Закарпатський політолог розповів про те, як історія перетікає у сьогодення і комп’ютер виправляє прізвище Порошенка на Дорошенка
Українська історія вся побудована на контрапункті свободи і справедливості. Примирити ці дві прекрасні, але геть непоєднувані речі нікому не вдається, тому доводиться почергово жертвувати одним заради іншого, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Найсмачніші урожаї родяться на найжирніших (отже, найбрудніших) чорноземах. Український вибір – відчайдушно тікати від Європи і щосекунди палко мріяти про повернення до неї. Українська душа прекрасна у бунті. Українська душа прекрасна у творенні. При цьому це дві різні душі. Як вони уживаються в одному національному організмі? Отож-бо. Одна постійно намагається виштовхнути іншу геть – як пташенята у зозулячому гнізді. Українці здатні перетворити будь-який рай на пекло. А потім обжити навіть його. Зате у нас неможливе ніяке чистилище – тільки крайнощі. Всякий український вибір – між злом і злом. Бо між добром і добром ми не вибираємо – беремо обидва, не розмірковуючи. Коли ж доводиться задуматися… Це той випадок, коли навіть не сплячий розум обирає чудовисько. Кожна нація проходить свій шлях до демократії. У когось він – як дихання, у когось – як по мінному полю. Український випадок ближчий до другого варіанту. Причому тепер вже не тільки метафорично.
Княжий Київ мавпував Константинополь аж допоки той не захопили хрестоносці. Тоді у князів стався когнітивний дисонанс. Одні виходили з нього, зачарувавшись, на захід, як Данило Галицький, інші – на Орду, як Олександр Невський, проте ні те, ні інше не нагадувало звичний другий Рим. Тож нащадки Олександра заходилися будувати третій Рим. Нащадки Данила не підтримали його орієнтації на перший Рим, та й тому було зовсім не до них. Слід було дорослішати, відмовлятися від імпринтингу (вважати рідною мамою оту істоту, яку вперше узрів, коли тільки почав бачити, і потім віддано слідувати за нею). Середньовічна Україна – така собі піца «Чотири сири», тільки там не чотири сектори, а мінімум шість: польський, литовський, угорський, молдавський, кримський, московський. У кожного свій смак, своя кулінарна специфіка. Тільки разом вони і творять український феномен. Судити ж про піцу по одному сектору…
Середньовічні українці прагнули компенсувати брак власної шляхти надлишком власного соціального розбійництва (козаки, опришки, гайдамаки), висунувши саме його на авансцену історії. Виявилося, що це не той випадок, коли від переміни доданків сума не міняється. Козацтво частіше було інструментом магнатів і самої корони, які нацьковували цю оружну масу на найбільш небезпечних для еліти руських зверхників, аніж було воно якимось класом-для-себе.
Дуже гарні у нас були гетьмани. От тільки не поталанило їм з власним народом. Тому одні мусили орієнтуватися на Москву, інші на Варшаву, треті на Стамбул. Але там їх потребували лише як Харонів, щоб перевезли чергових загарбників «на тихі води і ясні зорі». Так українські рубежі стали Стіксом. Богдан Хмельницький – найбільший революціонер української історії. Зіштовхнув гречкосіїв і свинопасів з еволюційного шляху розвитку і вкинув їх до алхімічної реторти. Хто не хотів революції, а вперто тримався за еволюцію – мусив загинути. Всі революційні бронепоїзди летять зрештою під укіс. Якщо з них вчасно не вистрибнути, доля революціонерів жахлива – перетворюються на власну протилежність, стають ще більшими держимордами, ніж колишні опоненти.
Ющенко навдивовижу нагадує Мазепу: із найкращих міркувань довів все до найгіршого з можливих варіантів. Як у фольклорі: не хотіли по-поганому, то буде по-хорошому, але стане ще гірше. За нього відбулася якась епічна демонізація жінки, котра, можливо, і приходила в нашу історію лишень для того, щоб було на кого списувати чоловіче недбальство. У москалів була Катерина Друга, у нас – Юлія Вічно-Друга.
Комп’ютер постійно виправляє прізвище Порошенка на Дорошенка. Не знати, правда, на якого саме: Михайла, Петра, Дмитра? Схоже, що того поки не знає і сам Петро Олексійович. Але ж не повторюватиме еволюцію свого тезки і майже однофамільця від українського гетьмана до «сонця Руїни», а відтак і московського боярина? Поки маємо суцільний шоколад – шоковий лад, шокова терапія. Рецепт, щоправда, якийсь дивний: шоку занадто, ладу замало. Бо з кожною новою владою ми починаємо будувати життя з чистого аркуша, ніби й не було за спиною цілих тисячоліть. Чого-чого, а тяглості традиції нам завжди бракувало – вона є об’єктивно, але дуже мало присутня у нашій повсякденній свідомості. Тому наша доля – як графік, де кожна точка переломна, сочиться кров’ю і безнадією.
Сергій ФЕДАКА, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
