Навіщо насправді приїжджали на Закарпаття державні мужі – обидва в один місяць?
Два візити перших осіб країни за місяць (а саме вони стали топовими подіями в житті краю у травні) – справа для Закарпаття незвична. Прем’єр-міністр, який відвідав регіон на початку місяця, і президент, що побував тут одразу за тиждень після нього – ці дві робочі поїздки стали справжніми подіями на суспільно-політичній арені краю.
Крім того, що це добра нагода для місцевих чиновників вигуляти нові костюми й краватки, приїзд перших осіб, що на Закарпатті трапляється украй рідко, передбачає певне підґрунтя – а саме, – що справа не другорядна, й отже, треба було їхати сюди аж із Києва. Пам’ятаємо, що Порошенко був у краї двічі – під час скандалу з “мукачівською стріляниною” за участі місцевого криміналітету та бійців Правого сектора, а вдруге – коли в країні стартував безвіз. Зараз причиною появи тут високих чиновників стало відкриття колосального в межах країни інфраструктурного довгобуду – Бескидського тунелю, пише Укрінформ.
ДАЛИ ЗРОЗУМІТИ: МОСКАЛЬ ЛИШАЄТЬСЯ НА ЗАКАРПАТТІ
Отож, першим на Закарпаття завітав Володимир Гройсман. Сенсаційною ця подія була з двох причин. Перше – це “ну нарешті”: адже з моменту перебування на посаді прем’єра Гройсман ні разу офіційно не відвідав Закарпаття, навіть у найгостріші моменти сюди заїжджали його підопічні – міністри освіти та закордонних справ. До того ж, прем’єр зізнався, що не є також закарпатським туристом, і навіть в Ужгороді досі теж ні разу не був.
Друге, що змусило кожне місцеве ЗМІ акредитувати свого представника на зустріч із прем’єром, це те, що майже усі, знаючи нюанси проведення ключових урядових реформ на Закарпатті (як-от децентралізаційної, освітньої та медицини) чекали якихось “розборів польотів”.
«У принципі, поїздку Володимира Гройсмана закарпатці оцінили як таку, що не виправдала всіх їхніх надій, – коментує закарпатський політолог Михайло Шелемба. – Бо ж саме ті ключові питання, які постійно піднімаються на Закарпатті, залишилися поза увагою.
Перше місце, яке відвідав Гройсман в Ужгороді – угорська школа. З одного боку видно, що українська влада хоче звернути увагу на так зване угорське питання на Закарпатті.
З іншого – чомусь відвідує не проблемну угорську школу десь у місці проживання етноменшини в Берегівському районі, де справді не розмовляють українською, а школу в Ужгороді, де діти добре адаптовані до україномовного середовища в місті і українською розмовляють.
Не побачили на Закарпатті реакції прем’єра на стан доріг в області, на КПП, що не ремонтуються роками. Найбільше чекали від нього заяв щодо децентралізації, яку провалили в області, але Гройсман і тут сказав, що центр не вирішуватиме питання Закарпаття у сфері створення ОТГ, що це все вирішуватиметься в робочому порядку на місцях. Іншими словами, це звучить так: ми довіряємо керівництву області, вони тут на місці краще розбираються в ситуації.
У підсумку, приїзд прем’єра – і пізніше Президента – дав можливість зрозуміти одну важливу річ: те, що Москаль лишається на Закарпатті, що він буде готувати тут вибори президента, і, очевидно, наступні вибори до парламенту.»
Причиною робочої поїздки на Закарпаття Петра Порошенка стало відкриття Бескидського тунелю, в області відтак Президент був лише проїздом. Місцеві чиновники разом із духовенством краю, не зустрічали його в Ужгороді хлібом-сіллю, а зранку, вишикувавшись, чекали його вже в горах, на тому місці, де із Закарпатського боку є вхід до тунелю. Власне, офіційні заходи щодо відкриття тунелю стали справді святом – подія ж непересічна і передбачає виключно позитивний ефект.
«Для Закарпаття він найперше у тому, що зросте кількість товарних потягів, які прямуватимуть до Європи – відтак, зросте кількість коштів на митниці за оформлення товарів за кордон,» – каже Михайло Шелемба.
Також буквально за тиждень після відкриття тунелю підняли питання – щоправда, зробив пропозицію чомусь не голова Закарпатської облради, а сусід – Олександр Ганущин, очільник Львівської ОДА — про необхідність запуску інтерсіті Київ-Ужгород:
«Упевнений, запровадження цього швидкісного маршруту дасть додатковий імпульс до інтеграції кількох областей Західної України. Якщо нам удасться запустити швидкісний поїзд, від цього виграють всі! І виграє не тільки столиця, яка матиме таким чином додатковий поїзд до Львова і Ужгорода. Вигідно це буде і самому Ужгороду, оскільки сьогодні маємо сумну ситуацію, коли з обласного центру Закарпаття до Києва треба добиратися майже 16 годин.»
«Ідея справді гарна, але тут не враховано один нюанс: чи є можливість переправи такого швидкісного потягу через перевал? Словом, це питання треба вивчати, але однозначно: в 21 столітті добиратися з крайнього західного обласного центру до столиці більше як 12 годин – це несучасно,» – каже Шелемба.
МАЛИЙ ГАЛАГОВ ВАРТИЙ ЮНЕСКО
У травні під час перебування Прем’єр-міністра в Ужгороді підняли ще одну цікаву тему. Власне, зробив це мер Ужгорода Богдан Андріїв. А саме – озвучив ідею, яку давно проштовхують місцеві інтелектуали, – щодо надання архітектурному ансамблю старого кварталу в Ужгороді, збудованого чехами, Малий Галагов (це саме те місце, де розташовані адміністративні споруди рівня області та де ростуть найстаріші сакури) статусу пам’ятки, що охороняється ЮНЕСКО.
«Малий Галагов – унікальний у своїй репрезентативності містобудівний комплекс, де сконцентровано виняткове для Східної Європи розмаїття будівель архітектури міжвоєнного модернізму. Цей історико-архітектурний ансамбль – модерне «місто у місті», – пояснює в коментарі Укрінформу цінність об’єкту Олег Олашин, дослідник історії архітектури Ужгорода, співзасновник проекту Uzhhorod Modernism. – Ми маємо високий для європейського міста рівень збереженості цього урядового кварталу, унікальне урбаністичне планування, розмаїття стилів та «зіркових» архітекторів, що свого часу брали участь у його проектуванні та забудові. Ідентичні містобудівні комплекси в Україні відсутні, а у світі теж практично нема аналогів. Провести паралелі можна лише з окремими будівлями та комплексами, що за часовими та стилістичними рамками близькі до Малого Галагова – в Україні це харківська модерністська будівля Держпрому, яку вже внесено до попереднього переліку ЮНЕСКО. Інші аналогічні світові пам’ятки – це берлінський квартал Hufeisensiedlung (1925-1933), Біле Місто у Тель-Авіві (1930-1950) та вілла Туґендгат у Брно (1929–1930), які вже є у Списку світової спадщини ЮНЕСКО; а також міжвоєнна забудова литовського міста Каунас (1919-1939), яка теж є у попередньому переліку.
Думки про номінування Малого Галагова з’явились у нас з Ліною Дегтярьовою порізно і досить давно – ще до нашого знайомства. Але остаточно ідея викристалізувалась після заснування спільного проекту Uzhhorod Modernism, у межах якого ми кілька років тому розпочали системні дослідження міжвоєнної архітектури міста Ужгород у Берегівському відділенні Державного архіву Закарпатської області. Результати цих досліджень, а також доповіді на кількох міжнародних наукових конференціях у Словаччині та обміни думками зі словацькими та чеськими фахівцями, дали впевненість у тому, що ужгородська архітектура модернізму унікальна не лише в локальному контексті, а і в світовому. За кілька раундів перемовин із командою міського голови нам вдалося донести ці ідеї й знайти певну підтримку. Оскільки саме в ці дні до Ужгорода була прикута увага всієї України у зв’язку з приїздом прем’єр-міністра та міністра культури, це був ідеальний час для старту публічної кампанії.
Процедура номінування до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО досить складна та тривала і займає, як правило, кілька років. Але отримати цей статус цілком реально, оскільки Малий Галагов має видатну універсальну цінність і може номінуватися до Списку всесвітньої спадщини одночасно за кількома критеріями.
– Наразі на території Малого Галагова є лише одна “гаряча точка” – це будівля колишнього військового управління на вулиці Довженка, 5, де зараз здійснюється надбудова мансардного поверху і виконуються украй нефахові втручання, що вже призвели до втрати автентичних кахлів сходового майданчика та пошкодження єдиних в Україні кубістичних елементів. Якщо зараз не зупинити це свавілля забудовників, то процес номінування Галагова може значно ускладнитись, адже ЮНЕСКО має високі вимоги до автентичності, охорони та управлінням об’єктом. Якщо ми не здатні ефективно здійснювати охоронні заходи, то як можемо претендувати на якийсь статус? Також ганьбою для Ужгорода може бути потрапляння не до основного Списку світової спадщини, а до Переліку об’єктів Світової спадщини в небезпеці. Але схоже на те, що підлеглі міського голови не зважають на його стратегічну позицію та домовленості на урядовому рівні, і ведуть якусь свою гру – вони не реагують належним чином на руйнування цієї пам’ятки», – каже Олег Олашин.
“СЛОБОДАКУЛЬТ”: СПРОБА КУЛЬТУРНОГО ЄДНАННЯ
Тим часом у культурному житті краю справжньою подією став двотижневий марафон “СлободаКульт”, який в Ужгород приїхав відкривати особисто міністр культури Євген Нищук.
Власне, це друга за останні два роки спроба культурно об’єднати особливий, як прийнято вважати, Закарпатський край із великою Україною. Уперше під егідою профільного міністерства це спробували зробити минулого року, також у травні, за допомогою іншого фесту – “Карпатська Україна”, за участі кобзарів і лірників, українських рок-гуртів (на кшталт “Тінь Сонця” і “ТаРута”), пластунів, словом, усіх, хто асоціюється саме з українською державною ідеєю та пропагує її. Фест той на Закарпатті провалився із тріском, і тоді навіть відомого на всю країну та далеко поза нею Тараса Компаніченка в Ужгороді слухало десять чоловік.
Цьогоріч об’єднальний фест тривав набагато довше, заходи були різні – виставки, перфоманси, концерти, поетичні вечори, народні гуляння, публічні лекції…
«Це були два тижні “слободоманії” (так із друзями називали захід, бігаючи з події на подію), бо щось подібне у нас чи не вперше, – коментує Оксана Штефаньо, оглядач з питань культури закарпатської обласної газети. – До цього часу була тільки участь “наших” і “їхніх” у змаганнях чи мистецьких подіях, а також журналістських проектах. “СлободаКульт” не був фестом із танцями-піснями, то був форум із 100-а продуманими до дрібниць заходами, що якнайповніше презентували Слобожанщину. Що важливо, презентували саме її духовну складову: програма включала літературу, кіно, музику, театр, образотворче мистецтво. Й, звісно, мала класні заходи для діток і підлітків (зокрема, вчили, як сприймати мистецтво). Тому сказати, що захід дуже важливий – не сказати нічого. Він просто необхідний і на часі, особливо в умовах нинішньої складної ситуації в країні. Бо ми дуже мало знаємо один про одного, у нас нема діалогу між регіонами, містами, мешканцями сходу і заходу. Так от цей форум, який відбувся в Ужгороді та Мукачеві, вважаю, є першим кроком до спілкування. Тим паче, що учасниками заходу були й закарпатці. Мало того, ще й окремим пунктом у програмі значилися наші проблеми, як-от порятунок мікрорайону Малий Галагов, який потребує захисту ЮНЕСКО. Були публічні спільні дискусії, інтерв’ю з відомими людьми, де самі ж ми спільно розвінчували міфи, стереотипи, бачили нашу відмінність і, водночас, єдність у межах єдиної країни. Радує, що ужгородці ходили на заходи (хоч і не масово, але навіть у зливу), помітила й зацікавленість окремих чиновників. Було б добре, якби наше Закарпаття поїхало із форумом на Схід, показати себе. Культурою боротися з пропагандистським міфом про “окремий регіон” набагато легше!»
Тетяна Когутич
