Чому ужгородцям краще ховатися в хащі від великої історії

Всяке місто живе своїми передмістями. Ужгород з трьох боків оточують ліси.

Вони забезпечують містян чистим повітрям і світлими мріями про відпочинок на лоні природи. Особливо це стосується Шахтинського лісу, який розкинувся на північній околиці міста. Він виріс на великій скелі, де колись видобували будівельне каміння. Ті розробки і називали шахтою. Спершу скеля знаходилася далеко за містом та поступово місто наближалося усе ближче. Тепер забудова охоплює лісовий пагорб вже з кількох боків. І схоже, що це ще не кінець, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Бо свого часу Ужгород вийшов з хащі, виріс посеред неї, на острові, що зусібіч омивався рукавами Ужа. Потім точнісінько так наше місто зусібіч омивалося потоками світової історії. Вони проносилися через наші вулиці то кіннотою, то купецькими караванами, то танковими колонами, що незмінно лишали по собі купу сміття і поламаних доль. Відтоді ужгородці тямлять: велика історія – справа брудна. Краще триматися від неї подалі – ховатися у лісі, наприклад.

Зараз стан справ в Ужгороді знову все частіше нагадує хащу. Люди просто звіріють. Лісові вовки на нашому фоні виглядають гламурними кошенятами. Вулиці теж все відвертіше перетворюються на лісові просіки,а наші колись затишні і доглянуті площі – на випалені сонцем галявини

Шахтинський ліс на цьому тлі виглядає ще далеко не найгірше. Там затінок, зелень, а сміття трохи менше, ніж деінде. Тож на вихідні він наповнюється відпочивальниками, хоч місце це доволі містичне й оповідають про нього різне. Адже колись у Шахтинському лісі наші предки прагнули докопатися до самої суті світобудови. А коли занадто глибоко копаєш, можеш дістатися навіть того, чого зовсім не хочеш. Правічна скеля час від часу видавала на-гора такі сюрпризи, що краще би їх не було.

Першими стали гноми. Вони виринають усюди, де тільки починають ритися у землі, де вторгаються у їхнє звичне довкілля. Кажуть, ніби вони оберігають підземні скарби, але скоріше – просто не хочуть, аби непрохані гості вторгалися у їхній світ. Тому потривоженій вигнані з землі гноми негайно почали швендяти по навколишніх хатах. Поводилися вони без жодних комплексів: цупили усе, що погано лежить, нищили домашню живність, а те що не могли потягнути, то хоча би надкушували чи ховали.

Дійшло до того, що один з тих гномів закохався у нашу дівчину. А що вона аж ніяк не відповідала взаємністю, то дитя підземелля просто збожеволіло. Колодязі били гейзерами до самого неба, серед городини розцвітали кам’яні квіти, під землею постійно щось гуділо і вибухало. Проте навіть такі спецефекти не зачепили серця красуні. Тоді гном пішов ва-банк. Усі дерева Шахтинського лісу обплели якісь залізні ліани, з кожним днем їх ставало усе більше, дерева просто гинули у цих інфернальних обіймах. Закінчилося усе геть несподівано. Одного гарного дня закоханий гном просто помер від свого нерозділеного кохання, після чого і припинилися усі названі дива.

Правда, ненадовго. Бо за гномами з’явилася ще дивніша істота. Коли один лісоруб заглибився у хащу нарубати дров, з чагарів на нього вискочив… двоголовий пес! Кожна голова гарчала, цілком недвозначно облизувалася і бризкалася слиною. Лісоруб ніколи в житті так прудко не бігав. Хоча пес розчинився у зелені так само несподівано, як і виник.

Нарешті озвався і Той, що в скелі сидить. По ночах у лісі стали чути страшне завивання, наче там збиралася звірота з усіх Карпат. Причому звуки долинали звідкілясь з-під землі. Далі – гірше. Гора почала час від часу трястися, кидатися камінням на навколишні хати і навіть вивергати язики полум’я. Усе заспокоїлося тільки після того, як ліс кілька разів обійшла хресна хода з іконами, пісноспівами і щирими молитвами наляканих містян.

Останнім часом ліс поводить себе скромно. Схоже, навіть лісову нечисть налякали нинішні складні часи, коли геть не знаєш, чого чекати від дня грядущого. Вона сховалася глибоко під землю і тільки інколи вискакує звідти, щоб полякати підгулялих туристів. Але поки уся ця нечисть вперто ховається у наших лісах, не все ще втрачено. Значить, вона вірить, що життя ще налагодиться. Тож будемо вірити у це і ми.

Сергій ФЕДАКА, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net