Вогонь і зорі. Де на Закарпатті зберегли австрійську традицію, пов’язану із сонцестоянням

У “Точці на карті” сьогодні розкажемо про гірське село Усть-Чорна на Закарпатті, де зберегли унікальну австрійську традицію, пов’язану із сонцестоянням.

В Україні в цей день раніше повсюдно палили купальські вогні, через які стрибали, водили хороводи та співали – ця традиція відома як українське свято на честь літнього сонцестояння – пікової енергетичної точки в році. У західних слов’ян ці вогні називалися «собітками» (про залишки давньої унікальної традиції палити собітки, яка також живе в інших гірських селах на Закарпатті – Лютій та Вишці, ми розповідали раніше). А от цьогоріч познайомилися із людьми, які на Закарпатті підтримують ще одну традицію, зв’язану з літнім сонцестоянням – традицію тирольців, верхніх австрійців, – бити шайблики в цей день, пише Укрінформ.

Три дні — з 21 по 23 червня – у гірському селі Усть-Чорна на Тячівщині на пагорбах навколо села розпалюють багаття. Біля них збирається молодь, а також сімейні чоловіки з жінками – і під пісні, музику та печені крумплі (картоплю — ред.), змагаються у спритності з кидання розжарених шматків дерева (власне, шайбликів). Кожен може кидати багато разів, на шайбликах записують бажання, кидають їх для когось чи просто – аби показати свою спритність. Унікальність збереженої нині, в ХХІ ст., давньої традиції, ще й у тому, що крім Усть-Чорної наразі її не продовжують ніде більше в світі, навіть на історичній батьківщині тирольців. Відтак заради вогнегрищ в Усть-Чорну з’їжджаються етнічні меншини німців та австрійців чи не з усієї Європи.

ІМПЕРАТРИЦЯ МАРІЯ-ТЕРЕЗІЯ, АВСТРІЙЦІ У ЗАСЛАННІ ТА КОРОЛІВСЬКЕ ПОЛЕ

– Усть-Чорна – це село, яке заснували заслані в Карпатські гори (це вважалося досить сильним покаранням) в часи імператриці Марії-Терезії австрійці, – розповідає нам житель села, природолюб і екскурсовод В’ячеслав Дикун, який став для нас експертом у цій давній традиції, погодився розповісти й показати, що та як. – Село наше – гірське, тут і зараз погана дорога та інфраструктура, тому уявіть – як воно було приїхати сюди на проживання австрійцям у ті часи, в глухий закуток Карпат. Землі тут не надто родючі, відтак, справа, якою можна прожити самому й прогодувати сім’ю – лісозаготівля, це й зараз один із видів заробітку для тих, хто не виїжджає за кордон, а ще – тваринництво (у нас прекрасні полонини навколо).

Цікаво, що заселення австрійських підданих у найбільш лісистій частині Закарпаття почалося зі села, що зараз називається Німецька Мокра у 1775 році (розташоване вище за Усть-Чорну). Саме туди приїхали перші 200 сімей, які згодом зробити технічну революцію у лісозаготівлі в цих місцях (навчили місцевих будувати греблі та сплавляти гірськими річками бокори) і, власне, століттями непогано з цього зарібку жили. За перші 50 років із початку заслання кількість переселенців зросла настільки, що поселення треба було розширювати. Тож вони почали спускатися з гір униз, у долину річки Тересви і зупинилися в Усть-Чорній. Поселення, яке тут збудували, назвали Кенігсфельд (у перекладі значить «Королівське поле») – за надзвичайну красу навколишніх місць. Усть-Чорною село згодом назвали чехи, через те, що саме тут устя Чорного потоку впадає в Тересву. Активна міграція австрійських поселенців почалася в другій половині ХХ століття. Є відомості, що на момент початку Другої світової вони становили тут 90% населення. Зараз вихідці з Усть-Чорної проживають у Західній Німеччині в містах Гослар, Гальдорф та Швайнфур, там, кажуть, є навіть музей Кенігсфельду.

– Звісно, що для засланих тирольців – як і для будь-якої меншини – було важливо зберегти свої традиції, пісні та обряди, це було необхідною умовою, щоб не розчинитися поміж місцевих. А з традицією шайбликів вийшло так, що тирольці не тільки не розчинилися, а й навпаки – привернули до себе місцевих. Бо зараз майже усі австрійці з нашого села виїхали – міграція почалася у 80-х роках минулого століття. Але шайблики досі живуть – традицію продовжують місцеві українці, часом при тому навіть співаючи пісень німецькою, – каже В’ячеслав.

ШАЙБЛИКИ, НІМЕЦЬКІ ПІСНІ, БАЖАННЯ Й ЗОРЯНЕ НЕБО…

Прошу свого візаві розповісти, що ж таке шайблики із чим їх їдять?

Їдять, віджартовується В’ячеслав Дикун, з печеними крумплями і шашликом, ще й вином запивають.

– Насправді всі мешканці Усть-Чорної шайблики дуже люблять, до цього свята досі заздалегідь готуються, в цей день до нас приїздять гості – спеціально на «шайблики», – каже він. – Той, хто збирається бити шайблики, заготовлює їх собі до 50 штук – для себе, так би мовити, і того хлопця.

Шайблик, розкриває для мене таємницю термінології пан Дикун, це шматок деревини – з ясена, бука чи клена – квадратик, розмірами 10 на 12 см, товщиною близько 2 см. Сенс традиції у тому, аби розжарити цей шматочок на вогнищі, обвуглити його (шайблик закладають у вогонь за допомогою довгої палиці з отвором спеціально для нього) і зі спеціальної дошки-трапмліна запустити. Для цього шайблик установлюють на трампліні, а потім сильно б’ють по ньому довгою палкою. Він красиво злітає уверх і мчить уперед, розсипаючи від удару іскри. Умільці можуть запустити шайблик на 200-300 метрів. Власне, завдання гравців – найбільш вдало (себто, найвище, аби найдовше пролетів) його запустити. За киданням стежать усі навколо, і якщо гарно вдарив шайблик, тобі кричать – «У-у-у, добре!», якщо ні – улюлюкають і всіляко виявляють незадоволення кидком. Тому якщо вже наважився бити шайблик – мусиш мати хоч якісь уміння та навички: інакше засміють.

Власне, запускають ці розжарені на вогні шматки дерева не просто заради забави. У це дійство вкладають певний сенс.

– Вважається, що як загадаєш бажання (його іноді навіть записують на шайблику) і запустиш шайблик, задумане обов’язково здійсниться, – каже В’ячеслав. – Буває також, що кидок присвячують комусь: наприклад, хлопець – дівчині чи чоловік – жінці.

Зауважую, що ці шайблики – непоганий девайс для запуску бажань. От просто таки за фен-шуєм: задумав і матеріалізував: запустив у зоряне небо, в космос.

В’ячеслав Дикун каже, що немісцеві, які не знають цієї традиції, часто не розуміють, що це літає у небі цієї ночі.

– Я сам не з цього села, і свого часу, вперше побачивши ці літаючі вогняні штуки в небі, подумав, що то НЛО, – сміється пан Дикун. – Я їхав на мотоциклі вздовж дороги понад рікою, тут поряд пагорб, із якого запускають шайблики, і побачив, як над моєю головою щось вогняне пролетіло. Пішов до гурту людей, аби сказати, що то НЛО, з мене посміялися, і пояснили, що воно таке.

Але виглядає це страшенно ефектно, додає мій візаві. Та й саме дійство дуже веселе – навіть нині коло вогнів дівчата співають німецьких пісень.

НАМ БИ ФЕСТИВАЛЬ ШАЙБЛИКІВ!

Зауважую, що в ці дні в село напевно з’їжджається чимало народу.

– Менше, аніж хотілося б, – каже В’ячеслав Дикун. – Приїздять представники німецьких культурних товариств із Закарпаття та з Європи, ми для них минулого року влаштували биття шайбликів на полонині Красна над селом, гарне вийшло свято, веселились, пісень співали. А загалом мріємо громадою, аби в ці дні влаштувати в селі фестиваль на честь цієї традиції.

– Воно, справді, само проситься! Не розумію, чому ви досі цього не зробили?..

– Для того, щоби зорганізувати таке дійство, потрібні кошти, Усть-Чорна, мусите зрозуміти, не найбагатше село в регіоні, а місцева влада поки що не побачила в цьому сенсу, – зітхає В’ячеслав. – Але надія на фестиваль, на те, що він таки з’явиться, у нас є. А поки – підтримуємо традицію, горді з того, що у нас – єдине місце у світі, де вона збереглася. Ну, й вас на шайблики в Усть-Чорну запрошуємо. Приїжджайте і пам’ятайте – бажання обов’язково збуваються!

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото та відео з мережі та з архіву В’ячеслава Дикуна

zakarpatpost.net