Як баба Анця готувала підступний план знайомства з Балогою
Почула баба Анця, що сусідка Юлішка молодого коханця знайшла, і жаба її зразу задавила.
«Нєвоя би ї побила із Юлішов, – думає про себе, – шльондра одна. Такого си фаттьова найшла! А я свойому пердуну нігда не ізміняла. Терплю му всьо життя і слухаю вночи, як пердит. Толку з нього вже давно ніякого. Треба би й собі якогось молодюка найти. Айбо мені треба багатого. Надоїло ми копійку до копійки всю жизнь складовати. Най ня обезпечує, най ня по курортах возит, най ми купує всьо, про што мечтаю. Достамся натерпіла. Тепер і мені треба для себе пожити. Лиш де такого найти? Провбовалам Москаля соблазнити… ун уже й не молодий, айбо й то ми ся не вдало. А молодого де глядати?», пише газета «Неділя Закарпатські новини».
За роздумами пролетів весь день. Стара нікому нічого не казала, лише перебирала в думках, де забезпеченого та успішного молодого коханця знайти. Увечері повечеряли вони з дідом і зажурилася вона знову. Раптом побачила в нього газету «Неділя Закарпатські новини». Думає, хоч полистаю, а раптом щось цікаве знайду, там же цікаві статті та про відомих людей пишуть.
«Дай лем ми, діду, новинку попозерати, – вихопила від нього газету.
Полистала, полистала і бачить – фото гарного молодого чоловіка. Дивиться, а там пише: «Андрій Балога».
Аж засяяли очі в баби Анці. Її осінило. У голові швиденько визрів хитрий і підступний план. Вирішила наступного дня їхати знайомитися з молодим симпатичним мером.
Нарядилася вона зранку, одягнула все найкраще, що мала, сіла в маршрутку і поїхала в Мукачево.
Ходить вона містом і роздивляється.
«Файно туй, чисто, акуратно, – думає про себе. – Майже тот Балога добрий ґазда, не то што муй дідо. Тиждинь го прошу за коровов захарити, а ун все удговорки находит. Уже скотина у какашках плаває, скоро в неї жабри виростут і плавники, як у риби. І косички, вижу, насадили, і дерева якісь є. Айбо дуже много єдинакових. Што за чудо-весь город засажений однаковими деревами».
Підходить стара бабішкера до першого ж зустрічного й питає:
«Што ото за дерева у вас туй такі, усі єдинакові?»
Чоловік їй каже:
«Што, бабо, не упознаєте? Та сесе сакури. Ними вже всьо Мукачево засажено! Скоро будут уже в люди в унітазах рости».
Знизала стара плечима, подумала, що то якась місцева сакуроманія, не дарма ходять чутки, що біля Мукачева будуть усі ліси вирізати і засаджувати японськими вишнями усі гори аж до Завидова.
Далі баба Анця попрямувала в парк «Перемоги», бо читала, що там дуже файні ремонти поробили і що там світліше уночі, чим у центрі, хоч і людей мало.
«Чого ото так, – думає баба. – Пак у центрі люди май много ходит, а они парк так освітлили і одремонтували. Та ун іще й Господь Бог знає де, – нервувала вона дорогою. – Де би го ще не примештерили. Та й де туй тулько чиляди? Не вижу. Може очки протерти. Не помагає! Де туристи? Там із тої мерії у прес-релізах усе пишут про якісь рекорди, про досягнення. А туй што. Пару мамочок із колясками ходять та два охранники… На папірьови Америку перепльовуют, а на ділі іншоє. Казали, што в сьому вароши туристичний рай области, што все гостю дуже много. Айбо штось їх не дуже видно».
Прямує стара далі. Бачить, супермаркети з іноземними назвами якимись.
«Баци я точно в Мукачеві, – аж спантеличилась стара. – Што йсе туй пише: «Сільбербенд». Майже як «Діснейленд». Нєт. Сільвербург. Почти як Петербург. І ото не то. Но не знаю. Чорт голову туй уломит. В Ужгороді, Києві всьо нашими буквами пише, а туй іностранними. Я слабо читаю по-їхньому. Та й як тулько непонятних букв запомнити мож? Майже у Мукачеві вже всі трьома ногами у Європі? А там што пише? Олмо – мережа супермаркетів… Як яблуко у мадяру. Там што лем яблука продают? Треба би зайти, айбо не встигаю. Но та файний город. Я як за границю попала. Нич ся не розумію, айбо не біда. Головноє, обим ся з Андрійком познакомила. Дам му пораду, што як магазини називати. Назва має бути курта, оби ся легко запоминала, например, «Бовт». Мене як файно мамка назвала – Анця. А тепер што за імена дітям дают… Мірабелла, Рафаелло. А як їх дале у школі називати будут. Та ладно, не мої ото проблеми, я про інше думаю, як чорнявого парадного хлопа захомутати. У нього ще й жона, кажут, файна, молода. Айбо не страшно. Жона – не стіна, уддвинеся. Таку, як я, ун на всюй землі бульше не найде. Я добра ґаздиня та й сама ще м у соку. А з краси води пити не буде. 79 году – ото ще не много. У мене ся якраз лиш третя молодость начинат».
Іде стара далі. Зайшла на Зелений ринок ціни перевірити.
«Йой! Як туй усьо дешево. Не вигодно сюди продавати везти. Но пак я торговати мушу, де бим не жила. Я шефтарька з дєтства. Нехай аж у ня любас молодий буде, най не думає, што я дармоїд. Докі ун си у туй зеленуй ратуши сидіти буде, я мушу тоже чимись ся заняти. Буду грушками торгувати, а може ще й грибами».
Відправилася баба Анця ратушу шукати. Зайшла в центр, а там пам’ятники гусям.
«Тю! Якоє парадноє йсе Мукачево! Туй, як у мене в селі! Гуси на центральнуй дорозі! Хоть і не живі, айбо може золоті яйця ми будут нести, – аж заплескала вона в долоні. – Я їх продам! В Ужгород повезу, там май много за них дадут! Айбо й там є скупі. Помню, раз коло пішохідного моста торгувалам, так вітер у дня цідолу з ціньов понюс. Я скричу: «Йой! На яйця ціна упала!» А один челядник пудходит радий, як пес, кой кустку укопав і каже: «То добре! Я по скидці всі куплю!» А туй такоє добро пропадає! Золоті гусячі яйця! На Паску мож десятирну ціну класти! Помню, кой у куми Маріки любима гуска здохла. Она прийшла ревучи до попа і просит го: «Батюшка! Я Циля дуже любила, удспівайте го!» Ун звідат: «А ко ото? На кулько я знаю, вашого чулувіка Ферійом звали». Она му ся признала, што ото гусак її любимий. Так пуп не хотів го хоронити, айбо й пошкодував бабу і порадив юй у другу церкву пуйтит у тум кунці села. Лем кой она уходила, знала, што там дорого берут за похорон та на всякий случай із собов гроші прихватила, уд сина вкрала, што на чехах заробив, і зазвідала уд батюшки: «Як думаєте, за 500 євро ми Циля ся там согласят удспівати? А в попа аж очи заблистіли і удповідає юй: «Нігде не йдіть! Я удспіваю! Зашто сьте нараз не казали, што ваш Цильо хрещений був!» Но я такого гусака не мала, айбо тепер аж двох найшлам си. Хоть не за ними я приїхала. Муй главний орел десь там у кабінеті в туй високуй хижі сидит».
Задумалася баба Анця, як їй до Мукачівського мера підібратися, як звабити його…
«Може пондьолу заголити, кой до нього зайду? Можне ся на мої файні ляшки злакомит? Пак цицьку му на стул класти не буду, бо не файно якось. Хоть маю ся чим похвалити. Такі в ня бідони, што люба ми позавідує! І нарощувати не треба, природа ня щедро таков красов наділила. Андрійко файний фаттю. Як би з ним замутити? Ун хоть і молодий дуже, айбо має багатого старого. Вот через нього я ся й до головного нянька Віті доберу! Мені ся хоче розкоші, краси! А в нього гроши кури не клюют! Ун у Києві зараз возглавив якийсь передвиборчий штаб. Вот до сього би ми фаттьова добратися май треба! Айбо туй го ниє. Хоть усім отиць заправляє, айбо пудойде й син. Ун іще май файний! Хоть і молодий дуже, може й неопитний, айбо красавчик! Через нього май легко буде ся до основного мукачівського ґазди добрати».
Зайшла стара у ратушу і так їй не по собі стало, що аж руки затрусилися, запріли, ноги під нею підкосилися. Записалася на прийом, сіла на стільчик і почала чекати. Але раптом передумала.
«Дуже ун молодий. Пугачова старша уд Галкіна на 27 году, Юліша уд любаса Митра на 20… а я уд сього на більше ніж 40. Пак йому лем 30 году. Ото дуже много. Нєт. Не треба мені такого молодого. Їду я си раз думу, а дале поїду в Ужгород. Там Андріїв є. Чулам што тоже дуже багатий і не такий молодий як сись, попробую я до його серця достукатися», – вирішила вона, виходячи знову на вулицю.
Зітхнула баба, роздивилась довкола і побачила скульптуру сажотруса.
«Йой, іду коменарьови перст потерти на щастя. Котрий би… А кулько в нього персту, – єденадцять? Баци є всі? – зраділа вона. – Йой, Берті, Берті! Який ти став модний! І ти би ми ся пригодив, лем тя не знаю».
Прогулялася стара ще містом і попрямувала на автовокзал.
Дорогою занурилася в роздуми:
«Файно туй, любит ми ся, айбо штось не хватає. Сумно якось ми. Якийсь запашок застоя для ня, ги в мого діда закупорка сосуду. Я хочу жизні, енергії, молодої крови. Дома ми ліпше… А ріка як пересохла. Там наверху майже всі дерева урізали, а ще міні-ГЕС строїли би. Так ріки вобще не буде. Хоть ся туй сміют із Ужгорода, што там довго ся ремонти чинят, хоть там скандали, айбо там ми май живо, там май кипит життя. Треба би майже й туй штось міняти. Знаєте, дорогі мукачіваці, хоть ми у вас добре, хоть вас сильно люблю, но до великого вароша вам доста далеко. І ще одно вчила ня ще мамка: всюди добре, а дома – май ліпше! Хоть ото по мойому великому опиту мало й не так»
Баба Анця навіть не помітила, як сіла у маршрутку й поїхала. У роздумах час проминув дуже швидко. Вдома вона швиденько переодягнулася, погодувала худобу, приготувала вечерю, поїла заправлюваної пасулі з капустою і лягла на пец, щоб обдумувати новий план знайомства з мером Ужгорода.
