Як закарпатського злодія злякав привид у Чехії
Після цього випадку 17-річний юнак більше ніколи не ходить красти
Це було у 2006-му році. Я опинився в Празі зовсім без грошей. Як саме мені вдавалося заробляти тоді собі на життя, розповідати не буду, скажу лише, що я рідко відмовлявся від будь-якого заробітку. Втім, чи багато потрібно сімнадцятирічному хлопцеві, який втік від батьків? – пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Якось я дізнався від свого знайомого, що в шостому районі є одна адреса, де можна поживитися: господарі квартири, багаті й погано виховані люди, поїхали на тиждень з країни, а будинок залишили майже без нагляду. Друг часто заробляв собі на хліб крадіжками, а для мене це було вперше.
План був такий: проникнути в порожню сусідню квартиру, перелізти звідти на балкон до потрібного господаря, забрати кілька невеликих, але цінних речей і вибратися тим же шляхом.
Отже, в призначений день я вирушив «у гості». За вікном світило яскраве сонце, але це мене мало турбувало – чехи зовсім не спостережливі, їм абсолютно ні до кого немає справи – якщо хтось і побачить, що хлопець перемахнув через перила серед білого дня, вирішать, що, ймовірно, так і задумано.
Почекавши хвилин п’ятнадцять, я вийняв з кишені телефон і відразу отримав sms: «Давай!».
Без зайвих приготувань відчинив балконні двері. Вже через хвилину був усередині. Квартира виявилася дуже вбогою. Тож я квапливо її покинув, прямуючи через балкон до потрібної.
Те, що там побачив, вразило. Очевидно, господарі були багатими, але смаку не мали зовсім. Не гаючи часу, пройшов до кабінету. Мої потреби були дуже скромними, тому я просто згріб зі столу кілька дорогих речей, годинник і прихопив ще кілька дрібниць.
Кинувши зневажливий погляд на портрет власника всипаного стразами золота, я вирішив якомога швидше зникнути звідти. Вся «операція» зайняла у мене хвилини дві. Вдруге перемахнувши через парапет, я із задоволенням оглянув вулицю, повернувся в сусідське житло і вже збирався «звалювати», як раптом отримав sms.
Мій спільник писав: «Все добре, але погостюй у тітки ще трохи, на вулицях затори». Я зрозумів, що хтось, ймовірно, знаходиться в парадному або перед будинком. Зайві свідки нам були ні до чого.
Я вирішив чекати. Кімната виглядала навіть гірше, ніж я думав: жовті плями на стінах і підозрілі чорні розводи свідчили про те, що квартиру не раз затоплювали. Розуміючи, що моє перебування в цьому місці може затягнутися, я вирішив провітрити затхле приміщення, бо від важкого повітря у мене вже починало паморочитися в голові. Тому розкрив балконні двері навстіж.
Напруга починала пригнічувати. Щоб трохи розслабитися, я вирішив прилягти. Прикривши втомлені повіки, зрозумів, що дуже збуджений. Тому ліг на ліжко і спробував розслабитись.
Раптом почув шум, ніби хтось у квартирі ходить. Я зрозумів, що заснув. Скільки проспав – не знаю. Тому тієї ж миті схопився і кинувся до балкону. Двері чомусь виявилися зачиненими. Серце калатало, як шалене. У сусідній кімнаті хтось точно був. Але хто? Поліція? Власники або їхні родичі? Я не знав, що робити. Вирішив тихенько вийти в коридор. Майже нечутно. На кухні біля плити я побачив силует якогось старого діда. Вхідні двері виявились незачиненими, тож я просто випурхнув на сходовий майданчик, а звідти – на вулицю.
Я не біг, а просто летів до квартири мого знайомого. Усі вкрадені речі, звісно ж, забув на ліжку.
Той одразу накинувся на мене, де я був і чому прийшов із порожніми руками. Я розповів усе. Приятель повідомив, що телефонував мені багато разів, але я не відповідав. Подивився на телефон. Там справді було 10 пропущених дзвінків.
«Чому ти не попередив мене, що там хтось живе?» – кричав я на нього, а руки все ще трусилися.
«Там ніхто не живе! Ти, напевно, ще все спиш! Там жив дід, але тиждень, томупомер»,- відповів він. – Я сам бачив, як виносили труп. Родичів він не мав. Та й у під’їзд ніхто зі сторонніх не заходив, повір, я би помітив».
Не знаю досі що то було: привид діда чи галюцинації від хвилювання. Але більше ніколи в житті красти я не ходив ні вдома, на Закарпатті, ні в Чехії.
Влад ЛАКАТОШ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
