Василь ВІРАСТЮК: «Закарпаття взагалі мені дуже подобається. Шкода лише, що так далеко побудували цей край». ЕКСКЛЮЗИВ
А ще найсильніша людина світу розповіла, що плечі скульптури Івана Сили, яка знаходиться в Білках, ліпили з нього
Цими днями на Закарпатті побував найсильніший чоловік світу, людина-легенда Василь Вірастюк. Відомий українець, якого знають на всій планеті не лише як спортсмена, але й як актора, співака та шоумена, судив чемпіонат світу зі стронгмену в Хусті, – пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
В ексклюзивному інтерв’ю закарпатській газеті «НЕДІЛЯ» силач-рекордсмен поділився власними секретами успіху, враженнями про Закарпаття, навіть розповів улюблений анекдот.
– Ви у нашому краї не вперше. Тож поділіться враженнями про Закарпаття. Чи сподобалось?
– Так, я тут не вперше. Закарпаття взагалі мені дуже подобається. Шкода лише, що так далеко побудували цей край.
– Треба гори пересунути?
– Ні. Розповім один зі своїх улюблених анекдотів на цю тему. Сидять собі двоє друзів у Бердичеві. Один питає іншого: «Слухай, а ти був у Парижі? Що скажеш, там красиво?» Його товариш відповідає: «Ні, не був. А то далеко від Бердичева?» Перший каже: «Три тисячі кілометрів». А другий дивується: «Це ж треба в таких дебрях Париж побудувати». Так само шкода, що Закарпаття далеко від Києва.
– Які враження від чемпіонату?
– Дуже позитивні. Тішить, що Україна перемогла. Після кваліфікаційних вправ у десятку найсильніших з 22 атлетів увійшли представники України, Польщі, Білорусі, Ірану та Латвії. Серед учасників були й німці, і молдавани, і ірландці, і угорці. Тож за підсумками змагань «золото» виборов Олександр Кочергін із Чернівців, «срібло» – киянин Павло Гайша, а «бронзу» – спортсмен із Польщі Патрік Пшебила.
Нам, говорю від імені Федерації стронгменів України, дуже сподобався чемпіонат. Вразили глядачі! Надзвичайно! Такого я не бачив більше ніде, це мене дуже приємно здивувало! Закарпатці – люди такі толерантні, що вболівають і підтримують не лише своїх земляків, але й спортсменів із інших країн світу! І хлопців це дуже підбадьорювало. Зрозуміло, що закарпатські вболівальники українських силачів підтримували найбільше, але не обділили увагою і гостей! У жодному іншому українському місті, де проходили міжнародні старти, такого я не бачив. Молодці! Це приємно!
– А чи має Закарпаття перспективних стронгменів?
– Так. Це – беззаперечно Олексій Мальцев із Ужгорода у категорії до 95 кілограмів. Можна ще назвати хустянина Дениса Бережника, який тільки починає себе знаходити у новому виді спорту, але для першого разу у міжнародному чемпіонаті нормально виступив. А от Олексій уже показував хороші результати на міжнародних змаганнях, особливо два роки тому у Фінляндії, але торік, на жаль, травмувався.
Як актор ви знімаєтеся в кіно. Сьогодні є багато стрічок за вашою участю. Усі перераховувати не буду. Найбільше цікавить та, що має відношення до Закарпаття. Це фільм «Іван Сила», де ви зіграли Велета. Що можете сказати про самі зйомки і чи знали ви до фільму про Івана Фірцака?
Ще до зйомок фільму була цікава передісторія. Я свого часу працював у Львівській компанії «Нафтогаз», вони започаткували серію видавництва дитячих книжок разом з видавництвом «Старого Лева». І саме першою з виданих книжок були «Неймовірні пригоди Івана Фірцака», написана вашим земляком Олександром Гаврошем. Мені запропонували презентувати книжку і написати до неї передмову. Я був безпосередньо і на презентації книжки. Зрозуміло, що прочитав її і дізнався багато цікавого, адже до того часу про існування Івана Фірцака я не знав. Хоча потім, коли розповідав про все батькам, виявилося, що їм про нього було відомо, просто традиційно за радянських часів про нього все замовчувалося. Наприклад, однокласник мого батька розповідав, що пам’ятає, як Іван приїжджав до них у село Марківці Івано-Франківської області і як виступав, показував різні трюки, забивав руками цвяхи. Думаю, на Закарпатті мало таких, кому про цю унікальну людину нічого не відомо. Хоча Прикарпаття поруч, молодь про нього не знає. Та завдяки книжці про Івана Силу почуло багато молоді. Другий момент. Якось, коли я був у відрядженні на Закарпатті, мені зателефонували люди, причетні до створення цієї книжки, і попросили заїхати до одного скульптора, який робив пам’ятник Івану Силі, аби встановити його в селі Білки. Так от. Мене попросили позувати для нього. Тобто обличчя мало бути дійсно впізнаваним і він мав відповідно фотографії Івана, але не знав, якими мають бути спина, плечі. Тож ці частини тіла він ліпив із мене. Згодом я був присутнім і на відкритті цього пам’ятника. Тому на момент, коли до мене звернувся Віктор Андрієнко з ідеєю зняти фільм, почав розказувати про сценарій, я радісно повідомив, що та історія мені добре відома. Самого ж Андрієнка під час літературного конкурсу запросили вручити нагороду у номінації дитячої книги. І він вручав приз саме Олександру Гаврошу. Книжка його зацікавила. Далі з Держкіно надійшло замовлення зробити дитячий фільм, тож Віктору спала на думку саме ця історія з Іваном Силою. Зі сценарієм він виграв конкурс і на зйомки виділили державні кошти. Таким чином почався процес створення фільму. Спочатку виконати роль Івана Фірцака Віктор Андрієнко запропонував мені. Ми все обговорили. Та через тижнів два він зателефонував і сказав, що має для мене дві новини: добру і погану. Ми зустрілися і він почав з поганої, повідомивши, що я не буду грати головну роль. Кажу: «Не буду, так не буду». Спитав, яка ж хороша. І він зізнався, що хоче мені запропонувати роль Велета, який спочатку був негативним героєм, але потім став позитивним і врятував життя Івану, допомагав йому тренуватися. Звісно ж, поцікавився, кого Віктор бачить виконавцем головної ролі. Просто хотілося підказати про знайомого, ім’я якого майнуло в голові одразу. Тож він зауважив, що йому повідомили про хлопця з Донецької області Дмитра Халаджі, який є циркачем і дуже візуально схожий на Івана. Я зрадів, адже саме його й хотів запропонувати. Крім того, якби я знімався в ролі Івана, довелося б думати, як це робити, адже я не є церковним трюкачем, як Діма, не володію технікою згинання металевих прутів та підків. Я – професійний спортсмен і мені б треба під час зйомок щось видумувати. Дмитро ж насправді робив усе те, що й Фірцак, а Іван Сила взагалі давно був для нього зразком для наслідування, у дитинстві він прочитав усе, що лише можна було знайти про закарпатського силача. Більше того, він навіть виконував на арені кілька номерів із репертуару Івана Фірцака. Отже, вийшло так, що всі трюки, які бачить глядач, Діма виконував сам.
– Ви відомі не лише як актор, але й як співак…
Ну… це – просто захоплення.
– А ким ви мріяли стати в дитинстві?
– Водієм-дальнобійником. Мій батько пропрацював водієм більше 30 років, тож така робота мене дуже захоплювала. Перед тим, як мені мало виповнитися 18 років я пішов вчитися в ДОСААФ тодішнє, це була така військова організація, де можна було отримати професійне водійське посвідчення із категоріями В і С. Також я отримав професію топливо-маслозаправника. Усім, що стосується автомобілів, я навіть до цього часу захоплююсь.
– Можете пригадати свої перші зароблені гроші?
– Перші гроші, якими дійсно тішився, я отримав у студентські роки. Це була моя перша стипендія в технікумі фізичної культури. Тоді вона також була не дуже великою. Це було, здається, 60 купонів. І все ж, сума була досить пристойною. Пам’ятаю, я тоді дуже хотів купити парасолю на кнопочці, а грошей мені вистачило ще й на торт та трилітрову банку яблучного соку. Я це виставив у нас в групі, де займався.
– А друзі дитинства зараз із вами спілкуються? Чи підтримують? Або навпаки – заздрять успіхам?
– Справжні друзі ніколи не заздрять. Вони радіють. Але насправді на спілкування з ними є дуже мало часу. Як правило, вони всі проживають у Івано-Франківську, а я – в Києві. А коли приїжджаю до сім’ї, звісно ж хочеться побути з мамою, побачити родину. Маю одного друга, з яким бачуся щоразу – це Сашко Кушлик. Ми вчилися разом у школі, правда, він на рік молодший, але дружба тягнеться ще з дитинства. Був ще Роман Матіяш, лідер гурту «Фантом-2», але він, на жаль, помер. А так… все одно класно. Деколи спілкуємося з однокласниками, дехто з них також проживає у столиці. Правда, часу зустрітися немає.
– Ви – людина дуже відома. Поділіться секретами власного успіху. Як гадаєте, якими критеріями потрібно бути наділеним, аби домогтися в житті поставлених цілей?
– Передусім, потрібно бути наполегливим. Також, гадаю, потрібна певна навіженість у думках, не треба боятися себе проявляти, самореалізовуватися. Не буду навіть говорити про те, що не треба боятися роботи і відкинути лінь.
– Як гадаєте, який випадок у житті зіграв найбільш важливу роль у процесі вашого становлення як особистості. Взагалі, вірите у випадковості?
– Так.
– Чи все закономірно?
– Не думаю. Впевнений, що деколи у житті щось буває випадково. Або просто людина рухається у правильному напрямку. У моєму житті були моменти, коли можна було просто піти ліворуч або праворуч – і вже потрапити в інше місце. А так… нас життя веде. Просто деколи люди обирають неправильний напрямок і йдуть не в той бік.
Щодо себе, то не можу сказати, що на мене конкретно вплинув якийсь один певний один випадок. Все відбувалося у комплексі. Скоріше, є люди, які на мене сильно вплинули. По-перше, це батьки, по-друге, на моє формування як спортсмена і чоловіка вплинув перший тренер Іван Григорович. Він був хорошим спеціалістом, кваліфікованим тренером та ще й психологом, вмів поговорити, вислухати, правильно налаштувати, підтримати, дати пораду. Саме спілкування з потрібними людьми вплинуло на мене найбільше. Дітям завжди говорю: «Думайте, з ким спілкуєтесь! З ким перебуваєте у одній компанії», бо від кола спілкування залежить подальше життя. Якщо дивитися на школу, то яка там тенденція. Є група хлопців, яка поводиться не зовсім адекватно, зрозуміло, що дітям набагато легше дуркувати і прибитися саме до цієї компанії таких собі хуліганів, ніж поводитися в якихось рамках. Тому в такий момент дуже важливо направити дитину у потрібне русло, але так, аби вона сама зрозуміла, як варто діяти. Тому коли син, наприклад, стверджує, що та компанія робить так чи так, я йому відповідаю: А ти роби по-іншому, відрізняйся!» Він питає: « А тоді зі мною ніхто не буде дружити?» Я ж переконую: «Буде! Головне – набратися терпіння! Стань лідером протилежної думки! Побачиш, до тебе інші потягнуться».
– А чи бачать себе у спорті ваші сини? Знаю, що займаються, але чи пов’язують із цим долю?
– Так. Вони займаються, але зараз я не можу сказати, чи бачать вони себе у спорті. Принаймні, поки що. У старшого є вже напрямок, у якому він хоче розвиватися, а середній поки що про це не говорив. Та й іще зарано, йому тільки 10 років. А те, що займаються, це добре, займатись потрібно у будь-якому віці.
– Кажуть, що спортсменам перед серйозними чемпіонатами потрібно обмежувати себе у сексі. Це правда?
– Це нормально. Хоча, можливо, фізіологічно не всім підходить. Між тими спортсменами, з ким спілкуюся, є такі, що дотримуються таких порад, вони їм ідуть у «плюс», але є й такі, хто не дотримується обмежень. Особисто я цього свого часу дотримувався, тому в мене завжди це «вистрілювало» дуже добре. Колись нам розповідали про ці наукові досліди.
– Напевно, у вас є свій раціон харчування. А улюблену страву маєте?
– Зараз раціон харчування у мене взагалі особливий. Я багато від чого відмовився, дотримуюсь певних дієт і режиму. Щодо улюблених страв, то можу їсти багато чого. Не вживаю взагалі, наприклад, зефір. І в дитинстві його ніколи не любив. Це ж стосується й бізе. Щодо м’яса, то останнім часом свинину взагалі не вживаю. Із погляду дієтології це м’ясо вважається не корисним. Краще телятина, курка і риба. Хоча загалом я вважаю себе всеїдною людиною.
– Спасибі за розмову! Успіхів вам у всьому, хай збувається все задумане!
Марина АЛДОН, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
