Баба Анця вспомнила, як була дівков, і кому давала
Прийшла баба Анця до куми в гості мало на бріхні, і останні новості дізнатися.
«Слава Йсусу Христу, кумочко, – привіталася, заходячи до хижі. – Ци чулась, што газ дорожати буде. Тоти наші політикы, як пси, каждий лиш свою кустку захищає» , пише газета «Неділя Закарпатські новини».
«Та де, Анцьо, зовсім они на псу не похожі, – відповіла Олена. – Ніко політика другом чоловіка не назве. А чи читалась, што за скандал із мадярськими паспортами в нас був?»
«Та штось чулам, айбо точно не знаю, бо не вникалам, у мене го ниє, мені нич не угрожає, – лише знизала плечима баба.
І тут кума дістала свою улюблену газету «Неділя Закарпатські новини» й простягнула старій, аби вона сама прочитала.
Почала баба Анця гортати сторінки і враз помітила у програмі телепередач фото симпатичного чоловіка. Аж руки в неї задрожали, ай дар речі втратила.
«Що з тобов ся стало? На тобі лиця ниє? Когось там увиділа? Ачий чорта?» – помітила дивні зміни кума.
«Йой, нич ми не кажи, – почала потроху відходити від подиву баба. – Такий похожий на одного хлопа, што передати ти не можу. Може есе його син чи онук, не знаю, бо давно ото було».
«Ану розказуй!» – зацікавилася Олена.
«Знаєш, кажут, што хлопці дівок зводят тепер, што молодьож не путьова. А такоє і раньше было. Розкажу ти. Був у нас у селі один хлоп. Цильом го звали, – почала бесіду баба Анця. – Файний був, високий, як тополя, мав сині, як небо, очи, голос у нього був, як у кугута, што рано піє, голосний, чистий, а волосся коричневоє, як теля у мойої сусідки Маргіти. В общем, представ си такого файного фаттьова, што всі дівки у селі аж на шпагат сідали, кой го виділи. Я ся з ним познакомила, коли ми десь 14 году було, а йому – 18. Я йшла із церкви, коли ун до ня перший раз пудойшов. Ми розговорилися, штось толковоє розказував, уже й не помню што. Айбо я го слухала май уважно ги попа, кой проповідь каже. Пров’юг ня думу, посидів мало з няньком, упили по стаканови вина і пушов си. А вночи до ня прийшов. Представляєш?!»
У старої аж осі засяяли, іскорки в них заграли. Ніби й помолоділа, коли свої пригоди почала пригадувати.
«Но прийшов до ня і начав уд ня просити. Притис ня у керті до груші і дише ми прямо в лице. Мало упивший був, айбо я ся не творила. Я ся трясла вся і зупрілам. Почелленіла м, як парадичка вліті. Добре, што темно було і ун нич не видів. Но та просит і просит. Думаю, як му не дати, аж так файно просит. Тай пуп у церви все каже: «Да воздастся просящим», а я ся все сященика нашого слухала. Та і мамка з няньком ня вчили людям не удказовати, – продовжила вона далі розповідь. – Та й я ще мала і дурна була та ничимся не розуміла».
«І далась му?» – підскочила на стільці кума.
«Та правда што м му дала! І не раз! Я му три годи пудряд давала! Думалам, што женится ся на мені, бо дуже ми ся любив, – важко зітхнула баба Анця. – Так ун майже каждий вичур до ня приходив. Не розумію, правда, досі, чому лем увичирі. Муг же і дньом прийти. Я би му і вдень дала, што там є такого. Я вже не раз у постели в ночнушці лежала, а його товди нечиста або чиста сила приносила. І стукав ми у окно і не раз на куліна передо мнов ставав, лиш обим му не удказала, обнімав ня за талію, ніжно мі голову на черево клав. А як до ня файно говорив, як ня називав! І потятком, у звіздочков, і сонцьом даже. Я му вірила. Говорив, што му ся дуже люблю. Но я дійсно дівка була ого-го. Четвертий розмір цицьок, коса ниже гузиці, щоки рум’яні, очі голубі-преголубі. А ще – щедра душа. Не можу досі людям ні в чому удказовати. Особенно чоловікам.
«Та сятилабись ся, Анцьо! Та ти вже з молодості така була…» – вирвалося з насмішкою в Олени.
«Та ти слухай, слухай. Ти ще не знаєш, што дале було, – продовжила стара. – Я думала, што може й не добре так часто чоловікови давати, бо розкаже ще й другим… та ще й они будут просити. Айбо всьо равно не удказовалам му. Я все була порядна челядина. Раз прийшов узимі і я мусіла до нього вон бігти, бо так сильно гримав у окно, што нянько ся пробудив. А я му якраз боса пуд яблуньов давала. Та нянько як гойкнув ми, де ня чорти носять, мене ги би током ударило. Якось упуталамся, казам, што в бударь у керт ходилам. Айбо послє того так простилам, што тиждень із гарячков у постели пролежалам. Вітер ми гузицю продув. А раз ня мамка мало не засікла з ним. Убіглам до нього у комбінашці, а ун начав просити прямо на порозі. Но та я му там і дала. А поруг так скрипів, што мамка вчула. Добре, што встиг утікнути. Казалам, юй, што в ня безсонніца і я вийшла слону рахувати. Мамка думала, што кришу ми знесло. Айбо не кричала на ня».
«Та ти Анцьо така профура дівков була!» – вирвалося в куми.
«Зашто вто профура? Ти си што подумала? – розсердилася баба Анця. – Усі кажут, што треба бути щедров і милосерднов, помагати людям у біді! А ти нараз – профура. А ти хоть знаєш, што ун уд ня просив і што я му давала?
«Як што», – аж зніяковіла кума.
«Ну вот. Не знаєш, не суди, – впевнено відповіла стара. – Ун приходив на гроші каждий раз, бо 50 грамів хотів упити. Усі в селі фаттьови п’ют. Я крала гроші уд мами з кошелька, што си на похорон складовала. Она й не знала, што я їх тягну. Она ся не дуже розуміла в грошах. А нянько бучки валяв у лісі і дуже тяжко заробляв. Айбо за оту суму, што ун уд ня уносив, у тот час мож було пувсела похоронити. Но айбо дале си найшов якусь із другого района, женився і поїхав на все. А ся дале уддала за свого бімбова і на годи забулам про нього. А тепер увиділам сього молодюка у газеті «Неділя Закарпатські новини» і вспомнилам».
Баба знову важко зітхнула, махнула рукою, пошкрябалася за гузицю і почала збиратися додому:
«Ладно, кумо, засиділася я в тебе. Іду си до свого пердуна старого, бо даже не казалам му, што десь буду йти. Уже ня майже глядає всюди. Будь здорова».
