Чому закарпатські депутати перетворюються на бідаків
Добре, що закарпатці навчилися відрізняти полову від зерна
Останнім часом депутати Закарпатської обласної ради просто завалили уряд різноманітними зверненнями. Вони, напевно, вирішили хоч у чомусь стати рекордсменами, якщо не за темпами зростання економіки, не за кількістю позитивних реформ чи успішних об’єднаних територіальних громад, то хоч за найбільшою кількістю скарг на життя, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Їх не влаштовує все… і в дечому вони справді мають рацію. Наприклад, коли пишуть про незадовільний стан доріг.
Утім замість того, щоб листуватися з Гройсманом, набагато ефективніше було б придумати механізм залучення коштів. Наприклад, за рахунок іноземних інвестицій.
Слід зазначити, що Закарпаття – прикордонна область. Ми маємо митниці. Чотири державні кордони та ряд таких привілеїв, які нашим сусідам, львів’янам, котрі випередили нас за всіма параметрами, навіть не снилися.
Але чи вміємо ми користуватися тими благами? На жаль, ні.
У закарпатських міст десятки побратимів у Чехії, Словаччині, Угорщині, Румунії, Польщі, Німеччині та інших країнах Європи. Але що дає така співпраця? Здебільшого обмін концертами та спільним відпочинком міських голів, депутатів, голови облради та облдержадміністрації. Тобто культурна програма і мінімум залучення коштів до області.
Ну і звісно, спільні виступи перед камерами, фотосесії для журналістів. А чи мають закарпатці матеріальну користь із цього? Ніякої. У цьому плані Закарпаттю допомагають матеріально лише угорці, але така співпраця відбувається зовсім не в рамках згаданого партнерства. Але про це ми поговоримо іншим разом.
Тож чи думають наші обласні депутати про розвиток краю? Чи прагнуть, аби він розвивався? Чи їх більше цікавить власний імідж та свої статки і можливість на наступних виборах знову опинитися в числі вибраних?
Відповідь очевидна. Тож саме через це вони й бавляться у велику політику та займаються перекладуванням відповідальності з себе на інших.
Чому, для прикладу, Закарпатська обласна рада прийняла звернення до Міністерства інфраструктури та Укрзалізниці про запуск Інтерсіті з Ужгорода до Києва через місяць після того, як це питання підняли львів’яни та самі ж залізничники?
Чому закликають парламентарів ухвалити Антиолігархічний пакет докорінних перетворень, цитуючи при цьому закони та Міжнародні конвенції? А чому про таке не просять заявити з трибун своїх колег, яких закарпатці обрали представляти свої інтереси у Верховній Раді? Адже саме вони з трибун повинні заявляти про прозорість у економіці та відстоювати інтереси закарпатців.
Але вони, ніби води в рот набрали. Більшість часу мовчать… Хоча зараз, перед президентськими виборами, звісно, їхні прес-служби запрацювали і почали робити розсилки з повідомленнями про те, з ким зустрілися їхні керівники, про що думають і де перерізали стрічку на об’єкті.
Цікаво, що рівень довіри до депутатів усіх рівнів поступово стає все нижчим. І найбільша недовіра – до найвищих керівних інстанцій, передусім до Верховної Ради та уряду. А відтак – і до правоохоронних структур, суду, прокуратури, місцевих чиновників, політичних партій.
За опитуванням фонду «Демократичні ініціативи», найгіршу оцінку за довірою отримали Верховна Рада (-76 %), державний апарат (-75%), політичні партії (-71%), уряд України (-65%), президент України (-60%). До лідерів недовіри також потрапили такі складові правоохоронної системи, як суди (-75%) та прокуратура (-74%).
«Що стосується якихось позитивних змін, то краще виглядає НАБУ. Це єдина державна інституція, у якої на 17% покращився баланс довіри/недовіри. Хоча переважає недовіра (-12). Довіряють, як і раніше, перш за все недержавним інституціям. Це волонтерські організації, громадські організації, церква. А з державних єдина інституція, якій явно довіряють, – це армія», – зазначила старший науковий співробітник Інституту соціології НАН України Ірина Бекешкіна.
Ще одна цікава деталь. За дослідженням аналітичного порталу «Слово і діло», за рівнем політичної брехні закарпатські депутати-мажоритарники виявилися першими в Західній Україні. Зі своїх передвиборчих програм вони виконали всього 20 відсотків обіцянок.
Тож що тоді дивуватися із закарпатських обласних депутатів. Вони іноді навіть не думають над тим, за що голосують.
Наприклад, під час одного з останніх зібрань депутати скерували чергове звернення до Кабінету міністрів України, Міністерства освіти і науки України із проханням про виділення додаткових коштів для придбання шкільних автобусів для загальноосвітніх шкіл, розташованих у гірській місцевості.
Здавалося б, справді благородна і потрібна справа. Чи не так? Але ж чому вони просять не автобуси, а гроші? Бо готовий транспорт не дає можливості розпоряджатися грошима, а на проведенні тендерів можна непогано заробити. У регуляторних актах досить чітко прописана процедура проведення тендеру, тому для «відмивання» коштів існують схеми, чітке дотримання яких дає можливість переводити державні гроші на приватні рахунки без порушення процедур закупівель та відповідно до чинного законодавства.
Чергове звернення депутати під час тієї ж сесії адресували Кабінету Міністрів України та Державному агентству водних ресурсів.
«Ми, депутати Закарпатської обласної ради, вкотре переконливо просимо зважити на серйозність проблеми, та з метою попередження ймовірних наслідків сезонних руйнівних паводків для населення області прийняти державницьке рішення щодо відновлення фінансування Програми комплексного протипаводкового захисту в басейні р. Тиса та невідкладного виділення коштів для будівництва захисних дамб річок у Закарпатській області», – наголошується у зверненні.
Але ж підтоплення Закарпаття – питання не одного року, навіть десятиліття. І в Києві про це чудово знають. Тож що дасть області чергове звернення? Абсолютно нічого! Бо вибивати кошти на дамби мають депутати іншого рангу і повинні були це зробити уже давно, адже дві найсильніші повені в краї були у 1998 та 2001 роках. А зараз на календарі як-не-як уже 2018-й. Тож чим займалися закарпатські парламентарі весь цей час? Явно не розвитком регіону.
А чому в нас досі не туристична Мекка, як нам обіцяли після анексії Криму? Чому потоки гостей хлинули до кам’яного Львова, а не до мальовничого зеленого Закарпаття? Усе просто! Там туристів уміють привабити навіть тим мізером, який мають, а в нас навіть безцінні природні блага не допомогли перетворити область на центр туризму.
Згадаймо Львів кілька десятиліть тому? Він був набагато гіршим за Ужгород і Мукачево. Там смерділо туалетами, не було автентичної кухні і жодних родзинок. А тепер наші сусіди мають сучасні дороги, які обслуговує турецька фірма і утримує їх в ідеальному стані, якісне освітлення, п’ятизіркові готелі, у тому числі світових мереж, чудові ресторани та масу вражаючих фестивалів, куди з’їжджаються гості з усього світу.
А що маємо ми? Депутатів Верховної Ради, які дуже слабо активні і гуртуються лише ситуативно, та обласних обранців – бідаків, які лише просять, просять і просять щось у Києва.
А хіба десь люблять тих, хто не працює, а просить? У нас же за 10 років не можуть запустити один сміттєпереробний завод. Зате скільки гарних розмов ведеться, скільки демагогії розводиться.
Тож для кого усі ці депутатські звернення? Напевно, лише для себе… Бо закарпатці – люди розумні, вони можуть відрізнити полову від справжнього зерна.
Іван ДУХНОВИЧ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
