Чому закарпатці дзвонили щодня опівдні. Коли вона дізналася причину, шокувалася
Це був один із перших моїх телефонів. Я купила його разом із сім-карткою. Навіть тоді не задумувалася, чому ще й із карткою…
Раділа телефону, як дитина. Та й справний він був. Багато разів виручав мене у складних ситуаціях. Я не могла натішитися, як це легко – просто подзвонити і вирішити якусь справу. Навіть людині з іншого міста. Чи навіть за кордон. Адже раніше, щоб розв’язати подібні проблеми, я могла витратити місяці. А тут набереш номер – і за кілька хвилин справа зроблена! – пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
Але тут почалося щось дивне. Почав мені надзвонювати хтось невідомий. Подзвонить – і потім весь час тільки те й робить, що мовчить у трубку. Я вже навіть подумала, що це якийсь мій таємний шанувальник. Як я вже не благала озватися, як не пригрожувала, все одно у відповідь завжди чула тільки чиєсь легеньке дихання – і все!
Це мене і інтригувало, і лякало водночас. Бо деколи вже мені й самій здавалося, що це мовчання звучить як погроза. Причому дзвінки завжди звучали в один і той самий час – опівдні. Але нарешті мій терпець урвався. І я пішла в сервісний центр. Може, там можуть мені сказати, з якого номера мені дзвонять. Мені повезло. Номер колись був контрактним. Тож я дізналася адресу і прізвище додзвонювача.
Він жив в іншому місті. Але я взяла із собою – про всяк випадок – свого хлопця. І рушила до свого незнайомця. Подзвонила у двері квартири. Відчинили мені не одразу. Мій запал сваритися з незнайомцем якось одразу спав. Адже відчинив мені дідок, в якого трусилися руки і який, напевно, ще й погано бачив.
Він одразу ж радо запросив нас у квартиру. Пригостив чаєм. І так потихеньку ми перейшли до теми дзвінків. А потім я показала йому телефон. І він його одразу ж упізнав. Це був телефон його померлої дружини.
Діти купили телефони їм обом – матері і батькові. Об 11 вона йшла за продуктами, коли йому вже важко було ходити. А о 12 він дзвонив їй, чи вона вже повертається. І зустрічав її в дворі, щоб допомогти винести продукти на третій поверх. Цей був такий сімейний ритуал двох стареньких людей, яким обом вже важко було пересуватися.
Після смерті дружини діти телефон продали – разом із карткою. А дідусь все ще дзвонив – наче хотів ще раз почути голос дружини у телефоні. Хоча й сам чудово розумів, що дива не станеться.
Ми подружилися. Сьогодні цей дідусь приїжджає до нас у гості, а ми – до нього. І дзвонить він нам не щодня і вже не опівдні, але часто. Це вже рідна нам людина, з якою нас так випадково звела доля.
Ганна КВІТ, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
