Закарпатські роми окуповують Київ

[Total: 0    Average: 0/5]

А нєвоя би тя взяла. Ти туй обжираєшся, а муй син уже два дні не їв, – пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Де тільки не можна побачити наших смаглявих земляків. Вони, здається, всюди… Але в Києві, Львові, Одесі та в інших великих містах їх найбільше. Туди вони їздять на «заробітки», але не на будівництво та не копати буряки, а випрошувати милостиню. Проводяться при цьому прохачі досить нахабно і часто не просять, а вимагають гроші в перехожих.

Журналіст закарпатської газети «НЕДІЛЯ» зустрів землячку біля одного зі столичних кафе. Те, що вона з Закарпаття, було чути по розмові, за специфічним акцентом та добре знайомими словами.

Молодиця, одягнена в рожеву сукню, бордову з синім балонову куртку та чорні штани, в пляжних шльопанцях із дитиною на руках прямувала до клієнтів літньої тераси. Малюка  вона загорнула в тепле покривало. Йому було всього кілька місяців від народження. Дитя напрочуд міцно спало. Можливо, мати напоїла його снодійним, а можливо справді воно мало такий міцний здоровий сон. Візка для маляти в жінки не було.

Вона впевненим кроком попрямувала до сімейної пари і почала заводити «серенаду». Казала, що її чоловік нещодавно помер, що вона залишилася одна з немовлям на руках без даху над головою і приїхала до столиці через хворобу сина, мовляв, до лікарів, а тепер навіть не має , за що повернутися додому. Жінка жалісливим поглядом глянула на неї і негайно витягла з сумки гаманець та простягнула 50 гривень.

Молодиця подякувала і направилася до іншого столика. Там сидів чоловік років 40. Він обідав.

«Дай пару гривню. Дітині молока не маю з чого купити», – почала розповідати вже іншу історію вона.

Незнайомець слухати її не хотів.

«Іди звідси. Не заважай!» – відрізав він.

«А нєвоя би тя взяла. Ти туй обжираєшся, а муй син уже два дні не їв. Оби ти ота котлета застряла в гиртанці. Обмсь із-за стола ніґда не встав», – почала проклинати чоловіка жінка.

Понаїхало вас із Закарпаття стільки, що дихати вільно не можна, – відповів спокійно киянин, продовжуючи їсти.

Молодиця ще довго лила на нього різні лайки.

Стало якось не по собі. Було неприємно, що наш край асоціюється у столиці  саме з такими прохачами.

Захотілося поговорити з ромкою, передусім дізнатися, чому дитина не прокидається від її крику.

Я спробував завести з нею розмову. На контакт вона йшла неохоче.

«А ти ко такий? – одразу спитала вона. – Спряч фотоапарат, бо вижу, што сфотографувати ня хочеш. Іди до Верховної Ради і депутату фотографуй. Они винні, што ми так бідно живеме. У мене ниє гроши на ліки, а дітину черево болит».

«А чому тоді вона так спокійно спить?» – нарешті задав їй те питання, що хвилювало мене найбільше.

«Наревався та й заспав. А ти што хочеш, оби говорив із тобов? Може ще най ти затанцює», – занервувала вона.

«А може ти снодійного їй дала?» – продовжував я розпитувати землячку.

«Ото вже моє діло што далам. Моя ж дітина, што хочу – ото даю. Ти мені не прокурор, оби докладовалам ти. Ліпше дай ми хоть 20 гривню»,  – взялась вона знову за своє.

Щоб продовжити розмову, я витягнув із гаманця двадцятку і простягнув їй.

«Я голодна. Купи ми пиріжок із капустов», – почала вже нахабно вимагати ромка.

«Куплю. Але ти розкажи про себе. Чому ти приїхала просити гроші аж сюди?» – пробував дізнатися правду я, бо вже багато чого наслухався про наших винахідливих земляків та їхні поїздки Україною.

«Дома люди бідні. Не мают гроши. Туй народ май багатий. Іду туди, де більше платят. Не я одна у Києві з нашої області. Біда привела многих сюди. І не лише з циган. Один ковдош із Мукачева уже три годи туй живе. І моя сестра вже три раз їздила. А думу ся мушу вертати, сім’я там. У мене ще два сини у Виноградовсь-кому районі. Лишилам їх типир на маму. Малого не моглам – ще го годую, доки маю молоко», – почала розповідати жінка. Чи казала вона правду – невідомо. Назвалася Анею, стверджувала, що живе у великих злиднях.

«А чому на роботу не влаштуєшся?» – спитав її я.

«Куди? Вулицю замітати? Там так мало платят, што сама не проживу, не оби діти прогодувалам. Сяк мож май много заробити», – аж закипіла  вона.

Так. Просити милостиню – великих зусиль не потрібно. Це ж не важка фізична праця. А коли ще й більше платять – це заохочує. Коли ж знаходяться такі, що відмовляються, можна підключити важку словесну артилерію і почати засипати людину такими лайками, що стане моторошно і рука сама потягнеться за грошима.

Так робить багато хто з тих, що займаються жебракуванням. І не тільки в Києві, але й на Закарпатті. Чи не в кожному місті області були випадки, коли прохачі навіть за малу суму могли накинутись на людину з такими докорами, що очевидцям ставало не по собі.

Прокльони у цих жінок, до речі, особливі. І не тому, що вони володіють якоюсь особливою магічною енергетикою, а через те, що більшість із нас вірить у те, що «циганське прокляття» має страшну силу, його відмовляються знімати навіть справжні босоркані і після нього на голову має посипатися кара небесна. Хоча це, звісно, неправда. При  цьому роми є відмінними акторами, які можуть розплакатись, коли треба, а також – хорошими психологами. Природа наділила їх дійсно унікальними здібностями – бачити наскрізь інших. Вони вміють добре залякувати тих, кого не розчулюють їхні жалісливі переконання. З іншого боку, серед ромів є й такі, хто дійсно займається різними ритуалами. Але, по-перше, то лише невелика частка з усіх, по-друге, діє це лише на тих, хто вірить у всяку містику. Однак є ще одна категорія ромів, які мають дар гіпнозу. Хоча майстерності навіювання вони ніде не вчились (хіба що в колі родини), та можуть ввести людину в такий стан, що вона може віддати все – до останньої нитки. Отже, сваритися з цим народом ніхто не хоче. Навіть поліція намагається не чіпати ромів, якщо вони не скоюють якихось надто серйозних правопорушень. Тому й живуть вони вільно, як колись… і хоч подорожують не таборами, а групами чи поодинці, але кров кочівників все одно тече у їхніх жилах. Тож дивуватися тому, що в Києві стільки наших смаглявих земляків, не варто.

А моя нова знайома продовжувала розповідати про себе:

«Знаєш, як тяжко нам жити. У декого дома даже світла ниє».

«А чому не поїдеш на заробітки за кордон, як інші закарпатці, що не мають вдома роботи», – одразу спитав її.

«А в мене заграничного паспорта ниє. І ко ми го вчинит.  Ко нас за границю пустит?» – стояла вона на своєму.

«А ти пробувала здати документи?» – задав їй зустрічне запитання.

«Нєт. Гроши на нього у ня ниє», – одразу знайшлась відмовка.

«Так ти ж за день можеш стільки заробити, що оплатиш не один, а хоч три паспорти», – пробував її переконати.

«А ти мої гроші не рахуй!» – сердито відповіла Аня, розвернулася і пішла до нових клієнтів, які підійшли до кафе.

Хотілось іще дещо їй сказати, але продовжувати розмову було марно. Вона звикла до такого способу життя і іншого просто не хоче. Щось змінити, навіть на краще, для таких, як вона – страшно. Та й для чого, коли завжди знаходяться такі, кого можна легко розчулити. Нехай для цього навіть доводиться їздити аж до столиці…

Володимир ЗАКАРПАТСЬКИЙ, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.