Закарпатці казали в очі: «Будеш така непутня, як та, що тя народила»

[Total: 0    Average: 0/5]

Цей випадок трапився на Закарпатті тоді, коли офіційно сексу не існувало, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Це сталося у одному з сіл Хустського району ще в радянські часи, коли офіційно сексу не існувало. Принаймні так говорили всі, але діти на світ все одно з’являлися… Саме тоді багатьом синам та донькам батьки розповідали байки про те, що немовлят приносять лелеки або знаходять у капусті. Проте вірили їм далеко не всі.

Аня росла в родині простій, але культурній, батьки працювали на заводі і дівчинці купували все, що лише її душа бажала. Вона почувалася щасливою і насолоджувалася життям. А коли підросла, на неї почали заглядатися хлопці. Сусіди все частіше почали перешіптуватись за її спиною.

Якось вона спитала у подруги, що означають усі ці пересуди. Та їй повідомила тривожну новину:  Аня – не рідна донька тих, кого вважає батьком та мамою, її удочерили, а односельці говорять, нібито з неї виросте така ж непутня дівка, якою була та, що народила її.

Зі сльозами на очах дівчинка помчала додому розпитувати про все рідних. Вони всіляко запевняли, що все це плітки і вигадки. Але одного разу мати дуже захворіла. Думала, що помре і перед смертю вирішила відкрити доньці-десятикласниці гірку правду.

Її дійсно взяли з сиротинця. Тоді родина жила в Тячівському районі, а щоб ніхто нічого не дізнався, заради Ані, змінила місце проживання. Проте інформація все одно просочилась…

Почуте було для неї справжнім шоком. Вона вирішила, що оскільки їй всі роки брехали, пробачити прийомних батьків не зможе ніколи, зібрала речі і пішла з дому. Два тижні Аня жила в підвалах багатоповерхівок у Хусті, а поліція знайти її не могла. Там вона знайшла собі компанію хлопців, які приносили їй їжу, із якими розмовляла про життя. Був між ними найстарший, 22-річний Дмитро. Одного разу він сказав Ані, що за харчі потрібно платити. Проте грошей у дівчини не було… Та хлопець і не хотів їх, він запропонував розрахуватися тілом. Аня пручалась, не хотіла. Але молодик зґвалтував її.

Психологічно розчавлена дівчина проплакала до ранку. А потім, як кажуть, пішла по руках… спала з кожним, кому хотілося любощів. Їй здавалося, що життя скінчилося і нічого хорошого вже не буде і бути не може.

Коли Аню знайшли, повертатись додому вона не хотіла і обіцяла невдовзі знову піти.

Та після кількагодинної розмови з мамою дівчина зрозуміла, що любить її більше за ту, що привела на світ.

Тож дівчина вирішила вибачити батькам і жити далі так, ніби нічого не трапилось. Але несподівано з’ясувалося, що вона вагітна.

Першими помітили це у школі. Сама учениця навіть не здогадувалася про те, що саме з нею відбувається. Але після огляду у лікаря повідомили, що в неї під серцем дитя.

Класний керівник обурювалась і називала Аню шльондрою, повією, аморальним створінням, не гідним знаходитись у стінах навчального закладу. Вона викликала її до дошки і при всіх учнях почала ганьбити і лаяти, розповідаючи іншим, як погано вона вчинила. Вчителька розраховувала, що Аню засудять усі учні…

«Бідні твої батьки! – казала вона. – Що ж їм через тебе довелося пережити. А ти, бездаро, замість того, щоб вчитися, пішла себе невідомим чоловікам пропонувати! Підстилко! Що ж із тебе буде? Навіть вулицю замітати ніхто тебе не візьме!» – кричала вона.

А нещасна вагітна школярка стояла біля дошки з опущеною головою, червоним від сорому обличчям і нечутно тихо плакала.

Проте далі трапилось неймовірне. Один із хлопців, що був старостою класу, встав і сердито сказав вчительці:

«Як вам, Маріє Іванівно, не ганьба принижувати Аню. Не помиляються лише мертві. Вона нічого не вкрала. Нікого не вбила. Її поведінка є природною. Як би вам було дізнатися про те, що рідна мати вас викинула на смітник, мов кошеня? Ви не гідні бути нашим класним керівником! Замість того, щоб підтримати ученицю у важку хвилину, ви підштовхуєте її зробити так само, як колись вчинили із нею».

Після цього Вадим встав і вийшов за двері. Поступово за ним почали підводитись і інші діти. Один за одним вони виходили у коридор, залишивши розгублену вчительку і далі стояти біля столу. Та за мить Вадим повернувся. Він взяв Аню за руку і вивів за собою.

Марія Іванівна відмовилася від того класу, і учням призначили іншого класного керівника. Аня закінчила вечірню школу у Хусті, народила здорового сина і вивчилась на юриста.

Минуло багато років. Якось до неї прийшла старенька бабуся, яку рідна донька вигнала із власного будинку. Вона почала розповідати свою історію про конфлікти в родині і про те, що вже десять років не має спокою. Ані здалося, що риси жінки їй чимось знайомі.

Згодом вона здогадалася, що це та сама Марія Іванівна, яка колись була її класним керівником. Аня спочатку хотіла змовчати, що вона впізнала стару, та потім не втрималась і нагадала їй про випадок зі своєю вагітністю. Жінка розплакалась, просила вибачення… Та Аня не сердилась. Вона пообіцяла допомогти колишній вчительці і повідомила, що вона не замітає вулиці, що в неї все гаразд, що рідну матір вона знайшла і вона ніяка не повія, просто свого часу їй довелося опинитися в таких же життєвих обставинах, як і їй, тож не витримавши тиску, залишила доньку у пологовому. Та Аня вибачила її. Більше того, зараз часто їздить до матері на Львівщину, де жінка проживає. Проте прийомних батьків також любить і всіляко їм допомагає. У самої ж Ані тепер щаслива родина і троє чудових синів.

Які ж несподівані повороти бувають у житті. Шкода лише, що деякі педагоги забувають про те, що їхні вихованці колись виростуть і стануть самодостатніми людьми… Тож рано чи пізно вони самі можуть прийти до колишніх учнів із проханнями по допомогу. Але чи всі вибачили б подібні образи так, як це зробила Аня?

Анна ЗУСКА, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.