інакше. Ця фраза наздогнала мене набагато пізніше, після війни.

Говорять, що бути чужаком – дуже зручно. Чужинець бачить такі речі, які очі місцевого не помічають. Мені не подобається ця думка. Я відчуваю себе чужаком і там, і там. Я забув чеську, але так і не вивчив англійської, пише gazeta.ua.

Я двічі жив у тоталітарному суспільстві. Більшість людей хотіли бунтувати, але не наважувалися. І я – боягуз. Не був готовий чинити опір і йти за це в тюрму. Я захоплююся бунтарями, тому знімаю фільми про них.

Мілош ФОРМАН, 86 років, режисер. Народився 18 лютого 1932-го в місті Чаславі, Чехословаччина. Був наймолодшим із трьох братів. Під час Другої світової війни батько потрапив до концтабору Бухенвальд – за поширення забороненої нацистами літератури. Мати загинула в Освенцімі. Мілоша виховували родичі й друзі сім'ї. Після війни навчався у школі-інтернаті для дітей-сиріт. Там разом із ним ріс майбутній президент Чехії Вацлав Гавел. Після закінчення школи навчався в Академії музичних мистецтв у Празі. На початку 1960-х купив кінокамеру і почав знімати документальні фільми. Через три роки його фільм "Чорний Петро" отримав головний приз кінофестивалю в Локарно. 1967-го побував у Нью-Йорку. Через рік емігрував у США. 1971 року вийшов фільм "Відрив". За нього отримав Гран-прі Канського кінофестивалю. 1975-го з'явилась екранізація книжки Кена Кізі "Пролітаючи над гніздом зозулі". Фільм отримав п'ять "Оскарів", зокрема, нагороду за кращу режисуру. Через два роки Форман став громадянином США. Присвячена композитору Амадею Моцарту стрічка "Амадей" вийшла 1984 року. Виграла вісім "Оскарів", зокрема, за кращі фільм, режисера й актора. На честь режисера назвали астероїд 11333 – Форман. Його останній фільм "Привиди Гойї" з'явився 2006-го. Тричі був одружений. Має четверо синів. Від другого шлюбу народилися близнюки Петро і Матей. Від третього – близнюки Джим і Енді. Помер 13 квітня 2018 року
Мілош ФОРМАН, 86 років, режисер. Народився 18 лютого 1932-го в місті Чаславі, Чехословаччина. Був наймолодшим із трьох братів. Під час Другої світової війни батько потрапив до концтабору Бухенвальд – за поширення забороненої нацистами літератури. Мати загинула в Освенцімі. Мілоша виховували родичі й друзі сім’ї. Після війни навчався у школі-інтернаті для дітей-сиріт. Там разом із ним ріс майбутній президент Чехії Вацлав Гавел. Після закінчення школи навчався в Академії музичних мистецтв у Празі. На початку 1960-х купив кінокамеру і почав знімати документальні фільми. Через три роки його фільм “Чорний Петро” отримав головний приз кінофестивалю в Локарно. 1967-го побував у Нью-Йорку. Через рік емігрував у США. 1971 року вийшов фільм “Відрив”. За нього отримав Гран-прі Канського кінофестивалю. 1975-го з’явилась екранізація книжки Кена Кізі “Пролітаючи над гніздом зозулі”. Фільм отримав п’ять “Оскарів”, зокрема, нагороду за кращу режисуру. Через два роки Форман став громадянином США. Присвячена композитору Амадею Моцарту стрічка “Амадей” вийшла 1984 року. Виграла вісім “Оскарів”, зокрема, за кращі фільм, режисера й актора. На честь режисера назвали астероїд 11333 – Форман. Його останній фільм “Привиди Гойї” з’явився 2006-го. Тричі був одружений. Має четверо синів. Від другого шлюбу народилися близнюки Петро і Матей. Від третього – близнюки Джим і Енді. Помер 13 квітня 2018 року

Страх зростає з роками, бо більшає життєвого досвіду. Допоки не дізнався, що літак може впасти, а біль у грудях може означати серцевий напад, я був безтурботніший.

Щоразу сідаю в літак і боюся. Вслухаюся в роботу мотора. Якщо щось помічаю, одразу уявляю, як мотор вибухає. Боротися з цим можу тільки за допомогою алкоголю. Напиваюся, засинаю – і політ проходить чудово.

Я – боягуз. У кіно можу дозволити собі багато речей. У приватному житті намагаюся не ризикувати.

Працював на телебаченні у Чехословаччині. Кожен артист, який з’являвся в ефірі, мав вписати всі свої репліки у спеціальну форму і відправити її цензорам. Якось в естрадній виставі виступали жонглери. Я марно намагався пояснити цензорам, що вони нічого не говоритимуть. Заповнюючи форму, жонглери написали щось на зразок “Гей! Хоп! Хоп! Хоп! Ап! Ах!”. Документ повернули з печаткою “схвалено”. Нагорі діалог визнали безпечним.

Цензура – не найстрашніше зло. Значно гірше те, що вона породжує самоцензуру.

Якби почалася всесвітня пожежа і в мене була можливість врятувати лише один фільм, це була б стрічка “Діти райка” Марселя Карне (французький фільм 1945 року про Париж ХІХ ст. – Країна). Якби мені дозволили заповнити мішок, поклав би туди всі фільми Чарлі Чапліна, стрічки з Лорелом і Гарді (американські коміки, працювали у парі. – Країна) й картини Бастера Кітона (актор німого кіно і режисер 1950-х. –Країна).

Коли був неодружений, не хотів повертатися додому. Там було самотньо. Коли одружився, хотів іти додому і бути наодинці. Кожен чоловік про свої справи хоче думати на самоті. Навіщо дражнити дружину тим, що лежите дві години на дивані, дивитеся в стелю й мовчите? Лежите й думаєте про те, що вашій дружині недоступно. Заглянути до чоловіка в голову вона не може. Ви ж і про іншу жінку можете думати. Дружина відчуває себе невпевнено. Звідси постійні питання: “Про що ти думаєш?”

Я батько двох пар близнюків. Коли народилися перші, ми святкували подію в колі друзів. За чеською традицією, мені подали гарячу сочевицю. У страву розбили сире яйце. У ньому виявилося два жовтки. Згодом у мене народилася друга пара близнюків.

Історія – як маятник. Вона гойдається зліва направо, потім – знову вліво. У кожній крайній точці нас нічого хорошого не чекає.

Люди не мають ні часу, ні бажання вникати в тонкощі політики. Вони завжди рухаються в бік найбільш привабливої демагогії. Неважливо, з якого боку вона виходить – від лівих чи від правих.

Історія людства – це історія боротьби особистості проти решти світу. Ми створюємо суспільні системи, щоб полегшити життя. Вони повинні нас обслуговувати – за це ми платимо податки. На практиці все навпаки. Система починає поводитися так, ніби вона має право нами керувати. Начебто це вона платить нам, аби ми вели себе так, як їй потрібно. Це – вічний конфлікт, на якому тримаються драматичні твори.

Розглядаю кожен фільм як біографію. Незалежно від того, йдеться про реальну людину чи вигадану.

Політики і продюсери хочуть, щоб усі фільми були сентиментальні. Їм не потрібне життя, їм потрібна казка. Правда дуже нудна, тому що це – правда.

Мало працював із камерою. Після війни мені в руки потрапила 16-міліметрова східнонімецька з чудовою цейсівською оптикою. Я запитав друга, хто б міг пояснити, як у цю камеру вставити плівку. Сам я не знав. Він познайомив мене з Мирославом Ондрічеком (оператор більшості фільмів Формана. – Країна). З тих пір я навіть близько не бачив камеру – він мені її просто не віддавав.

На знімальному майданчику поводжуся так, аби всі думали, що я знаю, чого хочу. Хоча це неправда.

Коли роблю фільм, усе відходить на другий план – окрім сім’ї, хорошої їжі й вина.

Ніколи не показую акторам, як правильно грати. Натомість розповідаю, як має звучати речення і яким повинен бути настрій.

Гроші обмежують творчу свободу. Що дорожче мистецтво, то менше воно вільне. Я почав знімати у комуністичній Чехословаччині. Тоді не відчував комерційного тиску. Натиск був ідеологічний. Під час роботи у США все стало навпаки.

За 40 років у США з дружиною у своєму будинку облаштували маленьку Чехію. На стінах висять картини Яна Шпали та Яна Зрзаві. У холодильнику – чеське пиво. В обід часто пахне запечена качка з капустою.

У перший рік життя в Америці не міг дозволити собі витратити більше долара в день. Погоджувався на будь-яку роботу, за яку обіцяли безкоштовний обід чи вечерю.

Перші фільми побачив у 13 років. Під час війни мені не дозволяли дивитися нацистські пропагандистські картини. Після війни відкрив для себе Бастера Кітона, Чарлі Чапліна, Гарольда Ллойда, Бена Турпіна, Біллі Вайлдера, Джона Форда. Виникло бажання приїхати у США.

Причина невдалого фільму – брак або грошей, або інтелекту кінематографістів. Іноді – і того, і другого.

Люблю, коли жінка вміє співати. Їй це пасує. А курити – ні. Ніколи нічого нікому не забороняю, навіть дружині. Але волосся стає дибки, коли бачу, що в жінки чи дівчини з носа йде дим.

Покинув батьківщину, бо хотів більше свободи.

Комедія живе значно довше, ніж драма. Над фільмами за участю Чарлі Чапліна сміються й нині. А стрічки з Мері Пікфорд (актриса німого кіно. – Країна) зараз мало кому відомі.

Після закінчення роботи над фільмом ніколи не знаєш – його чекає успіх чи провал. Усе стає ясно, коли справа доходить до каси.

Робота в капіталістичному й комуністичному суспільстві – це як праця в джунглях і зоопарку. Якщо хочете свободи й краси, то ваш світ – джунглі. Але там ви завжди в небезпеці: живете поруч зі зміями, тиграми, комарами, п’явками. Якщо ж прагнете безпеки, ваше місце – в зоопарку. Але це означатиме, що весь час житимете за ґратами, не матимете свободи і права вибору.

Хороший режисер – це маленький письменник, маленький актор, маленький оператор. Він повинен знати, як усе робити. І для всіх цих професій вибрати людей набагато кращих, ніж є сам.

Що старше стаєте, то уважніше дивитеся на речі.

Єдиний спосіб боротися зі стражданнями – сміятися над ними.

Щоденник укладений на основі інтерв’ю Мілоша Формана, розміщених на електронних ресурсах видань Esquire, Snob, Ecranlarge, Los Angeles Times, Ireport.cz, Vltava, Tyden.cz, Lidovky.cz, Irozhlas, Blesk.cz, kommersant.ru

Comments are closed.