Епоха помирає тільки тоді, коли відходять у минуле її символи. Можна не погоджуватися з цим постулатом, але без живих символів будь-яке явище перетворюється із процесу на факт історії. Із дійства – на фарс, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Міф про єдиний радянський народ творився всіма доступними, у тому числі і нелюдськими методами. Керівництво радянсько-московської імперії, яке складалося з представників різних національностей, але домінували у ньому чомусь євреї з чітко визначеною проросійською орієнтацією, не нехтувало жодною можливістю утвердити диктатуру партії (пролетаріату) на одній шостій частині світу. Найсправедливіше суспільство будувалося не тільки з допомогою батога і пряника – винахідливі прислужники царя-батюшки придумали ще безліч методів для того, щоб вільну людини перетворити на безхребетного раба.
Але всі методи їхньої роботи були спрямовані на те, щоб позбавити народи коріння. Змінити історію, вкрасти перемоги, позбавити лідерів і забрати мрію – ось основні завдання, які ставилися перед вищими ешелонами влади щодо неросійських народів. Секретарі райкомів і партійних організацій колгоспів, звичайно, про це не знали. Та й нагорі знали не всі. Багато з них були чесними і добросовісно виконували свою маленьку роботу по знищенню своєї нації.
Отут ми і дійшли нарешті до Йосипа Кобзона – народного артиста усіх народів, почесного громадянина ресторану «Сєпар», власника прижиттєвого пам’ятника у столиці маріонеткового режимного утворення, одного із перших радянських мільйонерів, який неофіційно керував усім богемним життям імперії та визначав, хто має право стати зіркою радянської естради.
На прикладі цього талановитого чоловіка можна проаналізувати сутність режиму новітньої російської імперії. Єврей, який народився і виріс в Україні, який досягнув висот слави в інтернаціональному конгломератному суспільстві, який заробив капітал у країні, де не було багатих, заробив на виконанні ідеологічно правильних комуністично-орієнтованих піснях… Цей чоловік став вірно прислужувати російському окупаційному режимові на рідному йому українському Донбасі… А хіба могло бути інакше?
Саме тому, перш ніж устигли покласти квіти на його могилу, у сторону ще теплого тіла полетіли плювки і прокльони. Хіба дитя міфів та плід селекційної роботи комуністичних антихристів, хіба вірний пес московсько-радянської системи міг очікувати іншого? Хоча для будь-якого породистого пса таке порівняння видалося б образливим. Бо пес має гідність. А артисти, виплекані ідеологією деградації та нівелювання цінностей, були схожими на пристарілого Леоніда Ілліча – анекдотичного Льоньку, який плямкав губами і вішав собі на груди усе, що блищить. Гордий син грузинського народу Вахтанг Кікабідзе відмовився від нагороди російського імператора путлєра, бо вважає його злочинцем. Один із лідерів української нації Василь Шкляр не взяв із рук зрадника і злодія Національну премію, бо не хотів замастити руки брудними грошима. А Йосип Давидович брав усе. Йому кидали під ноги шматок м’яса, а він ставав на чотири лапи і підбирав, вилизуючи підлогу, ноги і кисті рук того, хто кинув… І не тільки кисті. Хоча нічого йому в цьому житті не бракувало. Крім простої звичайної людської гідності.
Коли весь світ уже усвідомив, що Сталін і Гітлер були однаковими монстрами, що Німеччина і Радянський Союз мають нести однакову відповідальність за другу світову війну, що нацисти і комуністи – це дві половини одного цілого… Коли цивілізовані країни підтримали Україну, Прибалтику та представників інших поневолених Росією народів у їхньому прагненні бути вільними, знати і говорити правду про ту війну… Кобзон цього не чув і не бачив. Він продовжував співати «Дєнь побєди». Що ж… Психологічна кастрація і дебілізація торкнулася не тільки представників нашої нації…
Звичайно, я проти того, щоб людину паплюжити і говорити про неї погане після її смерті. Звичайно, я проти висловлювання радості на могилах будь-кого, навіть наших ворогів. Звичайно, мені не подобаються повідомлення про смерть будь-кого, як про добру новину. Звичайно, я погоджуюся, що Кобзон і Захарченко були ягодами одного поля. Бог їм суддя. Але мені здається, що всі ці звістки про смерть рабів та терористів мали би сприйматися нацією з гідністю. Помер – і мер з ним! А говорити треба про майбутнє. І будувати його, позбавляючись від того зла, яке залишилося нам від імперії, яке прижилося в нас і випиває нашу силу, яке роз’їдає наші душі зсередини. Бо ми – сильні. Бо ми – переможці! І у нас буде свій День Перемоги!
Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net