Таких гарних соняшникових полів, як на Закарпатті, немає ніде в Україні. Думки вголос
Це все із розряду “яка прекрасна у нас країна” і я вам оце зараз хочу розповісти про одну із цих прекрасностей — про поле. Про поля. Про оці, знаєте, неозорі, безкраї, безконечні, безмежні – до абсолютности! – змережані різним збіжжям, печворкові клапті землі, які можна спостерігати, їдучи автівкою через центральну Україну — на Рівненщині, Вінничині, Житомирщині, а надто – на Київщині, Черкащині, Кіровоградщині, пише Укрінформ.
Цих полів, яких нема на Закарпатті — бо тут у нас яке б не було велике поле, воно на обрії все одно впирається в якийсь горб чи горбик)) Воно кінечне тут, у нас.
А ось на центральній Україні, вони, ці поля, обіймають твій горизонт по обидва боки траси. Ти від них відгороджений іно відбійниками — і наче існуєш в такому собі коридорі, що знаходиться акурат посеред безконечності, яка починається одразу по той бік відбійника.
Ці поля — вони часом жовті, бо ще квітне соняшник, або зелені — коли він уже відцвів і киває над землею обважнілими головами, і час від часу можна запримітити пурхалів-горобців, які на тих собі соняхах гойдаються… Або сірі чи бежеві — це там, де уже зібрали зернові (пшеницю чи ячмінь), і поле стоїть в стерні, як стомлена, але щаслива породілля — віддавши цьогорічний урожай і чекаючи нагоди дати якомусь уже-запланованому-агрономами збіжжю ще одне життя зі свого лона, але уже в наступному році… А десь це поле, що відродило, уже встигли поорати — і під пекучим сонцем виструнчили чорне тіло чорноземи, засмагають, набираються сонця, чекають благодатного дощу… А деінде уже і ощетинилися пророслою озиминою.
А осьдечки дозріває гречка, вона вже відцвіла, вона
зараз повниться насінням, і, Господи, яким же прекрасним рожевим кольором прикрасить це поле вже за якийсь місяць: тільки бери фарби і малюй акварелі!
…У мене від вражень перехоплює дух. Звісно ж, звертаю увагу дітей на ці простори. Питаю, що вони бачать, чи гарним ця картинка їм видається? Та гарно, кажуть, але наші гори кращі. “Ось це поле живе, – каже син на зелений, вкритий зігнутими шапками соняхів, клапоть землі, – а он те — мертве”, – це він так про чорнозем. – “Чому мертве? Воно просто віддало урожай, воно живе, його скоро засіють і воно стоятиме зеленим. – Ні, воно чорне, значить мертве. Воно ще не народилося”, – ну хай, не беруся сперечатись. У нас, половинчаків, (а мої діти – також половинчаки, із таким же набором мішаної закарпатської й слобожанської крові, такий собі повтор сімейного алгоритму через покоління), знаєте, своє сприйняття і гір, і долин, і полів..
Тому не сперечаюсь. Натомість перебираю в думках пісні про поле – мені від краси завжди хочеться співати)) Це така безумовна реакція розуму)) Але чомусь, на думку приходить хрестоматійне “Чорна рілля ізорана, гей-гей”. І ще – “Орися, орися, ти, моя ниво!” і само собою починає мугикатися — і теж Шевченкове – “Ой, чого ж ти почорніло, зеленеє поле”. Думаю про те, чому ж усі відомі мені, пересічній українці, народні пісні про поле, про землю, про те, за що люди на цій землі життя віддавали — отакі, м’яко кажучи, сумні та невеселі. Бо там, насправді ж ,не смуток навіть, у тих піснях народних, там розпач! Туга. І біль. І це все — при такій от непередаваній красі? Чому? Відповідь на питання приходить майже одразу: бо за це поле люди, які живуть на цій землі, звикли віддавати життя.
…Я пригадую переказану мені свого часу бабусею сімейну історію (тоді, коли якось почала розпитувати про предків, бо хотілося взнати їх до сьомого коліна) — про діда, її діда, власне. Він не дожив до того часу, коли людей такої породи, як він, прозвали куркулями і вивезли товарняками із цієї землі. То вже стосувалося його синів потім, кумів, сусідів… А той дід встиг померти на своїй землі за своє поле. То були буремні 20-ті роки ХХ століття. Землями, які давно не знали війни, почали знову сунути орди. Тоді, в саме тому випадку, йшли білі — через те село на Сумщині, на вигоні якого у діда було поле пшениці. Вони сунули строєм, кінно, пішо, з возами — і позад них лишалося потолочене збіжжя. Тобто, це означало знищити, убити плід цієї землі, сплюндрувати роботу, піт, кров і жили, віддану їй людьми. І дід вибіг на шлях переймати військових — просити не йти полем навпростець, а обійти шляхом. А як бачив, що не діє, спробував пригрозити — як власник, і не пустити військо через своє поле, заборонити йти по його землі…
… Діда забили штиком там же, на битому шляху біля його ж поля, спаплюженого і стоптаного уже за якусь годину кирзовим сапогом шляхетного російського білого війська. Бігме, засівали того року цю свою чорну ріллю його сини і дочки сльозами, а не пшеницею й житом…
…Стає самій собі цікаво, як ці “польові” думки раптом зринають в такій черговості — адже починалося усе щойно із щирого захоплення цією безкінечною красою, цим неймовірним багатством, яке сховане за цією красою. А вивело на спомин про прадіда… Хоча зв’язок, насправді, ясний: життя прийнято віддавати за найкрасивіше та найдорожче. А у випадку українського поля — це саме той випадок. Бо, бігме, нічого красивішого на цій землі немає, як засіяне поле!
А ви як думаєте?..
Тетяна КОГУТИЧ
