У закарпатської баби Анці черево, як корито. 14 місяців беременна

[Total: 0    Average: 0/5]

Баба Анця весь січень гостилася – то Новий рік, то Різдво, то Василя, то день народження онучки, то кума в гості покличе, то сусідка, то корова двійню народила… Ні в чому собі стара не відмовляла, їла все, хоч і не раз то тут, то там закололо, але терпіла і наминала далі.

І от вирішила вона поїхати в Ужгород яйця продавати, взяла старе плаття, лізе в нього, лізе, а залізти не може, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

«Марішку му ото солодку, –  каже. – То так ся збігло послє райбання?»

«Што ся стало, Анцьо, – побачивши із-за дверей бабині старання, почав усміхатися дід. – Рознеслотя. Черево вже в тя, ги корито. Такась, ги бись 14 місяцю беременна була. Худати треба. Не платя ти винноє, а ти сама».

Не сподобалося старій, що дід із неї насміхається. Хоч і сама зрозуміла, що набрала зайвих кілограмів, але ображено почала думати, що робити.

 «Худа я не була нігда, як Маріка. Она ще дівков така була, што пасулю нив мож було тичити. Што висока, што тонка. Я все була в соку. Цьицьки малам великі, файні. І тепер на одну мож лягти, другов ся закрити. Товди ся хлопам дуже любили. Но а черево… уросло… дійсно такоє, ги бим бегемота проглотила. Усьо. Начинаю легку їду їсти. Солонину спрячу, м’ясо покладу на біціглі та повезу до другого сина у морозилку, бо в нього май велика, ги в мене, хліб куповати перестану, буду пасулі пусної варити май часто… хоть послє ниї ня в бударь тягне. Айбо ото добре, організм ся учистит май скоро. Буду яблука вечерами замість шутеминю гризти,  а на обід салати чинити. Може мало ми гузиря спласне. Но айбо сього не  доста. Позералам  передачу  «Зважені і щасливі». Там їх і бігати усякими горбами та ямами заставляли, і уджиматися, і прес качати, і на машини скакати, і озеро перепливати. Треба майже й мені ся мало спортом заняти, – поринула в роздуми  стара. – Іду зазвідати уд сусіда-бізнесмена, кулько на місяць тратит на тренажорий зал у вароші. Я би може тоже походила».

Зайшла вона в сусідську хату і зразу з порогу цікавиться ціною.

«Тристо баксу», – каже чоловік.

«Як? Зашто так много?» – не розуміє баба.

«Та я, аж серйозно, купую на цілий гуд абонемент за 8 тисяч гривень, – усміхається сусід. – Айбо після каждої треніровки іду в кафе… поїсти, упити… А ще й цімбору погощу, а як бензин до вароша пораховати, вот і уйде в ня така сума».

Бабу аж затрусило.

«Не пужай ня так, Мірку. – Мене аж перекосило. Айбо для мене старої і 600 гривню на місяць доста много. Буду я ся ліпше сама якось трініровати. Што-што, а бігти я привикла. Кулько лиш по хижі каждий динь ся набігаю, докідь худобу погодую, їсти наварю, похарю, а ще кой керт ми на голові, та вобще в ня зарядка постоянна».

Вернулася баба Анця додому попльовуючи. І хочеться їй із тренером займатися, але й грошей шкода. Одягнула вона  синові спортивні штани, онуччині кросівки – і пішла собі на стадіон.

Біжить, біжить, а на полі футболісти тренуються.

«Юй, які файні хлопи. І туй не лем наші, ще якісь приїхали. Молоді, тіла в них накачані, мускулисті. Хоть би ня один з них за гузирю ущип. Яка бим була рада. Но не розумію, зашто коли чоловіки позерают футбол, до них даже говорити не мож. Они што, тоже ся футболістами любуют. А як муй дідо кричит! Ще май голосно, ги кой я, кой ся з ним сважаю».

Стара так задивилася на хлопців, що, біжучи, врізалася в гілку дерева і роздерла ніс.

«Майже біг – ото не моє, – пропав у неї одразу запал. –  Што типир дідови буду казати, ож за хлопами позералам. Та унеженя з хижі. Кой напилися з кумом, якраз кой наші в футбол програли, якийсь чемпіонат по телевізору позерали, та Петро попросив ми ся з цьицьками полоптати, як із м’ячами, уби ся успокойити, а я му дозволила, муй старий чорт, ги збішений, на нас рявкати начав. Ліпше уповім, што упалам. Айбо й так подумає, што нетрібнам. Помню, того года з гарадіч упалам, кой неслам платя вішати, та ще ся з ня й регонів пучаса. Може казатиму, што футболісти м’ячом у ня попали. Айбо подумає, ож такам широка, як ворота… што перепутали спортсмени… Не знаю даже, што би придумати. Скажу, ош якась дітина цоркотало у ня верла. Вот… есе вже ліпша версія. А бігати… Я все считала, што зимов бігати  дуже студено, веснов – дуже сиро, літом – дуже тепло, а  осінню – дуже мокро. Не моє ото. Я ся ліпше гімнастиков займу», – осінило стару.

Почала баба руками махати, нахилятися направо-наліво, головою крутити…

«Може, мені обруч треба купити, – думає собі. – Я же раньше зарядку ніколи не робила. А так – буду осину талію мати. Буду, як Монна Ліза із картини… якогось там художника… не помню, правда, якого. Або як Клеопатра буду! У молоці, канєшно, не купаюся, я го ліпше продам, но помолодіти хочу. Чи як Мерилін Монро стану! Лиш сідину си треба буде закрасити і завивку зробити. Усі сусідки ми аж завидіти будут. Та й старий муй ня не впознат. Буду, як косиця… ще май файна, як товди, кой ня брав. Може, медовий місяць у нас із дідом опять ся начне? Та й не лем із ним. Усі будут на ня молоді позерати, може си ще й любаса якогось найду…. Багатого, оби ня всяди возив і світ ми вказав, бо засиділася я вже дома».

Тим часом до замріяної баби підійшов тренер  футболістів і запитав:

«Ви теж спортом вирішили зайнятись? Може, до нас приєднаєтесь?»

«Та де! Не видите, я тікати не бірую. – аж зблідла баба і обдало ї потом, забурчало в неї в животі від несподіванки. –  А впувіште ми лем, зашто воротар тулько бігат. Пак йому вобще лиш на воротах треба стояти»

Чоловік посміхнуся і відповів:

«А від мене після програшу хіба втікати не треба?»

«І то правда. А я ніяк не можу рішити, яким видом спорту занятися».

«Може би вам греко-римська боротьба підійшла», – запропонував тренер.

«А ото як? Із греками або римлянами боротися треба? Чи з обома нараз? А вам ся не видит, што я жона… Ви би двох мужчин пустили мене єдну бити?»

«Та ні. То вид спорту такий. Але що вам пояснювати. Краще придумайте собі щось своє, – порадив він бабі Анці.

«Як придумати? А хіба у спорті не як у математиці – чоткі правила?»

«Про що ви кажете! Колись ми в дитинстві любили стрибати на стріхах гаражів та сараїв. То була просто хлопчача розвага. А тепер це паркуром називається».

«Може дійсно штось своє придумати? Може ня ще й у книгу рекоду занесут?» – зраділа стара і загорілася новою мрією.

«Спробуйте на водяних лижах покататися», – далі продовжував чоловік.

«Не можу, – засмутилась баба. – Ріка в нас доста глибока. Коло берега ще боти до дна будут доставати, а дале што? Пуйду  з ними пуд воду на дно і я».

«Ой, бабко. Та то не так. Та добре. Скалолазанням займіться…»

«Я хащолазанням занімаюмся. Особенно товди, кой грибу много. І так каждий гуд. Но уд того я не похудала і на кіло».

« Тоді карате займіться»

«Йой…. Про што ви кажете. Було в нас у сім’ї такоє щастя.  Муй онук занімався. Уже полсє третього урока муг поламати дошку одним ударом  руки… у гіпсови, правда».

«Та вам нічого не підходить. Я вже й не знаю, чим вам допомогти», – сумно зітхнув тренер.

«Нич ми, паночку, не предлагайте. Я сама си придумаю. Хлопці ваші вже на полі сидят, ідіт си до них, бо бєздєльнічают. Мого діда би на них. Кой дрова треба носити і мінуту відпочити нікому не даст. Лем стойит і командує. А сам не носит нігда, каже што го поперек болит. Но дякую вам за совєти. Будьте здорові», – розпрощалася баба Анця.

Сіла собі вона на лавицю і замислилася.

«А чи треба ми вобще сюди ходити? Они монотонно каждий динь одно і то же роблят. А в мене разнообразіє! І дома всю роботу поробити, і на маршрутку втікнути, оби встигнути до вароша  поїхати молоко та яйця продати, і базаром ся на Корятовича пройти, і повні ташки всього думу притягти… Я і бігунка, і  атлетка,  і штангістка… і баскетболістка…  бо деколи даже крумпльов у горниць уд умивальника умудряюся попадати… даже футболістка… коли сусідського кота із грядок ганяю. А… про грядки. Так уже скоро садити мож буде! Кулько тої зими… А поле –  май спорт, чим усі  спорти разом узяті! Там і схудну мало. А жерти дійсно треба май мало, пітаніє має бути здоровим! Докідь сакури в Ужгороді розцвітут, я тоже нова вже і файна буду! – щасливо вдихнула на повні груди баба Анця, прямуючи додому.

zakarpatpost.net

Коментування вимкнено