Закарпатський бургер, селфоманія та неправильний бограч на фестивалях

Едгар Петі: «У нас є звичка готувати печені крумплі, бо так робили мама, няньо  і я так буду робити та ще й передам рецепт дітям. Та це смішно»

Зараз, маючи в руках телефон, мимоволі на фотографа перетворюється майже кожен. Ми фотографуємо все, що бачимо: інших, себе, тварин, природу, архітектуру… однак ці знімки якісними назвати важко, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Але є люди, для яких фотографія стала не просто роботою, а життям, хто за допомогою фотокамери закарбовує у вічності унікальні кадри, перетворюючи їх на твори мистецтва. Одним з таких є ужгородський фотограф, кулінар та блогер Едгар Петі.

Тож у прес-центрі газети «Неділя Закарпатські новини» під час наших «Недільних бесід» ми спілкувалися з ним і про світлини, і про селфоманію, і про закарпатську кухню, і про  багато що  іншого.

Почнемо з фотографій, оскільки Ви – дивовижний фотограф, роботи якого викликають захват. Коли ви захопилися фотомистецтвом? Ким хотілося стати в дитинстві?

Справді, фотографія – моє дитяче захоплення. Я навчався десь у третьому класі, коли побачив у друга фотоапарат. Його батько вдома «творив» фотографії. Мені це дуже сподобалося. То був 1987-1988 рік. Я влаштував вдома цілий цирк, аби мені купили фотоапарат. У ті часи це було непросто, але мама погодилась. Знайшла гроші і придбала «Смену 8М», фотозбільшувач, ванночки, реактиви і все необхідне. Я записався у фотогурток до ПАДІЮНу, але ходив туди недовго, бо мені було дуже нудно. Хоча пізніше про це шкодував. Але саме так усе почалося. Потім у місті відкрилися різні фотоательє, де друкували фото, стало простіше – плівку здав і отримав готові, а головне – кольорові фотографії. Проте починав я з ч/б «аналога» і це мало свій шарм, свою романтику.

Хоча все було спочатку на побутовому рівні – знімав однокласників, природу та інше. Професійно почав займатися фотографією у 2007 році. Тоді вперше в житті за зйомку я отримав гонорар. Із того часу – це моя робота, яка є і захопленням, і сенсом життя.

Зараз кожен, хто має телефон, фотографує і ділиться знімками. Чи не здається вам, що робота професійних фотографів трохи знецінилась? Не через те, що конкуренція велика, а через те, що Інтернет просто заповнений нехай і неякісними, але фотографіями…  і користувачі часто їх лайкають і навіть під потворними пишуть, що то краса…

Справді, зараз багато хто фотографує, або навіть так: вважає, що фотографує. Це частина сучасного життя. Коли спілкуюся з клієнтами і питаю, скільки в них у фототеці фотографій, ніхто не знає… їх може бути кілька тисяч. Такого цифрового шуму, як зараз, ще не було ніколи.  Люди звикли дивитися на фотографії через екран телефону, який сам по собі трохи їх прикрашає. А коли треба щось показати, часто немає що. Тоді звертаються до послуг професійних фотографів. Цей період пройде, бо фотографія, як мистецтво буде існувати довго. Вона може трансформуватися, але не вмре ніколи.

У вас є дуже гарні фотографії Ужгорода. За що любите рідне місто? Що в ньому найбільше приваблює і які три місця ви б порадили відвідати гостям?

Ужгород люблю, бо в ньому народився. Я – корінний навіть не знаю в якому поколінні ужгородець по лінії обох батьків. Тож рідне місто не можна не любити. А порадив би передусім відвідати центр. Коли їду десь за кордон, скажімо, у Відень, Будапешт, помітно, що в них схожа архітектура, що тут працювали ті ж зодчі. Хоча той спадок потім дістався різним людям, тому зараз дещо відрізняється. Але це – привід більше працювати над тим, щоб Ужгород був ще гарнішим і берегти те, що вже маємо. Також варто поблукати набережними, відвідати замок, бо дехто живе в Україні і навіть не знає, що він в Ужгороді є. Хоча раджу побачити все місто, не виділяв би нічого… хай гості гуляють і самі шукають цікаве, родзинок у нас  дуже багато.

Весільні фото – особлива тема, оскільки весілля – це маса пригод. Чи траплялися приколи? Яке весілля запам’яталося найбільше?

Закарпатські весілля – це завжди приколи. Зараз весільними фото майже не займаюся. Можу сказати лише як було кілька років тому. Зазвичай у нас весілля стандартні, класичні. Для всіх, хто їх обслуговує – це добре, адже знаємо: що, коли та як. У мене траплялося й таке, що мав виконувати функції старости, тож мені було весело. А от якихось особливих випадків не було, усі весілля були ідеальними.

Серед фотографій маєте дуже цікаві знімки тварин. Чи важко їх фотографувати? Як домовляєтесь із чотирилапими моделями, що вони будуть позувати?

Конкретно зйомкою тварин не займаюся. Все – лише випадковість. Адже побачивши вдалий кадр, неможливо його не зафіксувати. Але для таких фотосесій треба мати велике терпіння. Із того, що я знімав, найважче було робити фото косулі. Вона відвернулася і повертатись мордочкою до мене вперто не хотіла. Я біля огорожі простояв хвилин 40, а вона собі в кущах і не думала на мене дивитись. Коли врешті-решт повернулася, я одразу почав фотографувати. А далі вона втекла.

Ще дітей часом непросто фотографувати…

Я люблю фотографувати дітей. Просто треба сісти і за ними спостерігати. Мова йде не про постановочні, а про живі знімки. Дивитись на них треба не стоячи, а спуститися до їхнього рівня. Найкраще – прилягти. Тоді можна зловити дуже гарні кадри, бо краще видно весь дитячий світ і їхні яскраві емоції.

Багато закарпатців страждають на селфоманію – фотографують себе в таких місцях, що навіть не вкладається в голову – у туалетах кафе та ресторанів, у церквах. Як ставитесь до цього? Чи це нормально?

Це – капець! Чого лише не роблять зараз для фотозвіту. В гарному місці і з хорошим світлом – то ще нормально, а от туалет… Я маю два пояснення щодо цього. Перше – не знають як увімкнути на телефоні передню камеру і шукають дзеркало. Друге – щоб усі бачили, який у людини телефон. Добре ще коли «фотограф» вибере такий кут, аби не було видно унітаз, чи коли хтось щось підправляє… але ж бувають  і такі фото. Погано, що люди не звертають увагу на те, що знаходиться позаду кадру, навіть якщо їм показати, бачать це не відразу. Однак селфоманія – не наше ноу-хау, вона до нас прийшла із-за кордону і, напевно, ще дуже довго не зникне.

Нещодавно в Україні був скандал через виховательку дитсадка, яка виставила в соцмережі фото в купальнику. Жінку звільнили за непристойну поведінку. Як гадаєте, чи мають бути якісь обмеження в оприлюденні фотографій? Чи є певні професії, де потрібно зберігати рамки пристойності?

Один із жанрів, у якому я активно працюю це – будуар, коли показується краса тіла через не повну, а часткову оголеність, тобто сама оголеність має місце вже в думках. Красу і відвертість я показую, прикривши її. Цей жанр активно розвивається відтоді, відколи з’явилася фотографія, постійно з’являються якісь нові прийоми, якісь цікавинки. Тому мені ця тема знайома добре. Тож у ситуації з вихователькою не було нічого поганого. Усі ж їздять на море, фотографуються у купальниках, тим більше, що вона була з чоловіком. Тож «каміння» у неї полетіло задарма. Скоріш за все, людина комусь заважала і через те її вирішили звільнити. Фото відверте може ж бути гарним, а її знімки не вульгарні.

А що скажете про ню? Чи розвивається цей напрямок на Закарпатті?

Так. Розвивається. Хоча цей жанр нереально складний. Зазвичай моделі непрофесійні, просто дівчата, які хочуть для себе чи для когось зробити такі фото, тож підготовчий етап непростий, людину потрібно підготувати, аби вона могла спокійно відпрацювати. Фотограф має, у свою чергу, все бачити наперед, розуміти, куди спрямувати світло, щоб були необхідні тіні, щоб намалювати саме ту картинку, яку потрібно.

Чи є такі речі, які категорично не фотографуєте?

Звичайно. Не роблю відверті фото, тобто порно і не люблю в кадрах біль. У мене таких знімків немає, але є в колег. Такі репортажі знімати не можу, бо якщо відкласти камеру і простягнути руку допомоги, знаю, що того болю може не бути.

Розкажіть про найцікавішу зйомку, яка була у вашій роботі за всі роки.

Усі цікаві. Та як особливу можу відзначити Віденський бал, куди мене запросили організатори. Він пройшов у минулому році в Києві. Це дійсно викликало вау-ефект. Працювати було важко, але неймовірно цікаво.  Контингент запрошених там був особливий. Я, наприклад, познайомився з Катею Осадчою. Фотографувати потрібно було в костюмі з краваткою. Але я радий, що мені випала така можливість.

А що найбільше любите фотографувати?

Дві речі: їжу і дівчат.

Як спало на думку створити кулінарний блог Betyar Grill. Чому саме бетяр? Із чого все почалося?

Я давно люблю готувати і часто це роблю. А сама ідея блогу в такому вигляді, в якому він є з’явилася торік. Захотілося зробити щось цікаве, неординарне, незвичне для українського ринку… та навіть для європейського. Хоча схожі речі є, але не такі і не у нас. Колега Саша Маріяш, який є оператором і з яким нам разом легко працюється, ідею підтримав і ми почали знімати. З вибором першої страви було складно, тож зупинилися на бограчі. Як би це для нас попсово не звучало, але для України це – Закарпаття. А що стосується назви, то бетяр – в Угорщині герой, як у нас козак, або в Англії Робін Гуд. Люди любили бетярів і давали їм притулок. Може, вони були не дуже культурними, але для простого народу вважалися героями. Тож цим словом я хотів назву блогу прив’язати до місцевості, до Закарпаття. А гриль тому, що все готується на вогні.

А чому саме у вас весь процес приготування страв відбувається просто неба? Чи взимку зйомки перенесуться у приміщення?

У нас будуть зйомки і в приміщенні. Але вони не будуть пов’язані з погодою. Взимку теж можна готувати на свіжому повітрі. Ми знімали відео і в мінус 15. Навіть на початку видно, як качки йдуть по замерзлому озері. Тобто, холод для роботи не перепона. Тим більше, що біля вогню завжди тепло.

У світі визнано, що чоловіки є кращими кулінарами за жінок. Чи ваша дружина не ревнує вас до кухні? Адже на Закарпатті готувати є обов’язком ґаздині.

Ні. У нас у родині з першого дня немає такого, що готувати або прибирати повинна лише вона. У кого є час, той цим і займається. Я часто готую сам, хоча справді у нас історично так склалося, що більше часу на кухні проводила ґаздиня, а у полі ґазда. Та тепер не ті часи, змінилося і життя, і заняття людей.

Як проходять зйомки? Що є під час творчого процесу найцікавішим, що робити найважче?

Найважчим етапом є підготування. Одна справа – приготувати щось для себе, для друзів, а інша – робити це на камеру. Усе потрібно ретельно продумати, розписати сценарій, бо часто перезняти другого шансу немає. А от найцікавіший – дегустація. Зазвичай зйомки починаються дуже рано, на світанку, коли можна відзняти гарні кадри у гарному світлі. Далі все відбувається дуже повільно, часто треба зупинятися, робити зйомку з різних ракурсів. Перша наша зйомка тривала до пізнього вечора. Ми були дуже голодні, цілий день нічого не їли і потім швидко накинулися на їжу. Крім того, продуктів використовується набагато більше, ніж для кількох людей.

Популяризуєте лише закарпатську кухню?

Закарпатський манір кухні. У мене є і бургери, і багато європейських страв, але по-закарпатськи.

А в процесі приготування що подобається найбільше?

Усе. Чим складніша страва, тим її цікавіше приготувати. І немає різниці, наприклад, боб леваша готувати 10 чи 100 літрів. Має значення тільки кількість продуктів, які потрібно порізати. Мені подобається багатостадійне приготування. Люблю дуже готувати бургери, взагалі вони – моя слабкість, одна з моїх найбільш улюблених страв. Також люблю готувати шашлик, але не традиційний, а зовсім інший, бо м’ясо мариную інакше, а ще – бограч-страви.

А їсти що найбільше любите?

Стейк ті-боун. (він є найбільшим стейком за усі інші, важить не менше 450 грамів. М’ясо для нього вирізається між спинною та поперековою частинами туші і має Т-подібну форму, саме через таку форму стейк і отримав назву «ті-боун»).

Коли ви приготували першу страву і що це було?

В дитинстві. Це був бундаш кеньир. Моя мама та покійна бабуся дуже гарно готували. Я любив спостерігати за ними. Це була угорська кухня – різні галушки, дереє,  сливові гомбовці і багато іншої смакоти. Я дивився і надихався. А далі й сам почав готувати.

Поділіться рецептом страви, яку в би порадили приготувати закарпатцям зараз, у сезон пікніків?

Саме своїм блогом я хочу показати, що на відкритому вогні можна абищо приготувати. І робити це легко, просто не треба боятися. У нас є звичка на природі готувати крумплі печені, покидати їх у вогонь і спекти, бо так робили баба і дідо, мама, няньо  і я, мовляв, так буду робити та ще й передам рецепт своїм дітям. Це смішно. Але ж на вогні можна приготувати практично все, обмежень немає. Тому тим, хто боїться фантазувати та експериментувати, чи просто шукає цікаві рецепти, раджу подивитися мої ролики. У них можна знайти багато ідей. Мене часто просять розказати точний рецепт, питають, чому у відео немає слів. Я ж пояснюю, що людина, яка вміє готувати, має до цього хист, побачивши все зрозуміє, а хто не вміє і не хоче, не зробить нормальну страву і за детальним рецептом до міліграма. Коли  я дивлюся відорецепти на мові, якою не володію, мені все одно усе зрозуміло, бо важливо не чути, а бачити. А чого скільки додавати, я сам собі додумаю.

Ви популяризуєте Закарпаття, як туризмознавець. Як, на вашу думку, чим ми найбільше повинні вражати, дивувати гостей?

Ми з друзями з ГО «Cimborбk Ungvбr» кілька разів були організаторами та учасниками різних фестивалів. Та наших земляків дивувати важко. Нове їх мало цікавить. У нас є правило: ми зазвичай не готуємо шашлик і бограч. І от до нас підходять люди і питають: «Шашлик є?» Кажу: «Немає. У нас є стейки, різні види ковбас, гурки, маса закарпатських м’ясних страв із кабанятини, оленятини». А нам відповідають: «Що… не годнісьте шашлик пожарити?» Пауза. Людям треба шашлик! Їх не надто цікавить ексклюзив… вони просять те, до чого десятиліттями звикли… і ніякого різноманіття. Далі питають: «Що то у вас? Бограч?» Кажу: «Ні, йокаі боблевеш». На що мені у відповідь: «А бограча ниє?» І йдуть собі… навіть не скуштувавши. Та якби вони хоч раз скуштували справжній бограч, не фестивальний, зрозуміти б можна, а так – важко. Але нічого…  і я, й інші будемо прививати культуру закарпатцям, у тому числі вчити людей, що таке справжній бограч.

А чим можна, на вашу думку, вразити друзів на пікніку? Шашлик давно приївся, бограч занадто став відомим… Що порадите? Може якісь овочі гриль можна приготувати по-особливому?

Можна з овочів гриль зробити сальсу, при цьому подрібнивши їх дуже надрібно ножем, змішавши з оливковою олією і додавши трохи спецій. Можна приготувати бургери, можна рибу, але її потрібно вміти правильно зберігати до приготування, хоча саму рибу готувати дуже легко, можна здивувати людей банальним шашликом, але зробивши його правильно, вибравши відповідне м’ясо, правильно замаринувавши, правильно випікаючи. До того ж спеції повинні бути свіжими. Я сам висушую селеру, помідори, перець беру лише свіжо змолотий. У мене свій рецепт і від нього всі в захваті. Загалом варіантів страв для пікніка маса.

Поділіться з нашими читачами рецептом з власного кулінарного доробку.

Запропоную рецепт дуже цікавого бургера. Розкажу про саму котлету, оскільки решта і так зрозуміло. Якщо немає можливості булочку спекти, то треба купити щось більш-менш схоже на якісну булочку. Обов’язково перед тим, як на неї щось класти, треба обидві її частини трішки припекти на пательні, розтопивши у ній трохи вершкового масла, аби з’явилася скоринка. Це для того, аби бургер потім не промок, не розсипався в руках. У Америці такий бургер називається «Juicy Lucy», тобто соковита Люсі. Для котлети береться тільки яловичий фарш. Робимо кульку, як на домашню котлету. Ставимо шматок пергаменту – кульку, на нього ще один шматок пергаменту. Те, що вийшло, притискаємо каструлею, щоб кулька вийшла плоскою. Нам потрібні такі дві котлети. Беремо одну з них і присипаємо перцем, додаємо підсмажену цибульку, натираємо сир (бажано чедер, або інший жовтий), можна додати ще будь-що, скажімо, шматок підсмаженого бекону, або підсмажені гриби, а хто любить гостре –  гострого перцю. Іншою котлетою зверху цю, приправлену, прикриваємо і обережно руками формуємо з них одну. Але вона повинна бути плоскою. Підсмажуємо котлету. Можна трохи олії капнути на саму котлету, або змастити нею сильно розпечену пательню. Запікаємо з двох боків, недовго, бо вона плоска і швидко приготується. Виймаємо її і залишаємо 1-2 хвилини постояти. На нижню булку наносимо будь-який соус, тільки не кетчуп і не майонез, фіолетову цибулю, яку попередньо треба збризнути оцтом і додати цукру, а зверху ставимо котлету. Можна ще додати мариновані огірки або що душа бажає. Прикрити другою булочкою. Гарантую, що ефект буде вау! Смак – шикарний, головне – правильні інгредієнти підібрати. У одному зі своїх відео я показав, що такі бургери можна робити на природі, при чому – легко. Вийде смакота! Рекомендую!

Ви – людина, що завжди щось творить. І все ж, про яке з ваших захоплень ще невідомо іншим?

Дуже люблю грати на гітарі, це – моя давня любов. Загалом із дитинства, ще з садочка, обожнюю музику. У перший клас пішов уже заядлим металістом. У мене і батько грав на бас гітарі, і старший брат захоплювався музикою. Свого часу я навіть грав в ужгородському фольк-метал  гурті «Тіннітус». Ми часто виступали з концертами по Закарпаттю, на фестивалях, на День Незалежності на Поштовій чи акціях «Рок проти наркотиків». Правда, зараз тимчасово не граю… в очікуванні нового інструменту!

Чим займаєтесь у вільний час? Куди подорожуєте?

Подорожі дуже люблю, поїду хоч куди. Дуже хочу побувати в Норвегії. З дружиною мені в цьому питанні теж пощастило, бо пасивний відпочинок їй також не подобається. Щоправда, останнім часом багато роботи і не дуже вдається кудись вирватись.

Що б ви порадили фотографам-початківцям?

Вчитися. Дивитися хоча б безкоштовні відео уроки. Я фотографую дуже давно, але весь час вчуся новому, наприклад, торік інвестував у навчання досить великі кошти. Зокрема, як фуд фотограф побував на курсах дуже відомої людини і дізнався багато нового. Ринок фотомистецтва розвивається дуже інтенсивно, тому вдосконалюватися надзвичайно важливо. Крім того, фотографія  – справа дороговартісна, тому насамперед раджу подумати, чи справді хочеться цим займатися. Аби знання застосовувати на практиці, раджу на початку багато фотографувати безкоштовно, напрошуватися на події, аби набути досвіду. Я знімав весілля безкоштовно, поки вчився, питав від інших порад. Головне – не зупинятись на досягнутому.

Поділіться веселою історією з життя.

Розкажу скоріше не веселу, а важливу для себе. Це – народження доньки Кароліни. Вона в мене в житті змінила все. Дитина була довгоочікуваною, зараз їй 4 роки. Я був присутнім на пологах, тож усвідомлення того, що я – батько прийшло дуже швидко. Уже на наступний день після її появи на світ не міг зрозуміти, як я раніше жив без цього маленького дива. Люблю її і вдячний коханій дружині за все!

Спасибі за розмову! Успіхів вам у житті та всіх творчих справах.

Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net