На Закарпатті є унікальна людина, яка усе на світі знає
Або майже все… бо це – головний редактор популярної на Закарпатті газети «Поради», яку щотижня читають десятки тисяч читачів і яка вже виходила 660 разів
Газета «ПОРАДИ» – практично енциклопедія життя, яка, якщо скласти всі номери, може перетворитися на великий довідник, у якому можна знайти відповіді на більшість важливих питань. У ній є неймовірні історії із життя простих та відомих людей, веселі та повчальні розповіді про життєві ситуації, у яких вони діляться з іншими своїм досвідом, надзвичайно багато рекомендацій щодо здоров’я, правильного харчування, краси, молодості, довголіття, ведення господарства, кулінарні тонкощі, унікальні рецепти страв закарпатської, української та різних кухонь світу, духовні і психологічні поради та багато іншого… Це газета для всієї родини, яка є цікавою для людей різного віку і статі, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Отже, сьогоднішнім гостем прес-центру закарпатської газети «НЕДІЛЯ» є головний редактор популярної на Закарпатті газети «ПОРАДИ» Людмила СУБОТІНА – людина дуже комунікабельна, високоерудована, справжній трудоголік, відкрита душею та обізнана не лише в журналістиці, але і в багатьох галузях, яка вміє не лише писати матеріали, але й верстати їх, робити до них колажі, тобто якій чудово відома вся газетярська «кухня».
Під час наших «Недільних бесід» вона розповіла про свою захоплюючу роботу, дитячі мрії, дорослі хобі та поділилася з читачами тими порадами, якими користується сама.
– Чому вибрала саме журналістику? Ким хотілося стати в дитинстві?
– У дитинстві мрії були різні, дивлячись який період брати. У молодших класах хотіла стати… партизаном-розвідником. Тому грала у війну з хлопцями, лазила з ними по деревах, грала у футбол, ловила руками рибу і т.д. Але це не заважало мені завжди бути старанною ученицею. Я дуже багато читала, захоплювалася військовою та історичною літературою. В принципі, це мабуть єдине дитяче захоплення, яке збереглося до цього часу. Десь у класі восьмому вирішила, що стану артисткою театру. У нас у класі було кілька активних учнів, без яких не обходився жоден виступ у школі та сільському клубі. Найулюбленіша роль – Галі з п’єси Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Врешті вступила на історичний факультет УжДУ. На другий день після вручення диплому на Театральній площі зустріла свого викладача з історії України Романа Офіцинського. На той час він був головним редактором газети «Соціал-демократ». Того ж дня я знайшла собі зйомну квартиру, а вже через два дні була кореспондентом цього видання. Отак випадкова зустріч і спонтанне рішення привели мене в професію.
– Тобто в тебе не було ні фахової освіти, ні досвіду…
– Так, я абсолютно не знала специфіки журналістської діяльності, тому перші кілька місяців були надзвичайно важкими і безсонними. Але на той час мені було 22, я отримала неймовірно цікаву роботу і просто старалася її виконувати. А ще в мене було величезне бажання і готовність вчитися у досвідчених колег. Я не соромилася питати і просити поради, прислухалася до старших і таким чином опановувала професії. Опинившись у вирі редакційного життя, спостерігала за роботою журналістів, редакторів, верстальника, вчилася збирати і обробляти інформацію, освоювала принципи побудови номера. Старання не пройшли марно: зараз без проблем можу виконувати будь-який етап у підготовці газетного номера – від планування, написання авторських матеріалів, дизайну тощо – і до здачі в друк.
– Який випадок із роботи залишився найяскравішим спогадом?
– Мабуть, найбільш емоційними були моменти, пов’язані із роботою над проектом «Жди меня – Закарпаття». Свого часу закарпатська газета «НЕДІЛЯ» була спеціальним представником цієї програми у нашому регіоні. Мені як координатору цього напрямку доводилося спілкуватися із усіма причетними до проекту сторонами. Так от якось до нас звернувся молодий хлопець, якого мати віддала в інтернат. На той час він жив у чужих людей в Ужгороді, допомагав їм по господарству і дуже хотів знайти рідних. Через кілька місяців нам зателефонували зі Сваляви – дядько хлопця виявився не останньою людиною у місцевому ромському таборі. Наступного дня до Ужгорода прибув цілий десант гамірних ромів, ми гуртом ледве знайшли хлопця. Не буду в деталях розповідати про саму зустріч, але вона була надзвичайно емоційна і залишила по собі дуже приємні спогади…
– Чи давали тобі поради, які потім можна було використати в роботі, люди на вулицях?
– Під час навчання в університеті в мене був улюблений викладач – професор кафедри політології Василь Іванович Худанич. Це була надзвичайно мудра і цікава людина. Я писала під його керівництвом дипломну роботу і часто чула від нього фразу: «Звертай увагу на дрібниці, бо без малого не буває великого». Це такий своєрідний закон показовості дрібниць. Він не раз ставав мені у нагоді, адже не дарма вважається, що деталі часто вирішують все. Варто придивитися до людини уважно – як вона проявляє себе в дрібницях, такою вона є насправді.
Проте найважливішими для мене завжди були і є настанови мами. Пригадую, що якось у першому класі добряче почубилася на вулиці із сусідським хлопцем. Ну і побігла додому поскаржитися, щоб хтось із старших заступився. На що мама відповіла: «Що ж, якщо ти не вмієш дружити із хлопцями, то сиди вдома». Я цей урок зрозуміла, побігла на вулицю і заступилася за себе… З того часу більше нікому «не плакалася», сама приймала рішення і сама вирішувала свої проблеми.
– Чи були випадки, коли хотілося піти з журналістики?
– За 18 років, що пройшли з часу виходу моєї першої замітки, жодного разу не пожалкувала, що обрала журналістику. Хоча були дві спроби піти у суміжну професію – працювала у сфері комунікацій двох державних структур. Навіть здобула паралельно фах юриста. Але в якийсь момент зрозуміла, що робота перетворилася на рутину. Мені хотілося з радістю вставати вранці і займатися справою, яку я люблю. У колективі, де працюю зараз, я із 2006 року. Спочатку це була газета «НЕДІЛЯ». Потім поступово відійшла від авторських матеріалів і зараз займаюся тими проектами, які мені цікаві – газети «ПОРАДИ», «Поради ЗДОРОВ’Я», «Домашня кулінарія» та «Господарські поради».
– До речі, я нещодавно була у відрядженні в Києві і бачила на розкладках газету «ПОРАДИ». У чому популярність видання?
– Газета «ПОРАДИ» – найпопулярніша в Закарпатті. Вона видається із липня 2004 року. Із перших номерів користується успіхом серед закарпатців, адже весь цей час підтримує репутацію видання для всієї родини. Кожен може знайти на сторінках газети потрібну і корисну для себе інформацію – різноманітні поради і замітки, які завжди стануть у нагоді в господарстві та побуті; юридичні консультації, що стосуються найрізноманітніших сфер життя, рецепти здоров’я від фахівців та зі скарбнички народної медицини.
А популярність видання – у якісному наповненні. Ми поставили перед собою мету – писати про всі теми просто. Складну статтю із спеціальними термінами підготувати набагато простіше, ніж простою людською мовою пояснити, що і до чого та показувати в газеті життя простих людей. Ми вибрали другий шлях. Час показав, що прийняли вірне рішення – читачі нас оцінили. Тому зараз із упевненістю можемо сказати: газету пізнають, купують і передплачують по всій Україні. Телефонні дзвінки і листи зі Львівщини, Прикарпаття, Закарпаття, Київщини тощо – тому підтвердження.
– Де можна передплатити «ПОРАДИ»?
– Газету можна передплатити у всіх поштових відділеннях України. Передплатний індекс: 91145.
– Нещодавно в газеті з’явилася рубрика «Життєві історії». Яка з опублікованих у «ПОРАДАХ» історій вразила тебе найбільше?
– Кожна з них залишає свій слід, бо за кожною історією – людські долі: деякі змушують задуматися над власним життям, деякі – вселяють надію у краще, віру в те, що нічого неможливого немає, а деякі надихають на добрі справи. Довго з голови не виходила розповідь про безхатька з Калуша, який 25 років прожив у підвалі. Він намагався жити так, щоб про нього мало хто і знав. Збирав пляшки, здавав їх і за отримані кошти купував їжу. Нещодавно чоловік захворів і помер у лікарні. Прикро, що він, маючи двох дорослих дітей, називав себе одинаком. Дуже сподіваюся, що люди, котрі читали цю історію, згадали про рідних, близьких, друзів, котрим, можливо, не вистачає всього доброго слова і моральної підтримки….
– Ще одна з нових рубрик газети – «Питання віри»…
– Так, це цикл бесід про духовні закони і їх втілення в життя. Цю тему нам підказали читачі, які часто просять підказати, як знайти сили жити, коли є проблеми з роботою, здоров’ям, неприємності в родині. Відповіді на ці та інші питання ми намагаємося знайти разом із представниками різних конфесій, психологами тощо.
– У газеті «ПОРАДИ» є кулінарна рубрика. Поділися найоригінальнішим рецептом, який ти сама пробувала приготувати.
– Хочу тебе розчарувати: експериментів на кухні не люблю. Я не є прихильником новомодних десертів (скажімо, крокембуша чи карамельних еклерів) та страв із екзотичних продуктів. Оскільки наші з сином кулінарні смаки збігаються, то на столі, як правило, прості страви із доступних інгредієнтів. Приміром, ніколи не стоїть питання, що приготувати з м’яса. Залишаю його на кілька годин у маринаді, потім загортаю у фольгу – і в духовку. Для маринаду також мінімум інгредієнтів: сіль, чорний мелений перець, кілька ложок міцної заварки із чорного чаю або 2-3 подрібнених ківі. Або картопля, запечена з цибулею і сиром (можна додати ще й сала)? Це справжня смакота! До речі, на сторінках газети «ПОРАДИ» також публікуємо доступні рецепти, а також прості кулінарні хитрощі, які допомагають перетворювати прості страви на шедеври домашньої кулінарії. Але, як кажуть, любиш готувати – люби і плиту мити. Тому на сторінках видання також можна знайти чимало корисних порад по прибиранню, догляду за кухонним начинням тощо.
– А як щодо городніх рекомендацій? Чи доводилося колись їх застосувати на власній практиці? Можливо, вирощуєш квіти?
– Значна частина рекомендацій, що виходять у рубриках «Сад-город» і «Домашня ферма», для мене не нові, тому що не з чуток знаю, як господарювати. Я виросла у селі Буковець на Воловеччині, з шести років доїла корову, допомагала садити картоплю, прополювала грядки… До речі, ти знаєш, що робити, аби мати добрі качани капусти? Потрібно у міжряддя сіяти звичайні чорнобривці. Ці квіти своїм запахом відлякують шкідників. А ось пиво допоможе захистити капусту від слимаків. Для цього біля рослин закопують трохи вище рівня землі пластмасові миски, наповнені до половини пивом. Потрібно буде лише раз на два-три дні витягати з пасток слимаків і наливати свіже пиво. А щодо квітів, то житлова площа квартири не дозволяє вирощувати їх у значній кількості. Звичайно, є кілька вазонів, котрі раз на місяць поливаю водою з акваріуму. Вибираю рослини не за зовнішньою привабливістю, а за їх користю. Скажімо, хлорофітум, який очищає повітря. Або золотий вус, який ще називають домашнім женьшенем, з нього готувала знайомій настоянку для лікування суглобів.
– Часто користуєшся народними рецептами? Який би порадила іншим?
– Я б не рекомендувала захоплюватися народною медициною людям, які в цьому не розбираються. У «ПОРАДАХ» є сторінка «Ваше здоров’я», в кожному номері друкуємо консультації фахівців з різних галузей медицини, інформацію про корисні властивості рослин, народні рецепти тощо. Але на сторінці є і застереження: самолікування може бути шкідливим. Звичайно, є загальновідомі народні ліки – малина і липа при застуді, сіль і сода – при запаленні горла, чорниці (або ж яфини) – при діареї. А ось лікувальну силу кульбаби мало хто використовує. Якось після повернення з відпочинку побачила, що на нозі з’явилася пляма, розміром з п’ятикопійкову монету, згодом шкіра зовсім ороговіла і почорніла. Я консультувалася у трьох дерматологів, кожен ставив свій діагноз, призначав чергову мазь, але результату не було. Тоді за рекомендацією тітки по кілька разів на день змазувала пляму свіжим соком кореня кульбаби. За п’ять днів (!) шкіра почала відновлюватися, а зараз і сліду ніякого не залишилося. Знаю, що таким же чином сусідському хлопчику вилікували на нозі рану, яка дуже гноїлася. Однак фітотерапія – не панацея від усіх хвороб, це потрібно розуміти і в будь-якому разі консультуватися з лікарем. До речі, якщо просто хочеш заспокоїтися, позбутися душевних страждань – підійди до улюбленого дерева і обійми його. Така медитація допомагає вивільнити негативну енергію і чудову піднімає настрій.
– Які маєш захоплення, чим займаєшся у вільний час?
– У вільний час я просто насолоджуюся різними речами. Люблю проводити час із сином. Люблю сидіти біля струмка і слухати журчання води. Можу довго спостерігати за мурашником. Дуже люблю гори – там себе відчуваю вільною. Вишиваю, маю невелику колекцію власних картин. Цікавлюся історичною літературою. А нещодавно відкрила для себе Ельчін Сафарлі. Його книгу-спомини «Про море мені розкажи» можна всю розбити на цитати. «Без мрії серце тьмяніє», «Через тріщини в нас проникає світло», «Не стій на березі в очікуванні корабля. Пливи йому назустріч» – кожна маленька історія – не просто спогад, а повчальна притча, яка доносить до читача суть життя…
– Щиро дякую за розмову! Тобі – великих життєвих успіхів і здійснення всіх задумів, а газеті – процвітання і збільшення тиражів!
Марина АЛДОН, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
