Трембітарі дуже добрі, бо фіглярні. Як живуть закарпатські гуцули
На Закарпатті відбувся один із найстаріших фестивалів краю — «На Синевир трембіти кличуть».
Це свято народної музики карпатських верховинців на березі унікального гірського озера Синевир, яке зазвичай завершується концертом із виступом сучасних виконавців, цьогоріч тут “запалював” гурт “ТІК”. Але розпочинають його завжди трембітанням — цим природнім музичним звуком серед Карпатських гір. Власне, цьогоріч трембітарів на Синевирі було мало — тільки п’ятеро. Відтак, ми поспілкувалися зі старими й молодими музикантами, що вміють грати на трембіті, про минуле й майбутнє традиції, яка, очевидно, під загрозою зникнення. Мало молоді грає, погоджуються старі музиканти, що свого часу ще з трембітою за вівцями на полонину ходили. Але традиція не вмре, бо за досвідом до них таки приходять. Навіть дівчата, яким доводиться відмовляти, бо не жіноча то справа – трембітати! Як і де навчитися грати на трембіті, що для цього потрібно і скільки можна заробити — розповіли старі трембітарі кореспондентові Укрінформу.
“ТРЕМБІТАРІ — ТО ФІГЛЯРНІ ЧОЛОВІКИ!”
Перший, із ким розмовляю, Василь Янюк із Богдана, Рахівський район. Йому зараз 68 років, трембітає уже 35-ий рік, навчився цього сам, грав в оркестрі народних гуцульських інструментів, нині найчастіше грає на фестах і якихось культурних оказіях у районі чи області.
– Як так, що на Синевир, який на Міжгірщині, скликати їдуть Рахівські трембітарі?
– Бо мало трембітарів у Карпатах лишилося, бачите, що з Міжгір’я тут троє хлопців, та й нас із Рахова – двоє. Традиція відходить: старі постаріли, вже не годні грати, ну, а молодь потроху вчиться — але дуже мало. Коли якийсь празник — то йдуть грати.
– Трембіта у мене бачите, розкладна (всередині має залізний штир, розкладається на три частини, — ред.), це з клубу, дома маю таку саму.
– Дорогий інструмент?
– 2500 гривень коштує, в Карпатах багато майстрів, що трембіти роблять — їх досить добре розбирають на сувеніри. Ну, та й молодь учиться — їм також треба. Вчаться гри у нас, старших музик.
– Що для цього треба, якими якостями мусиш володіти?
– На трембіті меш грати, якщо зацікавлений. То треба полюбити. А принцип такий, як у гри на трубі: дути. Але треба створювати мелодію.
– Скільки пісень знаєте?
– Дві: “Зачую Коломию” та “Верховино, світку ти наш”.
– Скажіть, а серед тутешніх вівчарів уже зовсім відмерла традиція ходити із трембітами на полонину?
– Ні, не зовсім, є ще старші люди, які ходять із вівцями з трембітами.
– Але ж тепер є мобільні?
– Так, але трембіта є трембіта. На полонині ранком найкраще саме вона будить!
– Жона ци любит вас за то, що на трембіті граєте?
– Жона не любит, бо вона до церкви ходить. Там такого не розуміють. Вона би не хотіла, аби я з оркестром ходив, музикуючи. Краще би коло неї вдома був. Ну, але то дуже люблю, тому не піддаюся.
– Скажіть, а трембітарі – то добрі чоловіки?
– Добрі, паніко, дуже добрі, бо фіглярні.
ТРЕМБІТУ ЗАВЖДИ ЧУЮТЬ, І ЙДУТЬ, КОЛИ ВОНА КЛИЧЕ
Іван Кокіш, 67-річний трембітар із Рахова грає на трембіті з 10 років, навчився в четвертому класі. На фестивалі він — із незвичною металевою трембітою, схожою більше на видовжену трубу.
– Це для зручності придумали, аби вона вдобна була, бо давно колись телефонів не було, а із ґруня (вершина гори, діалектне, – ред.) на ґрунь затрембітав — та й знаєш, що ся робить. Але то треба було за собою носити! Тому й видумали меншу металеву трембіту. Оцьому моєму інструменту уже понад сто років, це ще мого прадіда. Він із нею за вівцями ходив, відтак діду перейшла, батькові, а тепер — мені. Я, як і вони, вівчарив, досі вівці тримаю. Гралисьмо ввечері, коли вівці подоять, – вівчарям до вечері. Зрана, коли треба до отари вставати, гралисьмо всім до роботи. Так колись було, – згадує старий музика.
– Серед вівчарів на полонині того, хто з трембітою, більше поважають, чи не так?
– Но, а як! Але то ще й грати треба уміти. Найбільше коло овець, звісно, використовували, але трембіта — це інструмент, який скликає: до роботи, до вечері на полонині, але й до весілля, до похорону, до гурту… Трембіту завжди чують і завжди слухають: йдуть, коли вона кличе.
– Ви як грати навчилися?
– Я навчився від дядька, батька й діда — у нас в роду три брати, усі троє вміємо на трембітах грати.
– Тільки на металевій граєте?
– Маю й деревляні, але більшість повіддавав до музеїв — в Ужгородський скансен, у Київ, вони старі, розсихаються. Ця на старість мені найліпша, бо легше носити, – іронізує Іван Миколайович.
– А яка краще звучить: дерев’яна чи металева?
– Металева, звісно, бо метал ліпший звук дає. Це давня цинковка, з таких ринви на хати робили.
– Чи багато нині молоді грає?
– Дуже мало. Мої діти жоден не захотів навчитися, а от онук ходить за мною: діду, діду, навчіть. Тішуся з того: як я помру, то най буде наслідник. Смішно ми, бо й онучки просять: дідику, навчіть нас грати. Але хто то видів, аби жони на требміті грали? Їм треба діти родити, а не трембітати! То вони от мають дримбу, най грають, – сміється Іван Миколайович.
– Що відчуваєте, коли граєте?
– Я відчуваю, що м май молодий. Легені у трембітарів, знаєте, сильні мають бути, дихаємо на повні груди! Хоча буває, що й палять трембітарі — і дуже часто.
– Як бачите майбутнє трембіти: загине таки традиція, чи таки й далі в цих горах трембітатимуть?
– Не вмре, ні, не вмре трембіта, бо молодь слабо, але учиться грати на цьому інструменті. Тому трембітарі будуть. Ну, але так, як наші діди грали, уже тут не гратимуть! Я доки живу, буду вчити гри на трембіті. Зараз маю п’ятеро хлопців, що будуть грати, інше — таке… Для цього, насамперед, треба мати добрі легені і губи: маєш ними відчувати інструмент і управляти вміло струменем повітря, який вдихаєш у трембіту. Інакше нічого не вийде. Ну й ще важливо: як не маєте зубів, не будете грати.
– Скільки знаєте мелодій на трембіті?
– “Верховино, світку ти наш”, – починає перелік музика.
– Це програмна річ, я так зрозуміла, її усі трембітарі знають!
– Ні, тільки ті, хто колись в оркестрах грали — я грав при оркестрі Рахівського лісокомбінату. Я з цією мелодію і партійні з’їзди відкривав у Києві, і навіть у Чорнобилі грав.
– А місцеві мелодії, сигнали трембітні, є якийсь їх перелік, набір?
– Коли вівці йдуть із полонини внизу — то одна мелодія, така май сумна, бо вже смереки гудуть під вітром сумно восени, так: “у-у-у-у”, а пташок у лісі вже нема, бо повідлітали, та й трембіта тому сумно грає. А от коли навесні з вівцями йдеш на полонину, в лісі косиці цвітуть, зозулі кукають — то й трембіта веселіє, сміється, а не плаче! Вона задає настрій.
– І зараз так: дають у церкві задзвонити родичі, а ще просять і трембітаря заграти. Часто граю за померлими. І часто кличуть на весілля — грати, як молоді з хати йдуть до шлюбу вінчатися, як із сільради після розпису виходять.
– То виходить, що на трембіті можна і заробити?
– Можна, – лукаво всміхається старий музикант, проте не зізнається, скільки платять за таку роботу. Каже тільки, що скрипалю — не до порівняння більше.
КОЛИ ТРЕМБІТАЄШ У ГОРАХ, ВІДЧУТТЯ – НЕ ПЕРЕДАТИ!
Насамкінець трембітарі знайомлять мене із Василем Сопком. Легіню 28 років, це молодий музика – скрипаль, трембітар. Він, кажуть, не тільки цю традицію дідівську перейняв, вивчив і дає їй далі життя, він місцева зірка: на білбордах зі своєю трембітою по всьому Закарпаттю разом із Віктором Бронюком (цьогорічний хедлайнер фесту “На Синевир трембіти кличуть!”) на фестиваль до Синевира запрошують. Сьогодні Василь, щоправда, без трембіти, бо треба було скрипаля в гурт до троїстих музик. Насамперед при розмові молодий музика Василь Сопко нагадує мені ще один бенефіс місцевих трембітарів: нещодавно, каже, грали для самого Президента на відкритті нового Бескидського тунелю.
– Трембіта – мало того, що символ Карпат, це ще настільки потужний звук, якщо граєш у горах: не передати! – каже молодий трембітар. – Коли гарна погода і вітер дме в потрібному напрямку, ти можеш справді на всі гори передати трембітою — чи то радість, чи то сум. Що в тебе за новина вже сталася — від цього залежить. Я пробував у горах грати, це непередаване відчуття. Щоправда, якщо дощ чи туман, то звук зовсім не йде.
Фестиваль “На Синевир трембіти кличуть” — один із найстаріших на Закарпатті. Вперше його провели у 2002 році. На фестивалі всі охочі могли випробувати себе у грі на трембіті. Міжгірські й рахівські трембітарі з радістю розповідали про ці музичні інструменти й давали практичні поради, як їх опанувати.
Довідково. Трембіта – український народний духовий мундштуковий музичний інструмент. Має вигляд дерев’яної труби без вентилів і клапанів, довжиною від 2,5 до 8 метрів. Діаметр – близько 30 мм, збільшується у розтрубі; у вузький кінець трембіти вставляється дерев’яний, роговий або металевий мундштук (дульце, пищик).
Згідно з давньою гуцульською традицією, трембіту треба виготовляти з громовиці, тобто дерева, в яке влучила блискавка. Вважається, що така трембіта звучить найкраще. Вік дерева повинен бути 120—150 років.
Вважається, що трембіта — це суто гуцульський інструмент. Але відомо, що бойки також користувалися трембітами. Щоправда, бойківська трембіта – «трумбета» – дещо різниться конструкцією від гуцульської.
Тетяна Когутич
Фото Катерини Ірхи і автора
