У нашої родини є одна історія, яка всім нам не дає спокою. Мій прадід був корчмарем. Звісно, наша родина, як, певно, і всі інші, прикрашає минуле свого роду. От вони розповідають, ніби прадід був таким добрим, що ледь не щодня розвозив бідним їжу. Та не шкодував зайвої копійки для жебраків.
Але хай я вже буду правдивою до кінця. Полюбляв мій прадід і гарненьких жінок та дівчат. Тому деколи міг змилуватися і відпустити борги якійсь родині. Не задарма, а за солодкі ночі з гарними молодицями. Багато сімей через це жили у лютих сварках або у вічній недовірі.
Не любили мого прадіда в селі. Але й побоювалися. Там він мав необмежену владу. За його спиною були такі зв’язки, про які жоден із селян не міг і мріяти. Якщо хтось хотів шукати правди, то або залишався калікою, або взагалі залишав цей світ. B мого прадіда були напохваті такі молодики, які могли розправитися із будь-ким. Щось на зразок того, як тепер кожен олігарх прагне мати свою армію. Так і мій прадід мав у своєму розпорядженні крутих хлопців, які стишували запал бунтівників.
В селі кажуть, що мій прадід колись дуже вподобав собі дівчину з бідної сім’ї. Якраз на носі була Перша світова війна. Прадід мав 8 синів і двох дочок. Але відправляти на фронт своїх синів не дуже хотів. Тож замість них послав на фронт нареченого тієї дівчини, яка впала йому в око. А сам зробив її своєю коханкою.
Хлопець тієї дівчини загинув на війні у перший же місяць. Його мати гірко плакала, бо мала ще 7 дівчат і тільки цього одного сина. Він був годувальником великої родини. Та це не зрушило серця мого прадіда. Односельці знають переказ, який вже століттями передається із уст в уста.
Коли жінка почула звістку про смерть свого сина на фронті, вона стала стукати у ворота корчмаря. Але їй не відчинили. Почалася велика гроза. Здійнявся вітер. А ця жінка стала на колінах перед воротами і заридала. Здавалося, на ціле село роздається її плач. В людей краялося серце від її крику.
Але корчмар не дуже зважав на все це. Ще й насміхався, що жінка влаштувала комедію, щоб віднадити від нього клієнтів. Мабуть, хоче, щоб він їй заплатив. Але вона цього не дочекається. Люди в нашому селі кажуть, що жінка тоді побажала, щоб жоден чоловік у родині не пережив ті 22 роки, які дісталася її синові. Дуже чекало село, що на те скаже корчмар. Але він вигнав жінку. І далі жив у своє задоволення, будь-кого міг принизити. При доброму здоров’ї газдував.
Дітям залишив багато землі й золота. Кожен мав якийсь добрий хліб у руках. Одному млин купив. Іншому відкрив кравецьку майстерню. Ще інший мав свою крамницю. Словом, нікого не обділив.
Поховало село мого прадіда. В нього почали народжуватися правнуки. Коли перший внук помер, ніхто не здивувався. А потім стали помирати всі чоловіки у родині. І справді – жоден не переступив межі двадцяти двох років. Стільки вдів, як у нашій родині, мабуть, нема в жодному селі.
Зі своїм чоловіком ми побралися у 19. Не знаю, чи ми просто не встигли набриднути одне одному. Але це була така любов, про яку можна тільки мріяти. У 22 роки він пішов косити на полонину, там на нього напав вовк. Чоловік стік кров’ю, доки його знайшли. Таких випадків у нашій родині вже 9. Тому випадками їх назвати важко. Я знаю іще кілька історій, коли на внуків та правнуків падали гріхи предків. У багатьох випадках йшлося саме про корчмарів. Але, мабуть, таку історію, як наша, ще треба пошукати. Дівчата з нашої родини вже навіть бояться виходити заміж через це.
Хоча таких корчмарів і сьогодні не бракує. Як вони знищуються своєю вседозволеністю! Якими могутніми себе вважають! А Бог чомусь не поспішає їх карати. У нього свої плани, які нам не осягнути. Але, мабуть, людина має назбирати собі страждання – до самого верху. А потім випити цю чашу до дна.
Василина ГОМОНАЙ, газета «Поради», ексклюзивно для zakarpatpost.net