Перед цілим місяцем зимових свят хочеться писати про щось добре, світле і позитивне. Бо, як свідчить сучасний фольклор, від Миколи по Йордан – український Рамазан (або ж Рамадан). Природа сама засипає наші смітники снігом, аби вони не так кидалися у вічі. Правда, наших смітників не витримує жодний сніг, тому він швидко сходить, роблячи вулиці ще бруднішими. Але ми домовилися говорити про щось хороше. Наприклад, про якісь місцеві рекорди, здатні привабити додаткових туристів, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Єдине місце, де цих облич немає, це площа Петефі і набережна Незалежності, що перебувають у стані ремонту – жорстокого і нещадного. Бо буває євроремонт, а буває ремонт ужгородський. Євроремонт – для слабаків. А от ужгородський ремонт здатні витримати тільки наші найстаріші вулиці і площі, бо в кожної за плечима вже не одне століття поневірянь і випробувань. Проспект Свободи пам’ятає, як 1968-го його асфальт перемололи танки, що рухалися на Прагу. Вулиці Гагаріна, Анкудінова, Берчені пам’ятають ті самі танки у 1944-му. Студентська набережна витримала повінь 1998-го. Про замок взагалі мовчимо.
На цьому тлі площа Петефі ще виглядає відносно щасливо. Може, це просто такий масштабний флеш-моб: зробити площу саме такою, якою її колись побачив видатний поет. Бо коли Шандор Петефі ночував тут у 1840-х у готелі «Чорний орел» (нині школа мистецтв з відповідною меморіальною дошкою), то місто нагадало йому п’яницю, що валяється посеред калюжі. Тепер калюжу вирили на заздрість усім п’яницям – цілий басейн чи навіть рибник, в якому чорти водяться. Бронзовий Петефі почувається там, як на острові, що зусібіч омивається цивілізацією, але усередину вона ніяк не може дістатися.
Хоча коли-небудь таки дістанеться. Площа не ремонтувалася уже понад сімдесят років – ще відтоді, як її обсіли штаби численних військових частин. Через кілька місяців вони за наказом Сталіна посунули далі на Словаччину і Чехію, але площі таки щось наврочили. То ж заміна усієї підземної інфраструктури – справа давно назріла і необхідна. Краще довго, ніж взагалі ніяк. Площа пам’ятає і різнобарвного ведмедика, і дерев’яні хатинки без курячих ніжок. Та все одно продовжує заглядати у майбутнє. Бо наше майбутнє – єдине, чого у нас ніхто не відбере, адже його ще немає. Проте воно неодмінно буде, як обов’язково прийде до Ужгорода і Новий рік – попри усі ями, калюжі і завали…
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net