Мукачево: старовинний монастир, шалені гірки та низькі ціни

[Total: 0    Average: 0/5]

Ми здійснили для читачів закарпатської газети «НЕДІЛЯ» подорож другим містом Закарпаття. Ось що вдалося побачити

Оскільки головні закарпатські події відбуваються в Ужгороді, життя інших міст області залишається дещо поза увагою. Тому закарпатська газета «НЕДІЛЯ» вирішила здійснити мандрівку у друге за величиною місто нашого краю і дізнатися, чим живуть мукачівці, що цікавого у них відбувається, які місця відвідують гості та які в них враження про колишню столицю трансільванського князівства.

Подорож до Мукачева почалася з пригод. Ми купили квитки не на той автобус. Однак нам поталанило – водій нас пошкодував. У спеку без кондиціонера у маршрутці було душно, але сидіння виявилися зручними, мандрівка тішила і приблизно за півгодини ми були у центрі Мукачева на вулиці  Ужгородській, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Вирішили блукати містом, як туристи, дивитися на все так, ніби ми там вперше.

Люди квапились у своїх справах, на нас ніхто не звертав увагу.

«Звикли до гостей», – подумали ми.

Тим більше що деякі закарпатські сайти неодноразово заявляли про туристичний бум у Мукачеві. Але шквал гостей у місті ми не побачили. Навпаки, вулиці не були надто людними, а серед перехожих ми чули лише місцеву говірку.

Напевно, більшість візитерів відвідують лише історичні місця, у тому числі – Паланок. Проте йти до замку нам не хотілося, отже, ми попрямували у Свято-Миколаївський жіночий монастир.

Зазвичай туди приходять молитися, але ми прийшли подивитися, оглянути місцевість і просто поблукати затишним та доглянутим монастирським подвір’ям.

Перше, що ми побачили, наближаючись до духовної обителі – це міні-трактор із відкритим причепом, у якому сиділи дві монахині, а кермував транспортним засобом чоловік.

Звичайно, жити в монастирі – це не тільки читати молитви, у черниць тут ще й чимало роботи. І працюють вони дійсно на совість, бо всюди прибрано, гарно, територія доглянута, а вона до того ж – велика.

Коли було засновано монастир – стовідсотково невідомо. На численних табличках точної дати немає. Однак з усних переказів відомо, що сталося це в XI столітті. Проте, як свідчить інша оповідка, монастир існував там ще до 1242 року, а ченці-василіяни поселились у Мукачеві ще за княжих часів. Проте документальні свідчення про існування монастиря відносяться аж  до XIV століття.

Вперше монастир було зруйновано татарами, вдруге – під час війни між австрійськими Габсбургами та трансільванськими князями в 1537 році, втретє – польським гетьманом Любомирським у 1657 році. З другої половини XVIII ст. почалося будівництво сьогоднішнього монастирського комплексу. Згодом його було добудовано, він пережив багато різних (у тому числі нелегких) часів.

А ми вирушаємо далі вивчати монастирську територію. Із Чернечої гори добре видно Мукачево та «Паланок». Краєвиди неймовірні. Заходимо в сад. Там багато різних дерев, траву скошено. У затінку знаходимо старовинний стілець під деревом. Поруч – кладовище, де поховані монахині. Могили всі впорядковані, на них висаджено квіти. Прихожан у будні небагато, але автомобілі з вірниками періодично під’їжджають. Усі вони йдуть у церкву, крім нас подвір’ям ніхто не гуляє.

Знаходимо і колодязь. Вода в ньому холодна, свіжа і дуже смачна. У спеку – це просто райська насолода.

Але нам час іти далі. Повертаємося в місто набережною. Вона дуже відрізняється від ужгородських. Ліворуч – Латориця, а праворуч – приватні будинки. Більшість – дуже гарні. Є кілька кафетеріїв, готель. Проте на самій набережній немає тіні, вона незатишна. Дерева малі, переважно сакури. Утім про них дбають. Вони оточені спеціальними стовпчиками, аби їх не зламали. Однак деякі з них засохли. Інша набережна, біля парку Андрія Кузьменка,  також без затінку. Заасфальтованою доріжкою там ніхто не гуляє. Від річки її відгороджено бетонними опорами. Вони дещо недоречні. Більше б підійшли кам’яні, бо велетенські плити мають старотипний, зовсім не європейський вигляд.

Біля води дехто засмагає на килимках, дехто купається, дехто вигулює собак. А хтось навіть випасає кіз. Трави їм вистачає, хоча береги Латориці акуратно покошені.

У воді ловить рибу чапля. Очевидно, живе неподалік.

Поступово наближаємося до мосту біля якоря. Що означає сам якір, виявляється, більшість мукачівців не знають. А справа в тому, що коли за радянських часів будували паланківський та транспортний мости, будівельники знайшли саме той старовинний якір, побачити який зараз можуть усі. Це може свідчити про те, що колись Латориця була судноплавною. Щоправда, зараз річка настільки мілководна, що в подібні дива навіть важко повірити.

Йдемо до центральної частини і чуємо від людей приємну звістку – у Мукачеві відкривається новий київський мережевий супермаркет. Це тішить, адже вибір продукції в місті буде ще кращим і населення матиме нові робочі місця.

До речі, про продукти. На ринку в Мукачеві на овочі та фрукти найдешевші в області ціни. Вибір теж дуже різноманітний. Продавці люб’язно пропонують черешні, полуницю, гриби та різну городину.

І ще одне місце, яке хочемо відвідати – парк «Перемоги». Знаходиться він у трохи незручному місці, але побувати в ньому варто.

Доріжки акуратні, всюди ландшафтний дизайн. Хоч більшість дерев ще малі, але є й старі, розлогі. Оскільки зараз літо, у парку чимало дітей. Атракції тут справді найкращі в області. Чого варте тільки єдине на Закарпатті діюче оглядове колесо та американські гірки, побувавши на яких, можна відчути неймовірний приплив адреналіну. Загалом розваги вражають.

А ми прямуємо знову до автовокзалу. Повертаємось в Ужгород. Емоцій вистачить надовго. Попереду в нас нові мандрівки і нові закарпатські міста, які досліджуватимемо разом із вами наступного разу…

Володимир ЗАКАРПАТСЬКИЙ, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.