Як закарпатський собака жорстоко помстився хазяїну з того світу
Кат стояв, закривши долонею праве око, крізь пальці сочилася кров, а біля ніг лежала рушниця, – пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Іван жив у невеликому будинку в селі на Рахівщині. Працював лісорубом. Робота важка, виснажлива, тож нерідко разом з іншими колегами заглядав у чарчину. Ліс рубав безжалісно, доля Карпат його не турбувала зовсім. Та й гроші його цікавили лише для того, щоб було з чого купити собі випити та закусити. Дружину мав надзвичайно працьовиту, мовчазну, яка боялась його і зайве слово ніколи не вимовляла. П’яним чоловік добряче лупцював і Марію, і трьох своїх синів. Так що з ним ніхто з домашніх ніколи не сперечався. Родина бідувала, але терпіла.
З колегами Іван теж часто сварився, особливо, коли випивав недостатньо. Низенький, худорлявий чоловік, одягнений завжди в якісь чорні штани та чоботи навіть влітку, здається, був переповнений злістю. Він ніколи не підбирав ні для кого слів, а коли його щось не влаштовувало, одразу переходив на лайки.
Того вечора Іван повернувся додому розлюченим, бо вкотре посварився з один із колег. Коли він грюкнув залізними дверима, всі вдома зрозуміли, що краще його не чіпати, тож хлопці поховалися в ліжка спати, а дружина швиденько накрила стіл із вечерею. Але в хату чоловік не поспішав. Він причепився до Шарика, обливаючи його лайками.
«Що, паскуднику, ланцюгом весь двір подер, обгадив усе. Давно пора тебе прикінчити. Користі з тебе ніякої, лише об’їдаєш мене!» – лютував він.
Пес заховався в будку, бо господар уже взявся за палку і йшов його лупцювати.
«Давно тебе пристрелити час. Чекай лише. Завтра тобою займуся. Добре, що вихідний у мене буде», – продовжував п’яний Іван.
Дружина та діти все чули, але боялися заступитись за Шарика та й думали, що до ранку він про все забуде.
Але не забув. Наступного дня Марія поїхала в місто по добрива, бо була весна і саме потрібно було починати городні роботи, а сини подалися до школи. Невдоволено Іван походжав подвір’ям і думав, як позбутися собаки.
Тим часом саме вулицею проходив сусід Василь – мисливець і теж любитель випити.
Побачивши його, чоловік аж розцвів.
«Василю, є справа до тебе. Допоможи. З мене могорич. Треба Шарика застрелити», – звернувся до знайомого.
Василь хоч і не раз стріляв у дичину, але собак не вбивав ніколи, тож зразу відмовив.
«Із мене дві пляшки самогону. Ще й 100 гривень дам. Лише зроби те, що прошу тебе», – почав наполягати Іван.
Спокусившись на гроші та спиртне, Василь після певних роздумів погодився.
Вдарили по руках, і мисливець пішов за рушницею, а Іван мав привести собаку на галявину.
Вдоволений господар пішов наливати самогон і прихопив з собою ще й хліба та сала. Відв’язав пса разом з ланцюгом. Шарик, очевидно, відчув щось недобре, бо упирався щосили. Волочився в ліс сам не свій, зрідка перебираючи лапами.
З Василем зустрілися на обумовленому місці. В його руках була мисливська рушниця. Пес аж тремтів від переляку, але на це ніхто не зважав.
Іван прив’язав Шарика до дерева, відійшов без жодних вагань… Він запропонував сусіду спочатку випити.
Так і зробили.
«Ну, Васько, за точний постріл, без промаху», – виголосив горе-господар тост.
Трапеза тривала хвилин десять. Закінчивши, Василь запалив цигарку. Йому дуже не хотілося вбивати Шарика. Думав, що тютюн заспокоїть. Але не допомогло. Викинувши недопалок, мисливець мовчки дістав патрон і почав заряджати рушницю. Шарик усе розумів і заскавчав. Василь сумно глянув на нього і відповів на своє виправдання: «Прости, друже, і прощай. Я виконую замовлення твого господаря».
Іван відійшов убік і відвернувся. Прогримів постріл. І водночас пролунав страшний крик. Іван повернувся. Перед ним постало страшне видовище. Кат стояв, закривши долонею праве око, крізь пальці сочилася кров, а біля його ніг лежала рушниця.
«Що з моїм оком?» – кричав Василь.
Іван злякався. Він почав втікати. Як наляканий заєць, мчав додому з місця злочину.
«Тільки б мене в чомусь не запідозрили, коли поліція приїде», – думав про себе він.
Але раптом за спиною почулося гучне дихання.
«Стій! – кричав Василь. – Куди тебе чорт несе? Це не моє око! Це око собаки приліпилося до мого, а я думав, що осліп від гріха страшного. Нечиста сила б тебе взяла! Я більше ніколи не вбиватиму собак!»
Іван зупинився і глянув на Василя. Він витирав закривавлене обличчя і в лівій руці тримав око Шарика.
Чоловіку захотілося подивитись, чи дійсно собака мертвий. Він уже сміливим кроком рушив до місця вбивства.
Собака лежав на правому боці і дивився на небо одним оком, на місці другого виднілася глибока кривава западина. Виявилося, що око нещасного собаки після пострілу з близької відстані вилетіло від потужного заряду дробу і з якоїсь немислимої траєкторії потрапило в око ката.
Івану стало моторошно. Він не наважився відстебнути нашийник з ланцюгом, стояв, переминаючись із ноги на ногу. Василь усе зрозумів, дивлячись на сусіда. Він сміливо підійшов, нахилився і звільнив шию пса. Ланцюг тихо брязнув, немов прощаючись із Шариком.
Постоявши деякий час в розгубленості, обидва мовчки повернулися і підійшли до сумки, де стояла недопита пляшка. Вирішили випорожнити її. Далі Іван віддав гроші, після чого чоловіки попрямували в село.
Василю було не по собі і він всю дорогу курив. Іван вдоволення також не відчував, не знав, як пояснить відсутність собаки дітям, адже вони дуже любили Шарика.
Вдома чоловік довго не наважувався заходити в хату. Із будинку доносився плач, і він розумів його причину.
З Іваном ніхто з родини не розмовляв, ніхто нічого не питав. Було зрозуміло, що трапилось, адже напередодні він сам про свої наміри кричав на всю вулицю.
Чоловік бачив у очах синів люту ненависть до себе. Щоб уникнути незручної ситуації, взяв гроші і пішов до сільського кафе, пив до ранку. Коли повернувся, у будинку нікого не було.
На столі на кухні знайшов записку від дружини: «Занадто довго терпіла тобі. Більше не буду. Ми їдемо до мами. Я подаю на розлучення. Прощавай. Аліментів не треба, синів виховаю і забезпечу сама».
Іван вперше за все життя розплакався. Тепер він шкодував, що вирішив позбутись Шарика, бо якби не він, усе б було, як раніше.
Але чоловік був гордим, тож просити вибачення ні в кого не збирався, за жінкою та дітьми не поїхав, навіть на суд не пішов.
Поступово він почав спиватися ще більше.
І якось одного разу село облетіла тривожна звістка: Іван помер.
Досі так і не з’ясовано, чи то грабіжники вбили його, вдаривши чимось по голові, оскільки захищати хату вже не було кому, що постійних пиятик не витримав організм. Можливо, це була помста собаки з того світу? Принаймні, так теж багато хто вважав.
Марія з синами приїхали на похорон, але за Іваном не плакали. А коли всі зібрались на поминки, старший Микола, якому на той час було 16 років, без жодного співчуття сказав: «Собаці собача й смерть».
Хату родина продала. З тих пір у селі їх ніхто не бачив. Як склалося життя хлопців – невідомо.
Сергій ОРОС, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
