Як закарпаток примусово видавали заміж за багатих
Дівка файна, роботяща, слухняна, молода. Чим не пара? Готуйте весілля
Традиція видавати заміж дочок за чоловіка нехай навіть нелюбого, але забезпеченого, на Закарпатті давня. У деяких містах і селах цей звичай зберігається і до сьогодні. А колись батьки в дівчат і зовсім не питали, чи хочуть вони під вінець, просто приходив шлюбний вік – і їх змушували одружуватись, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Така доля спіткала і мою бабусю, яку видали заміж у 16 років.
Після школи, а тоді вчилися не 11-12, а 5-6 років, вона влаштувалася працювати перукарем. Ремесло швидко вивчила і робити зачіски їй вдавалося дуже добре. Чоловік, на якого вона працювала, високо цінував її талант і ніколи не ображав поганим словом. Але коли батьки довідалися, що він, як кажуть на Закарпатті, холостяк, одразу вирішили – треба діяти. У них з’явився шанс видати заміж дочку за багатого чоловіка, нехай навіть старшого за неї на 16 років. Діда бабуся не кохала, їй давно до душі припав сусід, але про шлюб із ним не могло бути й мови, бо хлопець був бідним.
Тож прадід вирушив до власника перукарні і поставив питання ребром: «Хочеш, щоб вона в тебе працювала – одружися з нею. Інакше я змушений буду її забрати з роботи, бо ти можеш збезчестити доньку, тоді вона потім залишиться у старих дівках, і ніхто її заміж не візьме».
Бабуся діду подобалась. Більше того, він відчував до неї щось більше, ніж симпатію. Тому пропозиція майбутнього тестя йому сподобалась, він одразу відповів: «Я з радістю створю з нею родину. Дівка файна, роботяща, слухняна, молода. Чим не пара? Готуйте весілля».
Як не плакала бабуся, слухати її батьки не хотіли і невдовзі зіграли весілля. Молода дружина пішла жити в хату чоловіка. Але свекруха її не полюбила одразу, бо мала плани на іншу дівчину, набагато багатшу за неї. Тож у чужому будинку для молодої жінки почалися справжні випробування. Чого тільки не натерпілася вона – не раз була й битою, не раз посеред зими змушена була ходити до криниці у крижаній воді прати чисту білизну, оскільки брудної було мало, а свекруха намагалася дати невістці якомога більше роботи, аби не «сумувала». Через рік у неї народився син, а сама вона застудилася і злягла. Мало не померла. З того часу хоч і вижила, але здоров’я мала хитке, хворіла часто. Одного разу не витримавши знущань, із сином на руках повернулася до батьків.
Але вони її не прийняли, сказавши: «У нас на голові ще дві твої сестри і брат. Їх треба прилаштувати. А ти маєш родину, тож і йди собі до чоловіка».
Нікуди було подітися. Повернулася вона до діда. Сам же він її ніколи не ображав, але й не надто захищав, бо боявся владної матері, яка могла побити і його самого. А коли сварилася, стіни в будинку тремтіли.
Хоча матеріально бабуся ні в чому не мала потреби, жила забезпечено, але морально була приниженою, гроші їй радості не приносили. Утім їй не залишалося нічого, як змиритися з долею і терпіти. Та й характер вона мала не надто рішучий, хоча була дуже доброю, але з ранніх років занадто заляканою.
Через 13 років вона народила ще й доньку. На той час була вже дуже хворою. Навіть вагітною пережила операцію. Маленькій дівчинці у хаті раділи всі – і брат, і батьки, лише не прабабця. Її улюбленцем був онук, разом із яким вона сама впадала в дитинство – била вікна сусідам, стріляла з рогатки камінням. Онуку ж хоч і не ображала, але увагою обділяла завжди.
Так тривало ще кілька років. А далі вона померла. Тільки після цього бабуся зітхнула з полегшенням. Більше над нею ніхто не знущався, лише тепер вона стала господинею у хаті. Син на той час уже одружився, в нього була власна дитина. І єдине, про що мріяла змучена хворобами жінка, дожити до весілля дочки. Жила думкою про цей день. Чомусь, не оглядаючись на пережите і керуючись традиційним закарпатським менталітетом, коли на горизонті з’явився батько, вона одразу ж заговорила про одруження. Дід ні у що не втручався. А бабуся, хоч і не цікавилася статками майбутнього зятя, але дуже хотіла віддати за нього заміж доньку. Тим більше що на той час мамі запропонували роботу в іншому місті. Керуючись панічним страхом, що донька переїде і влаштує собі життя не в батьківському будинку, а нібито на чужині, змусила її обрати заміжжя, відкинувши можливість успішної кар’єри.
Добре, що у батьків усе склалося. А могло ж вийти зовсім по-іншому. Адже батька бабуся зовсім не знала, зустрічалися вони з мамою до одруження всього два тижні.
Та найгірше, що побідні пережитки збереглися до цього часу. Чимало батьків і зараз керуються ними, ламаючи дітям мрії та долі.
Оксана ПРИЙМАК, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
