Суперник забрав від закарпатця не тільки дружину, але й квартиру, кар’єру та добре ім’я
Було це ще за часів Радянського Союзу. Мій дід по матері – родом із Росії. Він мав дуже гарну дружину, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
І от сталося так, що на її красу спокусився один великий чин. Настільки великий, що розпоряджався долями багатьох людей.
І він якраз і забрав від діда не тільки дружину, а кар’єру військового, квартиру, та навіть добре ім’я. Дідові, тоді ще молодому чоловіку, не вдавалося знайти вже не те, що пристойну, а й будь-яку роботу. Спав він у підсобках та кочегарках. Був радий будь-якому кусню хліба.
Але, оскільки при союзі безробітним бути вважалося протизаконним, то йому дозволили і працювати в одній із кочегарок. Але той чинуша наймав людей, які оббирали діда після того, як він отримував зарплату. Тому фактично жив він усі ті роки на милостиню. Хоч і жебракувати йому б не дозволила гідність. Та жебракування теж вважалося тоді порушенням закону.
Ставка робилася на те, що дід зіп’ється від такого життя. А якщо він навіть комусь колись і заїкнеться, що з ним зробив його могутній конкурент, такому люди все одно не стануть вірити.
Спитися дід не спився, але став часто і серйозно хворіти. Багато людей намагалося йому допомогти, бо бачили, що поруч гине порядна і розумна людина. Але відкрито це робити боялися абсолютно всі. Бо кому хочеться занапастити своє життя? І потрапити пі немилість влади.
І от одного разу дід сидить у кочегарці і думає – коли б сталося диво, і він цієї зими мав свою теплу кімнатку.
І от наступного дня один чоловік, який добре ставився до діда, прийшов до нього в кочегарку каже:
– Слухай, а твій отой догрався до інфаркту. В реанімації він, майже скоро його не треба буде тобі остерігатися.
– Та Боже збав, – заперечив дід, – щоб я бажав комусь смерті. Хай собі живе, може, вже скоро він якось про мене просто-на-просто забуде. І тоді мені насправді стане нарешті легше жити.
Але сталося так, що той чинуша тоді таки справді помер.
І дідові одразу почали допомагати люди. Виділили йому квартиру на одному із заводів. Запросили на престижну роботу.
Життя почало налагоджуватися. Щоправда, здоров’я довелося повертати самотужки. Він довго лікувався, поки нарешті став на ноги. І до цього часу в діда хворі нирки. Це ще з тих часів привіт.
А вдруге він одружився на вчительці англійської, з якою познайомився випадково в автобусі. Вона дуже чутливо поставилася до нього. Допомагала перекладати його наукові роботи. Вони й досі живуть разом. Мають троє прекрасних дітей і десять онуків. Серед яких і я.
А ота перша жодного разу не поцікавилася ані своїм колишнім чоловіком, ані – тим більше – своїми родичами, яким і родичами, мабуть, не вважає.
Влаштувати особисте життя їй так і не вдалося. Щоразу їй траплялися такі, які були не проти поживитися на її багатстві. Адже другий чоловік залишив їй чималі статки. Коли б вона більш ощадливішою, то могла б спокійно на оту велику спадщину прожити до кінця свого життя.
Але склалося інакше. Звичайно, осуджувати її не варто. Вона хотіла мати і справжнє сімейне щастя. Але з цим у неї не склалося. Так і провела вона життя в боротьбі з усілякими альфонсами, які виринали один за другим, як гриби. А потім боролася зі своєю самотністю та хворобами.
Ми б і раді їй допомогти, але ж вона подумає, що ми зазіхаємо на її добро. Та що там думати, там тих статків залишилося, як кіт наплакав. Справді, хіба що одна квартира, яка потребує неабиякого ремонту.
Василь ТИМЧИК, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
