Закарпатські сайти сколихнуло повідомлення популярного видання zakarpatpost.net про лисеня, яке живе у Боздоському парку. Родина собачих – це взагалі для людини щось максимально інтимне. Хоч нібито найближчі еволюційні родичі наші все-таки мавпи, найбільш подібна за анатомією свиня, але найчастіше асоціюємо себе з собачими. Лис, вовк, пес – замкнутий трикутник, всередині якого мільйони порівнянь, протиставлень, афоризмів про людську природу, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
За тисячоліття спільних полювань усі настільки зріднилися, що досі усе це живе в людському серці. Бувають моменти, коли чоловік перетворюється на вовка і шукає… ні, не місяця, щоб повити на нього, а яку-небудь горлянку, аби перегризти. Хоча чи то поможе? Просто якийсь викид енергії, що рветься назовні, якесь коротке заняття зубам. Втім у такому станові кожна прожита секунда – уже перемога. Лікантропія – штука не з приємних. Перекидаєшся миттєво, ніби й не було тих мільйонів років еволюції, зате виходиш із того стану, повертаєшся до себе, мов равлик. Якщо взагалі колись повертаєшся, бо, здається, людська подоба відтоді – тільки личина. Шкодуєш, що не можеш загризти самого себе – лишень покусати, але то надто по-дитячому.
Вовк чомусь у наших казках виглядає якимсь недалеким хлопчиком для биття – це відгомін отих безсонних ночей фінального палеоліту: коли глузуєш з когось поруч, то ніби трохи зігріваєшся. Ним і лякали, аби не заснути («прийде сіренький вовчок і укусить за бочок»), і з нього же кпили, бо він був нахлібником, потрапляв у залежність до людей. Йому кидали те, що не могли забрати із собою. Натомість лис став для тих мисливців втіленням хитрості, підступності і крутійства.
На неї вилили всі позитивні і негативні емоції, які чоловіки переживають щодо жінок. Негативних виявилося більше. Бо страхи у тодішньої людини відчутно домінували над радощами. Звідси же такі сильні упередження до всього рудого. Казка про колобка – це про повернення мисливця додому, до своєї лисиці. Може би, краще не вертався. З іншого боку, судячи з казок, лисиця (жінка) першою навчилася ловити рибу, коли вовк те мистецтво ще не опанував. Вона теж першою навчилася ізолювати щілини у житлі соломою і сіном, покривати це смолистим соком сосни чи смереки, а чоловіки попервах прилипали до тих шедеврів (казка про солом’яного бичка). Лисиця орієнтована на власну нору, вовк швендяє лісами.
Ці дві тварини назавжди лишилися поруч у нашому фольклорі, хоча поступово їх почав витісняти пес, а відтак і взагалі кіт – це вже зовсім з іншої опери. Зараз коти домінують в Інтернеті – ліниві, пухнасті, розніжені і неповороткі, як сучасна людина. Наші ж предки були схожі на вічно голодних, а тому й готових стрибнути вище голови вовка і лисицю, які догризали за людьми рештки їхньої трапези, зате ввели їх у світ літератури, звідки ми й досі не можемо вибратися.
Сергій ФЕДАКА, «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net