Чому закарпатські свині живуть краще за людей

[Total: 0    Average: 0/5]

Чому Закарпаття просто приречене  стати найбільш щасливим регіоном України

Рік, що прийшов, а за східним календарем це рік свині, має бути щасливим для України. А найбільш щасливим регіоном, певно, має стати Закарпаття. Тому що так любити свиню, як люблять її закарпатці, ніхто і ніде не може. Якщо вся Україна жити не може лише без солонини, то закарпатці не можуть ні без шовдаря, ні без пікниці, ні без шойта… А ще є кляганець, а ще дзяма… Сотні страв, тисячі варіантів їх приготування! У деяких наших ґаздівствах, скажу я вам, свині живуть у таких умовах, що кращі за умови проживання людей десь у Тамбовській області країни-агресора. Свиням у нас догоджають, смачно годують, тримають у чистоті, теплі та оточують турботою, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Правда, за тим же східним календарем, рік свині приходить у лютому, але яка різниця, ми святкуємо 1 січня. Наші люди люблять усе екзотичне і чуже. Бо воно красиве, незвичне і завжди здається кращим, ніж рідне. Згідно із старослов’янським календарем 2019 рік – це рік орла, що кружляє у вишині. Та про це чомусь ніхто не згадує. Бо і справді, свиня таки рідніша нашому менталітету.

Тож поговоримо про цю красуню. Треба зазначити, що свиня була і є однією з найбільш часто згадуваних тварин у фольклорі та літературі всіх часів і народів. Навіть у Біблії свині згадуються неодноразово. У одному епізоді у них вселяються злі духи і вони всі гинуть у морських хвилях, кинувшись туди з обриву чи скелі. Таким чином свині рятують людей. Хоча рятують вони нашого брата завжди – рятують від голоду.

У давніші часи ця традиція зберігалася аж до сімдесятих років двадцятого століття, ґазди різали свиней напередодні Різдва на містку перед воротами. Це щоб сусіди бачили, яку велику свиню виростили у цьому господарстві. До речі, свиня вважалася кращою, якщо у неї була товща солонина. Солонину вимірювали перстами (пальцями). Потім хвалилися: у нас солонина у чотири персти! Різав і розбирав худобину спеціальний чоловік – гентеш. Таких у великих селах було багато, один на кілька вулиць. Хороший гентеш за день у сезон різав дві-три свині. У нас цю роль виконував стрий Мигаль – у нього все виходило швидко, акуратно і без зайвої суєти. Правда, одного разу вже зарізана свиня, коли її почали обпалювати, встала і почала бігати по городу. То був переполох на все село. Ситуацію потім обговорювали у подробицях і сміялися з неї ще довго. Казали, що самогонка, яку традиційно випивали перед церемонією позбавлення свині життя була занадто міцна. Або ж її було забагато.

Обпалювали свиню папороттю – паяльні лампи з’явилися потім. Папороть спеціально для цього заготовлювалася з осені і зберігалася окремо у спеціальному місці. Вона мала бути сухою і її повинно було бути достатньо. Заготовляти папороть доводилося і мені з сестрами. Частина папороті використовувалася ще і як підстилка під картоплю та яблука у підвалі, тому по неї в ліс треба було ходити кілька разів – це дітям не дуже подобалося. Після обпалювання до темно-коричневого кольору свиню мили і «розбирали», тобто розрізали на шматки і заносили до хати. Особливо майстерно треба було відділити гострим ножем жовчний та сечовий міхурі, видалити кишківник. У стрия Мигаля все виходило дуже майстерно. Під час процесу він любив пояснювати, що і де знаходиться, які функції виконує кожен орган і повторювати, що людина за своєю тілобудовою дуже схожа на свиню. Навіть температура тіла у нас однакова. Чомусь тоді нам не дуже хотілося у це вірити.

В обов’язки гентеша ще входило таке: нарізати м’яса на страву, зробити шойт, майош і набити пікницю. Для набивання пікниці був спеціальний прилад – гуркатлів, дуже схожий на величезний шприц. Після виконання своїх функцій гентеш відрізав собі шматки сала, м’яса та пікниці, брав миску майоша і йшов додому. Вся його робота тривала (в середньому) до обіду. Обідав він з нами і разом із дорослими випивав ще трохи вина або домашньої горілки. Далі всю роботу робили домашні. Бабка любила повторювати, що бути гентешом дуже вигідно. Але я навіть і не думав про здобуття такої професії – довгий час, десь до сьомого-восьмого класу, я ховався далеко, щоб не чути, як квилить свиня, коли її заколюють.

Сало, шовдарі та пікниця, після відповідного маринування перших двох, вішалися на банти під стріху, де кілька днів будилися (коптилися). При правильному дотриманні всіх етапів процесу все це могло зберігатися там до середини літа. Правда, коли наставало тепло – все перевішували в комору, де було прохолодно. А от майошем пригощали усіх сусідів у той самий день. На миску накладали багато майошу, кільце пікниці і шматок сала і несли до сусідів та близьких родичів. Крім любові до ближнього, це було продиктовано ще і тим, що зберігати майош довго без холодильника, якого тоді не було, було неможли-во – його було так багато, що за два тижні не могла з’їсти велика родина. А таким чином майош повертався до нас свіженьким від сусідів тоді, коли різали свиню вони.

У теперішній час порядні ґазди тримають дома по кілька свиней. Традиції змінилися – свиней ріжуть тепер і серед літа. Сучасні технології зберігання продуктів дозволяють це робити. Єдине, що не змінилося за ці часи – любов до свиней. До речі, на Закарпатті проводиться знаменитий фестиваль гентешів, а одне село у нас названо на честь свинського субпродукту. Це Пацалово у Мукачівському районі. У один чудовий ресторан на дуже смачну страву із «пацалів» у це село їдуть гурмани навіть із Мукачева та Ужгорода.

У наших предків священних тварин не було, але якби були, то першим претендентом на це звання була би свиня. Я в цьому твердо переконаний.

Як я уже казав, свині частенько ставали героями казок, фольклору, літературних творів та анекдотів. Те, що десь колись когось із непорядних наших земляків називають свинями – я вважаю несправедливим. Свині на таке ображаються. І справедливо. Адже свиня ще ніколи і нікому не підсунула свиню.

Кажуть, що у наші часи тяжко жити, бо свині вийшли в люди, корови вийшли заміж, козли одружилися, барани захистили дисертацію і правлять країною, а кури здохли від сміху!

А сміятися справді є над чим. Ось, наприклад. Їде закарпатець на мадяре. Зупиняє його митник: «Що везете?» – «5 метрів солонини!» – «Як це 5 метрів? Хіба це можливо? Ану покажіть!» Чоловік дістає пакет, розгортає. Там справді 5 метрів сала. Митник ширше розкриває очі: «Але як? Це ж… ну це ж… НЕМОЖЛИВО!! Як ви так зуміли виростити таку велику свиню?» – «Ось ви купуєте поросятко, задні ноги цементуєте, а валів щодня відтягуєте, відтягуєте…»

А ще мені дуже подобається цей анекдот:

«В Карпатах десь біля Рахова розбився літак. Вижили троє – москаль, араб та індус. Почало темніти. Вовки виють, страшно. Вирішили пошукати, де переночувати. Ходили, ходили, аж ба-                                                        чать – стоїть гуцульська хата. Стукають, відкриває двері старенький гуцул.

– Переночувати у вас можна?

– Так, хлопці, але в мене хата маленька, на всіх місця не вистачить. Хтось мусить до хліва йти.

Індус:

– Добре, я піду.

Пішов. Через 5 хв стук в двері. Дід відкриває. На порозі стоїть індус:

– Там є корова, а в нас то тварина священна, я з нею під одним дахом бути не можу.

Араб:

– Ну тоді я йду.

Пішов. Через 5 хв стук в двері. Дід відкриває. На порозі стоїть араб:

– Там є свиня, а в нас то тварина нечиста, то я з нею під одним дахом ніяк не можу.

Москаль:

– Ну, то я йду. Моя черга.

Пішов. Через 5 хв стук у двері. Дід відкриває, а на порозі стоять свиня і корова…

Сміймося частіше, друзі. Нехай цей рік принесе нам достаток, мир та багато радісних моментів. І побільше свинини, але щоб без жодного свинства!

Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.