Шість годин із життя закарпатської маршрутки
Журналіст газети «Неділя Закарпатські новини» спробував себе в ролі інспектора доріг та маршруток
Ужгород. 6 ранку. Центральний автовокзал. На вулиці ще темно, досить сиро. Як-не-як зима. Але кажуть, що в природи немає поганої погоди. У пошуках вражень, а також щоб проінспектувати стан наших доріг та транспорту, вирушаю до іншої області. Яке ж воно, Закарпаття, для туриста, який приїжджає сюди вперше? Із захватом чи обуренням гості потрапляють на територію нашого туристичного краю? Купую квиток на маршрутку «Ужгород-Львів». Коштує 240 гривень. Аж ось і вона сама. Різнокольорова, гарна, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Заходжу в салон, роздивляюся. Всередині чисто, акуратно. Сидіння досить зручні. Людей небагато, десь 15 пасажирів разом зі мною. Та все ж водій заводить двигун – і ми вирушаємо.
За вікном одна за одною змінюються картинки. Позаду залишається рідний Ужгород, а попереду – багато нових емоцій і несподіваних відкриттів.
Найцікавіше починається з Перечинського району. Автобус підбирає людей, які зупиняють на трасі транспорт. Дехто дістається на роботу на Великоберезнянщину. Але таких небагато. Бо більшість працює в Ужгороді. Підсідають чи не в кожному селі, при цьому вітаються один з одним, знаються між собою, хоча живуть у різних населених пунктах, видно, зустрічаються тут часто, вже встигли перезнайомитись між собою. Окремі з них у спецодязі – більшість залізничники та медики «Швидкої допомоги».
Кажуть, що іншого транспорту немає, машин на цій ділянці також мало, доводиться вирушати в дорогу ще вдосвіта. Часом водії в темряві їх навіть не бачать, потрібно махати руками, щоб зупинилися. Невдовзі маршрутка забита пасажирами так, що яблуку ніде впасти.
Траса на території Закарпаття більш-менш нормальна. У салоні перед пасажирами вивішено графік відправлень і зупинок, що дуже зручно. Прибуваємо до місць призначення вчасно, деколи навіть раніше.
За вікном дуже живописні пейзажі, від краєвидів подих перехоплює. Високі гори і могутні дерева, здається, сягають хмар.
На Ужоцькому перевалі сніг. Там починається хвойний ліс.
Аж раптом доїжджаємо до зони митного контролю. У автобус заходять два митники. Перевіряють пасажирів. Хтось засміявся. Вони суворо спитали, в чому справа, та чоловік не відповів нічого. Дехто приготував наперед документи. Поруч – кордон із Польщею, тому така процедура є звичною й необхідною.
Нарешті наша область позаду. Можна підбити певні підсумки від побаченого.
Враження двоякі. Захоплення від природи і сум від автошляхів.
Щоб відволіктися від невтішних думок, продовжую роздивлятися салон марштурки.
Між водієм та пасажирами повішено синю шторку з рюшечками. Вона чимось нагадує ті перші гардини, що з’явилися в будинках закарпатців після розпаду Союзу.
Помічаю ще кілька вишитих шторок, на лобовому склі бачу маленьку ікону, а на ній – вишитий рушничок. Поруч – крихітний герб і український прапорець.
Видно, що водій по-своєму намагався придати салону затишку. На всіх сидіннях, до речі, є підголовники, у автобусі тепло.
Наближаємося до Самбора.
Колись від закінчення Закарпатської області з боку Ужка до Львова дорога була просто жахливою, однією з найгірших, можливо, в Україні доріг державного значення. Вона розширилася за рахунок того, що водії об’їжджали ями і їхали узбіччями. Проте тепер вона в ідеальному стані, її перестелили. Нею приємно їхати. Сумно, але трасу Київ-Чоп уже скільки років нормально не ремонтували.
Чому? Адже в нас постійно відкриваються асфальтові заводи, здавалося б, і гроші на ремонтні роботи виділяються, хоча й не в такому обсязі, як потрібно, але все ж… наш чудовий туристичний край так і залишається краєм бездоріжжя. І при цьому рідненькі депутати б’ють у всі дзвони, скільки вони зробили для Закарпаття, а насправді не можуть у Верховній Раді навіть об’єднатися і утворити лобі для того, щоб відстоювати інтереси своїх виборців. Це ж стосується і чиновників різного рангу. А чому ж можуть це зробити львів’яни? До речі, у якому жалюгідному стані і дорога Ужгород-Хуст. Загалом наші центральні магістралі набагато гірші, ніж на Львівщині другорядні транспортні артерії. Хоча ще всього кілька років тому все було навпаки.
А тим часом наближаємося до Львова. Ось воно, місто романтики і шоколаду, кави та дощу. Дорога зайняла цілих шість годин.
Що ж, тут починаються нові пригоди. Але про них – іншим разом…
Іван ДУХНОВИЧ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
