Що ви причепилися? Йому вже женитися треба – як живуть закарпатські роми

Близько тисячі ромів проживають у селі Великі Ком’яти Виноградівського району Закарпаття. У народі їх називають “російськими” ромами. Спілкуються переважно закарпатською говіркою. Ромську можна почути лише від старших. Заробляти їздять до Києва – продають квіти на вулицях. До школи йде меншість.

Ромський табір у Великих Ком’ятах тягнеться вздовж центральної вулиці. Часто трапляються нові двоповерхові будинки з доглянутими подвір’ями. У травні частина людей поїхала до столиці “на ландиші”, пише gazeta.ua.

• Атаки на ромів чи атаки ромів? Правозахисники розповіли, що робити

“Бабушка вже пішла у Київ. Я теж хотіла, але дуже тяжко з житлом. Коли много дітей, трудно знайти квартиру. А з ким я їх тут залишу?”, – каже 32-річна Альбіна, мати п’ятьох дітей. Стоїть у хвіртці біля свого будинку, за спиною – біла іномарка. Поруч неї порається чоловік.

До Києва роми їздять цілими родинами, разом з дітьми. Житло знімають у Нових Петрівцях біля столиці.

“За літо з 10 тисяч гривень додому привозимо, – розповідає 31-річний Микола Бурмек-Дюрі. Він – письменник. У червні отримує диплом юриста Карпатського університету ім. Волошина в Ужгороді. Теж їздить на заробітки. Знайомить мене із сусідами. Його дід – голова табору. – Скоро почнуться волошки. Потім – кукурудза. Її вареною продаємо на базарі чи біля входу у метро. Можна рози продавати. Купувати у бабусь вдома по 5 гривень, збувати по 20. Або йдуть на базу по чорницю, малину. Раніше їздили на базу на Куренівський ринок. Я там у 9 років щоранку з дідом сосиски купував – 5 гривень за кіло. Брали лимони по гривні кіло. Під вечір ми з бабою йшли до входу в метро Святошин. Я продавав лимони. Бабуся навпроти – сосиски по 20 гривень. Торгували до 23:00. Жили в орендованій квартирі на Виноградарі. В інших кімнатах – наші родичі із сім’ями. Спали навіть в коридорах”.

До 12 років Микола просив милостиню на вулицях. Потім почав заробляти гроші.

“Після 12-ти хлопці вже не можуть жебракувати, йдуть працювати. Бо потім на вулицю у таборі не вийдеш – то великий сором, – продовжує чоловік. – Також наші їздять на стройку, на уборку, у Жмеринку на яблука. Останнім часом багато знайшли роботу у нас – ягоди собирають. У радянські часи йшли по Україні робити самани для облицювання будинків”.

“Як йдеш до когось на роботу, то спершу бояться. Цигани, кажуть. А потім придивляться і добре ставляться. Бо наші люди не крадуть. У нас в таборі за крадійство ніхто у тюрмі не сидить, – розповідає Василь Галамбіца. Має років 50 на вигляд. Він у випрасуваній джинсовій сорочці і чорних брюках. Стоїть край дороги разом із молодшим братом та матір’ю. Усі мають блакитні очі і смагляву шкіру.

“Йдіть у Києві на Подол, на Хрещатик – то всі наші отсюда з квітками ходять. Перед цим до 12:00 треба їх на сонці рвати. Плюс – комарі, – говорить Людмила Галамбіца. – Їжджу до Києва вже років 25. Каждий сезон. І ця мала зі мною, – показує на дівчинку років 10. – Ще друга онука у мене є. Мати їхня умерла”.

“Якось ми всі були у Києві, – перебиває матір син. – До нас у літню кухню зайшли два подростка. Один – сусід, і другий – сусід. Не роми. Вони всередині пили. А потім кухню запалили. Там був новий матеріал на будівництво, доски. Всьо згоріло. Поймали їх на горячому, вони самі призналися. Ми ся обращали в міліцію. На нас не обращають вніманія. Два года пройшло з того часу. Суда не було. Діло закрили. Що б не сталося, міліція на нас вніманія не обращає. В інших на горі дом згорів, то вже їм і допомогу виплатили, і новий домік дали”.

“А нам ніхто не дав ні копієчки! Дочка вмерла і кухня у мене згоріла! – розмахує рукою Людмила Галамбіца, в іншій тримає чорну сумочку.

За кілька дворів – згарище літньої кухні Галамбіців. Залишилася лише невелика частина стіни.

“Ми вас іспалимо”- це перше тут слово, як щось не так, – говорить Ян, молодший син Людмили Галамбіци.

“1958-го року в Боржавському спалили табір – чотири будинки, де жило 70 людей, – говорить Микола Бурмек-Дюрі. – Перед цим на ромів звернули, що вони убили місцевого секретаря. Хоча ніхто цього не зміг підтвердити. Вивчаю цю історію, нема про це жодних документів. Швидше за все, він помер своєю смертю.

І вже микають, щоб зробити таке у Ком’ятах. Організація ромів Виноградівщини “Романо-дром” не дає цим настроям розростатися. Дід спілкується з сільською радою, депутатами. Вони на засіданнях піднімають питання, що цього не треба чинити”.

На лавці біля невеликого присадистого дому сидить жінка у чорній сукні з ціпком – Людмила Габакан, 80 років.

“Я 23-х дітей рожала. Ще при Брежньову. 10 і досі живе. Внучків 40 маю, 33 правнуків. Та по цілому світі вони, сюди не прийдуть. Аж у Казахстані. Мужик мій 32 роки, як помер”, – розповідає.

З відчиненого вікна з-за світлої штори виглядає чорноока дівчинка, у хаті чути дитячий гомін.

“А тут дочка живе. П’ятеро діточок у неї. Одиночка мати. Сім років тому розвод дала, – пояснює Людмила Габакан. – Я у свої 80 років не хочу нікому вредность робить. Але мушу пожалітися. Бо він розкаже, як у нас всьо добре, – киває на Миколу. – Я беру дві тисячі і сто гривень пенсії. За ті гроші не можу собі лікарства купити. Ото тільки й прикладу траву до ноги, щоб помагала. У хаті – голі стіни. Сусідам всім ми должні. Була в аварії. З того часу тільки сюди до лавки можу вийти. З самого Рождества моя дочка не получила ні копійки. А усі тут вже по два рази получали гроші. Справку в сільраді зроблять тим, хто грошей дасть. Підіть до них, скажіть, що баба Габаканка, мать-героїня, на них ся пожаліла!” – жінка хапається на ціпок.

“За оформлення документів у сільраді гроші беруть лише з ромів. Бо інші – грамотні, можуть поскаржитися. Серед наших є такі, що замість свого підпису хрестик ставлять або малюють сонечко. Тому секретар допомагає заяву писати, соціальний пакет оформлювати. За це й бере плату”, – каже Микола, коли виходимо на дорогу.

У школі Великих Ком’ят скаржаться, що ромські діти не хочуть навчатися. Якщо і йдуть до школи, то відвідують її рідко. Більшість часу проводять на заробітках. У 13-14 років одружуються та народжують дітей.

“То не так від дітей залежить, як від батьків. Іду недавно, бачу одного ромського хлопчика, питаю: “Чому не ходиш у школу?”. А тут бабка його: “Що ви причепилися? Йому вже женитися треба”, – розповідає директор школи Надія Мудра.

Микола Бурмек-Дюрі пішов одразу в 5-й клас, мав 17 років. До цього займався самоосвітою, з 10-ти років писав вірші. Зараз проводить з дітьми зустрічі, розказує про необхідність освіти.

“Вчора розмовляв про це з дітьми. Ще буду розмовляти. Та вони слухають і роблять своє, – говорить чоловік. – Їм потрібна школа, щоб світогляд мінявся. Бо живуть компактно серед своїх. Коли виходять у світ, все одно, що йдуть за границю. А якби ходили до школи, почувалися би вільними, своїми. До дітей починає поступово доходити, що треба уміти читати. Але зразу змін не буде, бо століттями так жили”.