Магічні різдвяні традиції Закарпаття
Зимові свята на Закарпатті – подія особлива. Їх у нас відзначають від Андрія до Водохреща. Що-що, а святкувати наші земляки дуже люблять! Ще б пак, тільки у нас, у єдиній області України, колядують і на угорське, і на українське Різдво… й мають при цьому масу вихідних… а ще в нас два Нові роки і маса притаманних тільки нашому регіону традицій.
Крім того, весь цей час починаючи від 13 грудня аж до 19 січня дехто досі проводить старовинні магічні обряди. Як би церква не боролася з ворожіннями, вони залишаються частиною життя деяких закарпатців. Більше того, чимало молодих дівчат зараз гадають на долю і намагаються причарувати того, на кого кинули оком.
Тож сьогодні у прес-центрі газети «Неділя Закарпатські новини» під час наших «Недільних бесід» ми говорили з етнографом, дослідником демонології і народної магії Закарпаття Василем КОРОЛЕМ. Він розповів про те, як на Різдво в церквах босоркань шукали, чому не пускали колядувати дівчат, як і на що ворожили та ворожать на зимові свята закарпатці.
Невід’ємною частиною вертепів, які в нашому краї збереглися досі, є костюмовані персонажі. І серед них у багатьох гуртах є рогаті та хвостаті представники демонічних сил. Чому закарпатці колядують із чортами і при цьому їм раді у кожній хаті?
Загалом на Закарпатті було заборонено поминати нечистого, говорити про нього. Навіть якщо мова йшла не про чорта, а про жабу чи змію, дитині під язик давали часник, як оберіг, аби нечистий їй не показувався. А якщо говорили про чорта, то використовували евфемізми (слова з прихованим змістом), наприклад: «той», «той, що в скалі», «той, що в лісі реве», «цур ,би йому», «пек йому» і додавали «Дух Святий при обійстю». Тобто, люди до цього питання ставились максимально бережно і з побоюванням. Вірили в Бога, але з нечистим на конфлікт не йшли.
І тільки на Святий вечір та три дні Різдва вірили, що він не має сили. Вважалося, що в цей час чорт втрачав силу і про нього можна було не тільки говорити, але й наряджатися ним і навіть викликати нечисту силу. Існували спеціальні обряди, які дозволяли людям керувати грозами. Для цього збирали з 12 страв по частинці і робили вечерю для чорнокнижника, або як ще називали, для Арідника (то головний чорт у гуцульській демонології) і кликали його. А оскільки він не мав сили, «моці» прийти, то йому казали: «Ти не можеш прийти нині. Тож так би ти не міг прийти, наприклад, коли я літом буду сушити сіно, щоб не міг наводити грози, нещастя чи ще щось інше». Тим же принципом керувалися і колядники, які могли в цей день відносно безбоязно наряджатися чортом, хоча робити це і не дуже любили. Якщо подивитись загалом на колядницькі гурти, у яких є по чотири ангели, один-два пастирі, дід, баба, жид, цар і чорт. До того ж, інших персонажів могло бути по декілька, і по 5-6 жидів чи баб, а чортами наряжалися один, два губічки (термін який вживали на позначення колядників).
А в церквах на Різдво ворожили?
Звичайно. Церква взагалі була одним із місць сили, де можна було провести найрізноманітніші обряди. На Різдво, як правило, в церкви можна було побачити жінку, яка є босорканьою, тобто відьма, яка забирає від корів молоко. Для цього існувала ціла низка обрядів. Найпростіший – взяти з собою в церкву ложку-варіху, якою розмішували 12 страв на Святий вечір. Тож за її допомогою в босоркані на голові можна було помітити, наприклад, маслобійку, колотівку та інші предмети, або роги, або вона мала бути спиною повернута до вівтаря.
Також західні слов’яни, не лише закарпатці виготовляли чарівний стільчик. Варіації різні – його треба було робити або від Андрія до Святого вечора, або від одного до іншого Святого вечора. Але робота мала відбуватися поетапно – кожен вечір можна було або раз затяти щось, або один цвях забити. Головне – зробити виріб до Святвечора. Із ним треба було прийти в церкву, сісти на нього й так можна було побачити відьом. Також у церкві можна було підлікуватися за допомогою магії, доторкнувшись при цьому до риз священика, або промовити щось на порозі. Загалом спектр дій – дуже широкий.
Які в основному ритуальні дії робили на Різдво закарпатці і на що вони були спрямовані?
Їх можна поділити на декілька категорій. Із одного боку, гадання, які також були різними. Передусім гадали на погоду, бо люди займалися землеробством, то визначали, яким буде літо (теплим, холодним, мокрим, сухим), чим корегували збільшення чи зменшення площ посіву тієї чи іншої культури. Гадали також на те, чи впродовж року родина залишиться разом, чи хтось помре, чи хтось буде хворіти, на достаток у сім’ї. Цьому вечору взагалі надавали дуже велике значення. Люди знаючі, які замовляли, примовляли, могли в цей єдиний день у році передати учням знання. Чому так? Якщо вчити у інші дні, то можна було разом із знаннями віддати від себе силу, а на Святий вечір – ні. Загалом існував величезний набір гадань.
Кажуть, що на Різдво ворожили лише на добрі справи. А чи можна собі було наворожити багатство?
На Різдво вірили, що відкривалося небо. Але багатство собі випросити не можна було. Наявність великих грошей пов’язували з нечистим, як каже народна поговірка: «Багатому і чорт діти колише». Для цього виводили домашнього духа-опікуна, якого називали хованець, годованець, дідько, який вилуплювався з яйця, знесеного півнем або чорною куркою (або з дуже малого яйця, яке називали зноском), яке треба було носити під лівою пахвою 9 днів, впродовж яких не можна було умиватися, стригти нігті, молитися, хреститися. Тож йому ставили задачу, аби він допомагав приросту грошей.
Але за християнськими канонами людина не мала прагнути до збагачення, а мала стоїчно нести свій хрест. Також із багатством пов’язані пошуки квітки папороті, або вогні скарбів, за допомогою яких можна було розбагатіти. Тобто людина виходила на подвір’я або йшла в ліс і бачила як горять вогні. Вірили, що це – скарби, заховані опришками, розбійниками, закопані із закляттями і їх можна було, як гадали в одних регіонах – на Різдво, а в інших – на Великдень викопати. Для цього, коли людина ті вогні побачила, а вони могли лише показатися і зникнути, треба було забити ніж у землю і це ніби його зупиняло. Також по тому, яка висота вогню визначали, як глибоко скарби закопані – чим більший вогонь, тим глибше треба було копати. Якщо полум’я було червоним, то шукати слід було мідні гроші якщо синє, то – срібні, якщо жовту – то золоті. Та все одно ті гроші вважалися нечистими. З ними пов’язували небезпечне багатство, яке часто руйнувало сім’ї, життя і людина навіть могла зійти з розуму, бо постійно ходила перевіряти їх, ставала ніби їхнім рабом. Мені доводилося записувати такі розповіді.
На Хустщині в Бороняві існує звичай саме на Рідзво водити шарканя. Що це могло означати?
Думаю, спочатку треба розібратися, коли той шаркань прийшов у колядниць кий гурт, у який історичний період. Взагалі поняття Шаркань, дракон, для Закарпаття характерне давно. За традиційними віруваннями ним ставала змія, яку 10-12 років ніхто не бачив. Шарканя описували як велетенського змія з 3- ма, з 9-ма, 12-ма головами. Він асоціювався з нечистою силою і його образ можна зустріти практично в кожному районі Закарпаття. Навіть велику бурю називали шарга на Бойківщині та Гуцульщині. Люди вірили, що особливо великі бурі приводить чорнокнижник, який хоче знищити село, побити градом. І він приходив, як гадали, осідлавши шарканя. А в селі йому протистоїть, хмарник, градобурник, людина, яка спиняє бурі, і поки не дасть йому дорогу, то чорнокнижник не може пройти селом. Це якраз пов’язано з тим про що ми говорили вище, а саме з обрядом викликання нечистого на Свят Вечір, за допомогою якого градобурник дістає владу над чорнокнижником на цілий рік. Є також оповіді про те, що вівчар переміг шарканя, який крав вівці. Образ дракона пов’язаний навіть із такою відомою для Закарпаття дворянською родиною, як Баторі. Згідно з легендою, один з перших представників роду Вітус Гуткелед зголосився вбити дракона, який оселився в болотах і полював на місцеве населення. Вітус вбив його трьома ударами свого спису і в нагороду отримав замок. Вдячні люди прозвали його Батор (угорською мужній). У 1325 р. сини Берека отримали герб, який був пов’язаний з цією легендою: три горизонтальних зуба дракона, який тримає щит і обвиває шию своїм хвостом. Тобто образ шарканя для Закарпаття має глибокі традиції.
А чи були на Різдво якісь заборони на Закарпатті?
Фактично на кожен день існували якісь заборони. Наприклад, у п’ятницю не можна було прясти чи ткати, у понеділок – робити із золою, прасувати, бо можна було рано овдовіти. Такі заборони були й на Святий вечір. Наприклад, у західній частині області протягом дня ні до кого із сім’ї не можна було звертатися по імені. Казали: «Пой лем», «Дай лем», «Принеси лем». Навіть тварин не називали по імені. Лише увечері, коли сідали за стіл їсти ритуальну вечерю, коли ґазда заходив із соломою, розстеляв її і всіх кликав. Після цього, як правило, діти кликали курочок, корову, свиней та інших домашніх тварин. Робилося це для того, аби всі трималися купи і були цілий рік разом.
Чи якісь новорічні ворожіння існували?
Якщо подивитися в глибшому розрізі, Новий рік не завжди був 31 грудня. Він був або пов’язаний із збором урожаю у землеробів, тобто закінчувався восени, для тих регіонів, де переважно займалися скотарством, був свій календар. Це вже потім під державним впливом почав святкуватися взимку. Тому якихось особливих звичаїв до того Нового року, який відзначаємо зараз, у наших предків не було.
Які ще є на Закарпатті цікаві традиції, пов’язані з колядками?
Святий вечір вважався сакральним і символізував народження Христа. Та з іншого боку, колядування просякнуте язичницькими впливами. Якщо подивитися на давні колядки, то там простежується більше побажання процвітання тій чи іншій родині, господарю ніж власне сповіщення про народження Христа. Наприклад, я збирав матеріали на цю тему у с.Липовець під полониною Руною, то там колядники практично кожному члену сім’ї колядували окрему колядку. Наприклад, існували окремі колядки для вдовиці, у якій з одного боку описувався її стан, а з іншого – їй давалася якась надія на те, що вона ще вийде заміж, буде мати чоловіка, неодруженим дівчатам у колядках співали, що вона красна, як ружа і що свати ідуть до неї із грошима, з батством, та багато іншого, хлопцям, щоб дівчата його любили, ґазді – щоб процвітав, що повні вози ідуть з його ниві, як хмари по небу, щоб усе плодилося, бджоли роїлися, родині, яка ще не мала дітей – бажали діточок. Більшою мірою навіть не йшлося про те, щоб донести благу вість, а щоб надати людям імпульс до процвітання. Цікаво, що чим ближче село до райцентру, тим більше в колядках офіціозу, і чим далі – тим більше традицій збереглося. Крім того, у Турянській долині, яку я досліджував, завжди починали колядувати з одного кінця і далі йшли селом поступово до іншого, як правило з нижнього кінця у верхній, аби і все хороше також піднімалося, примножувалося. Або якщо вчилися колядувати в якійсь хаті, то на знак подяки, могли на Святий вечір почати колядувати з хати того господаря. Було великою ганьбою відмовити у прийомі колядникам. Але завжди заради ввічливості приходив пастир до хати і питав дозволу, чи веселити, чи дорожити, або чи приймає хазяїн колядників. Якщо приймав, то вони заходили. Або у Тур’ї Пасіці ще до середини 2000-х років ходили колядувати 6-7 громад, вважалося, що це багато. Але вони на Святий вечір колядували в себе у селі, а далі йшли в сусідні. Крім того, коли колядники йшли в сусіднє село і хотіли, аби дівчата виходили заміж за хлопців із їхнього села, то крали віник і коли поверталися додому, тягнули його за собою у своє село, ніби пригрібали відданиць.
У багатьох селах мало значення те, хто першим на Святий вечір входить до хати. Дівчат та жінок не пускали. Із чим це пов’язано?
Взагалі дуже любили, коли першим приходив молодий хлопець, або дитина. Це символізувало процвітання. Старший чоловік – теж вважався добрим знаком. Але існувала чітка заборона на Святий вечір жінкам кудись виходили, навіть до родичів, навіть коли вони жили поруч, хата в хату. Звичайно, зараз уже такого немає, йде поступове згладжування таких традицій, ряд із них взагалі зникають. Та раніше жінки на це свято не йшли навіть до магазину, ходили всюди куди потрібно лише чоловіки. Дещо поблажливішими в цьому питанні були гуцули, там ходили колядувати і дівчата у складі колядницьких гуртів. А західній центральній частині Закарпаття, там це було виключено. Навіть якщо в дівчини був голос, як у оперної співачки, колядувати вона не мала права йти. Чоловіки ж могли одягатися і в бабу, якщо треба було, і виконувати різні жіночі ролі. Взагалі ходити колядувати вважалося справою престижною. Це не виглядало так, що прохачі ходять і гроші заробляють, бо абсолютну більшість грошей колядники передавали на церкву, де за заколядовані гроші щось купували для храму.
На зимові свята у дівчат було дуже багато гадань. Із чим це пов’язано?
Для дівчини було дуже важливо вдало вийти заміж. Їм заміж не просто хотілося, це було необхідністю. Від того, хто ставав її чоловіком, залежало її подальше щастя. Це й називалося жіночою долею. Якщо вона не віддасться, не матиме дитини, не пройде такі символічні етапи , вірили, що коли вона помре,може перетвориться на жіночий демонологічний персонаж, та стане нечистим покійником. Тому й гадали, бо хотіли дізнатися свою долю. Це й на Андрія було рахування кілля, й мучення коцура, якого по день-два тримали у коморі, щоб він добре проголодався і поїв усі пироги. Тобто це була ціла процедура.
А хлопці гадали?
Я поки що не зустрічав такого, щоб вони гадали на одруження. Адже вони були активною стороною. Вони дівчат обирали. Хлопець із простої родини міг одружитися з багатою дівчиною, одиначкою, все майно батьків якої потім переходило до нього. Як казали в народі: «Соломняний сватач посватать золоту дівку». Загалом дівчата-одиначки дуже цінувалися, бо ні з ким нічим не треба було ділитися. Хоча в деяких селах було й таке, що сватати хлопців приходили дівчата. Як би це дивно не звучало. Така традиція ще й досі побутує, скажімо, у Ракові Перечинського району.
А які ще взагалі були гадання до зимових свят?
На Святий вечір пекли керечун – святковий великий хлібець і малий керечун, менший за розміром. Це особливо характерне для долинян. Із малим керечуном виходили на подвір’я і котили його перед собою і потім дивилися у вікно свого будинку і в залежності від того, що розгледіли, так трактували майбутнє. Могли побачити труну, тоді в хаті мала бути смерть, чи якісь атрибути весілля, чи щось до хрестин і тоді родину чекали приємні події в цьому році. Також було ритуальне умивання перед цим. Воно вже значною мірою відійшло в небуття. А ще в 60-ті роки ХХ ст. всі дорослі, всі діти мали йти до потічка і там митися. Лише після того поверталися додому і розпочинали святкову вечерю. Але то було не моржування, не занурення у воду, а просто треба було помити обличчя і руки.
Спасибі за розмову! Успіхів вам, нових досліджень та цікавих оповідачів.
Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», екслюзивно для zakarpatpost.net
