Шість годин із життя закарпатської маршрутки

[Total: 0    Average: 0/5]

Журналіст газети «Неділя Закарпатські новини» спробував себе в ролі інспектора доріг та маршруток

Ужгород. 6 ранку. Центральний автовокзал. На вулиці ще темно, досить сиро. Як-не-як зима. Але кажуть, що в природи немає поганої погоди. У пошуках вражень, а також щоб  проінспектувати стан наших доріг та транспорту, вирушаю до іншої області. Яке ж воно, Закарпаття, для туриста, який приїжджає сюди вперше? Із захватом чи обуренням гості потрапляють на територію нашого туристичного краю? Купую квиток на маршрутку «Ужгород-Львів». Коштує 240 гривень. Аж ось і вона сама. Різнокольорова, гарна, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Заходжу в салон, роздивляюся. Всередині чисто, акуратно. Сидіння досить зручні. Людей небагато, десь 15 пасажирів разом зі мною. Та все ж водій заводить двигун – і ми вирушаємо.

За вікном одна за одною змінюються картинки. Позаду залишається рідний Ужгород, а попереду – багато нових емоцій і несподіваних відкриттів.

Найцікавіше починається з  Перечинського району. Автобус підбирає людей, які зупиняють на трасі транспорт. Дехто дістається на роботу на Великоберезнянщину. Але таких небагато. Бо більшість працює в Ужгороді. Підсідають чи не в кожному селі, при цьому вітаються один з одним, знаються між собою, хоча живуть у різних населених пунктах, видно, зустрічаються тут часто, вже встигли перезнайомитись між собою. Окремі з них у спецодязі – більшість залізничники та медики «Швидкої допомоги».

Кажуть, що іншого транспорту немає, машин на цій ділянці також мало, доводиться вирушати в дорогу ще вдосвіта. Часом водії в темряві їх навіть не бачать, потрібно махати руками, щоб зупинилися.  Невдовзі маршрутка забита пасажирами так, що яблуку ніде впасти.

Траса на території Закарпаття більш-менш нормальна. У салоні перед пасажирами вивішено  графік відправлень і зупинок, що дуже зручно. Прибуваємо до місць призначення вчасно, деколи навіть раніше.

За вікном дуже живописні пейзажі, від краєвидів подих перехоплює. Високі гори і могутні дерева, здається,  сягають хмар.

На Ужоцькому перевалі сніг. Там починається хвойний ліс.

Аж раптом доїжджаємо до зони митного контролю. У автобус заходять два митники. Перевіряють пасажирів. Хтось засміявся. Вони суворо спитали, в чому справа, та чоловік не відповів нічого. Дехто приготував наперед документи.  Поруч – кордон із Польщею, тому така процедура є звичною й необхідною.

Нарешті наша область позаду. Можна підбити певні підсумки від побаченого.

Враження двоякі. Захоплення від природи і сум від автошляхів.

Щоб відволіктися від невтішних думок, продовжую роздивлятися салон марштурки.

Між водієм та пасажирами повішено синю шторку з рюшечками. Вона чимось нагадує ті перші гардини, що з’явилися в будинках закарпатців після розпаду Союзу.

Помічаю ще кілька вишитих шторок, на лобовому склі бачу маленьку ікону, а на ній – вишитий рушничок. Поруч – крихітний герб і український прапорець.

Видно, що водій по-своєму намагався придати салону затишку. На всіх сидіннях, до речі, є підголовники, у автобусі тепло.

Наближаємося до Самбора.

Колись від закінчення Закарпатської області з боку Ужка до Львова  дорога була просто жахливою, однією з найгірших, можливо, в Україні  доріг державного значення. Вона розширилася за рахунок того, що водії об’їжджали ями і їхали узбіччями. Проте тепер вона в ідеальному стані, її перестелили. Нею приємно їхати. Сумно, але трасу Київ-Чоп уже скільки років нормально не ремонтували.

Чому? Адже в нас постійно відкриваються асфальтові заводи, здавалося б, і гроші на ремонтні роботи виділяються, хоча й не в такому обсязі, як потрібно, але все ж…  наш чудовий туристичний край так і залишається краєм бездоріжжя. І при цьому рідненькі  депутати б’ють у всі дзвони, скільки вони зробили для Закарпаття, а насправді не можуть у Верховній Раді навіть об’єднатися і утворити лобі для того, щоб відстоювати інтереси своїх виборців. Це ж стосується і чиновників різного рангу. А чому ж можуть це зробити львів’яни? До речі, у якому жалюгідному стані і дорога Ужгород-Хуст. Загалом наші центральні магістралі набагато гірші, ніж на Львівщині другорядні транспортні артерії. Хоча ще всього кілька років тому все було навпаки.

А тим часом наближаємося до Львова. Ось воно, місто романтики і шоколаду, кави та дощу. Дорога зайняла цілих шість годин.

Що ж, тут починаються нові пригоди. Але про них – іншим разом…

Іван ДУХНОВИЧ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.