«Монологи над Ужем»: побачене справило глибоке враження
Ужгородські монологи
Далеко не щодня буваєш свідком справді історичної, доленосної події – нехай і в масштабах одного міста. Святкування 1125-річчя Ужгорода гідно завершується театральним фестивалем «Монологи над Ужем» , пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Це перший міжнародний театральний фестиваль, ініційований ентузіастами і підтриманий міською владою. Хоча вдалося подивитися не усі запропоновані вистави, але побачене справляє глибоке враження…
Узяти хоча би роботу Тбіліського академічного театру ім. Грибоєдова «Я – Микола Гумільов!» (режисер і автор сценічної версії Л.Узунян). Очікуєш побачити на сцені поета, замість того з’являється типовий чекіст у галіфе і шкірянці. Іване Курасбедіані грає Коте, друга поетового дитинства, яке минуло у Тіфлісі, котрий фантазією драматурга присутній при останніх годинах життя Гумільова і веде з ним діалог через двері тюремної камери. Ця умовність дозволила розкрити максимально суперечливу душу поета, його заплутану біографію. Роботу виконано у загалом рідкісному жанрі – вистава-версія. У ній висунуто цілий жмуток гіпотез, від яких у серйозних літературознавців – волосся дибки. Але й такі припущення мають право на існування. Життя поета містифіковано до крайньої межі. Вистава багато в чому має характер притчі. Вона про взаємини поета і влади, причому не тільки у цьому конкретному випадку, а й загалом. Вона про місце поета у нашому наскрізь не поетичному світові. Про те, що не тільки Єсеніна, а й практично кожного поета його чорний чоловік, котрий знає його краще, ніж він сам, є водночас і його охоронцем і катом. Здатність актора до перевтілення неймовірна. У результаті вийшов спектакль про те, що у кожній людині присутній і небесний, і пекельний компонент. Вони перетікають одне в інше, відділити їх, здається, неможливо.
Або ж вистава «Едіт Піаф» Дрогобицького театру. Олена Дудич відтворює на сцені епізоди з життя відомої співачки. Роль дозволяє максимально розкріпачитися. Власне, не дозволяє, а конче вимагає цього. Тільки так можна відтворити образ співачки, що жила так, ніби не мала ні одягу, ні шкіри. Вона гостро реагувала на будь-який поворот долі, намагалася викричатися у піснях, заражала своїм настроєм слухачів, уся була єдиним оголеним нервом. Актриса за якусь годину демонструє увесь спектр можливих людських емоцій. Вистава десь і сприймається як белетризований трактат з психології. Створений образ співачки одночасно і відштовхуючий у своїй іноді брутальності, і неймовірно привабливий завдяки щирості і безпосередності. Він максимально живий, немовби вирваний із реальності і кинутий під світло рампи.
Естафету продовжила Львівська творча майстерня «Театр у кошику», яка привезла виставу режисера Ірини Волицької «Стара пані висиджує». В основі – п’єса абсурду одного з найбільших польських поетів ХХ ст. Тадеуша Ружевича. Хоча твір написано ще 1966 р., його максимально осучаснено, у монолозі звучать імена С.Жадана, А.Любки, М.Цукерберга, не кажучи вже про добрий десяток сучасних політиків, фігурують реалії гібридної війни тощо. Лідія Данильчук грає типову львівську панію, яка навіть у 70 лишається такою саме манірною, екзальтованою, непередбачуваною, як у 20. Це жінка, над якою не владний час, її можна тільки убити, але не зістарити. Фінальна сцена особливо сильна, героїня нагадує Анну Кареніну, що кидається під поїзд. А до того – буквально десятки різних блискіток злітає з її вуст – про війну і мир, чоловіка і жінку, народження і кончину, пам’ять і забуття. Актриса фонтанує жартами, посмішками, жестами. Інколи здається, ніби вона гутаперчева і здатна вивертатися усупереч всім законам анатомії.
Вистава львівського Національного театру ім. Заньковецької за п’єсою Теодозії Зарівни «Тринадцята жінка» (режисер А.Бабенко). Народна артистка України Наталія Лань грає кінозірку-співачку, закохану у письменника. В основі п’єси – тривалий і багатоходовий роман М.Дитрих і Е.Хемінгуея. Актриса на сцені проживає довге життя, перевтілюючись кожні п’ять хвилин. Жінку показано у максимально контрастних ситуаціях, але переважно у стані боротьби за своє щастя. Продемонстровано різні етапи пристрасті, тривалу еволюцію, через яку вона проходить. Кохання не помирає навіть після смерті свого об’єкта. Кохання сублімувалося у бурхливу творчу спадщину (півсотні фільмів, десятки музичних альбомів). Хоч у житті Марлен Дитрих було чимало чоловіків і крім Ернеста Хемінгуея, проте актриса створила міф про єдине фатальне кохання – досить переконливий, принаймні, багатьом ужгородським глядачкам хотілося би у це вірити.
Фестиваль відбувся, стає історією, яка обіцяє бути тривалою…
Сергій ФЕДАКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
