Закарпатець втратив будь-яку надію побачити вимріяну душею і серцем незнайомку

[Total: 0    Average: 0/5]

Доля просто насміхалася над ним

Образ таємничої незнайомки після тієї п’яної вечірки не виходив з голови Олега. Він марно намагався згадати її ім’я, проте в пам’яті зринали лише захмелілі голоси хлопців та дурнуватий сміх їхніх подружок. Усе це тепер здавалося йому якимсь химерним сном, з якого важко було виокремити, що було насправді, а що – лише результатом спраглої любові п’яної уяви, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Та навіть відійшовши від дії алкоголю, Олег не міг відігнати від себе думку про неї. Її очі, великі й сірі, як у його мами, обпалювали усе його єство гарячим бажанням, а вона сама – тендітна, маленька й чиста – немов манила за собою ледь помітним помахом довжелезних справжніх вій…

Геть знесилившись від нездійсненного бажання зустрітися з нею знову, після роботи він поспішав до того бару, де побачив її. Година за годиною спливала, проте вона не з’являлась. Він бродив вулицями міста, вдивлявся в обличчя дівчат, які проходили повз. Та марно.

Коли терпіти вже було несила, Олег зважився поговорити з другом. На тій вечірці Артем був одним з найтверезіших у їхній компанії. Тож міг щось пригадати. Та відповідь друга не втішила Олега. Хоча Артем і справді бачив якусь незнайому гарненьку дівчину, проте він не знав, хто вона і де її знайти. Вона з’явилася на вечірці несподівано й непрохано, і так само несподівано зникла. Ніби розчинилася у густій завісі цигаркового диму…

Нічого не знали про таємничу дівчину й інші учасники тусовки. Так спливав день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Та час не лікував роз’ятрену душу Олега. Навпаки, чим далі, тим він все більше думав про неї та мріяв хоча б раз у житті її побачити. Все його єство тремтіло при одній згадці про неї. Нічого в житті не тішило й не цікавило хлопця. Єдине, що рятувало – робота.

Олег працював у міській онкологічній клініці, і попри свій молодий вік, був уже досвідченим та визнаним хірургом. Стати медиком він вирішив, ще будучи 10-річним хлопчиком, коли раптом важко захворіла його мама. Тоді вперше він почув це страшне слово – рак. Молоду, веселу й життєрадісну матусю хвороба враз перетворила на стару безпомічну жінку. Їй довелося пройти через безліч діагностик, операцію, хімії… Та нічого не допомагало. Вона танула на його, сповнених відчаю та жалю дитячих очах. Він просив маму не покидати його, одужати заради нього. Проте лише сльози повільно котилися з її великих сірих очей. Останні місяці Олег, хоча йому виповнилося лише тринадцять, доглядав найріднішу у світі людину: годував, мив, міняв білизну, розчісував посивілі коси, давав ліки, а в останні дні навчився робили ін’єкції…

Ці дні тягнулися, мов вічність. Попри констатацію лікарів, що їй залишилося кілька днів, у страшних муках вона продовжувала жити. Мати розуміла, що вже прийшли її останні дні, проте ніяк не могла залишити свого неповнолітнього сина сам на сам у цьому жорстокому світі. Нікого з рідні у них не було, а колишній чоловік, батько Олега, покинув їх, як тільки дізнався про страшний діагноз жінки, і, недовго сумуючи, знайшов собі нову пасію.

Ольга, так звали матір Олега, зібравши останні зусилля та знехтувавши принципами, набрала чоловіка. Коли той приїхав, єдине, про що вона попросила, не віддавати сина в інтернат, вивести його в люди – вивчити, щоб міг собі дати раду в житті. За це обіцяла відписати половину квартири. Нотаріус, якого викликав Михайло, миттєво підготував документи, за якими половина квартири відходила колишньому чоловікові Ольги, за що той зобов’язувався  утримувати хлопця до повноліття та закінчення вишу. Коли папери були підписані, Ольга дочекалася сина, і вперше за весь час хвороби глянула йому прямо у вічі. «Пообіцяй мені, що ти вивчишся і станеш порядною людиною. Прости, синку, і – прощай. Я молитимусь за тебе на небі»…

Олег не встиг навіть відповісти матері, як душа її покинула стражденне тіло. Переповнений відчаєм, горем, хлопець не знав, що робити. Він сидів і тримав маму за руку та гладив її сиве волосся, наче не хотів відпускати від себе. Та раптом  мертву тишу розрізав різкий звук телефону. Олег підняв трубку, на тому боці пролунав давно забутий чоловічий голос: «синку, не впізнаєш, це я, тато»…

Олег не міг збагнути, що сталося, чому тато згадав про нього та почав дбати про його майбутнє. Саме тоді хлопець твердо вирішив, що стане лікарем-онкологом в пам’ять про свою маму.

Вступивши на медфак, усі свої зусилля та час він присвятив навчанню, не дивно, що був першим серед студентів. Батько свого слова дотримав: усі ці роки він  дбав про сина. Та як тільки хлопець почав заробляти медбратом на чергуваннях, заявив: потрібно продавати квартиру. Коли Олег спробував протестувати, що це мамина  квартира, батько показав документ…

Відтоді пройшло немало часу, Олегові вже перевалило за тридцять. Вдруге розчарувавшись у батькові, він знову залишився один як перст у цьому світі. Якби не робота, яка поглинула його цілком, він би не знав, чи було би бажання далі жити. Щось не фортунило і  в особистому житті. І хоча не одна дівчина мріяла про такого розумного, гарного та перспективного нареченого, до жодної з них не лежало серце Олега. Тільки зараз,  на тій вечірці, його серце вперше затріпотіло, ожило! Та, схоже, доля просто насміхалася над ним, – вирішив Олег, втративши будь-яку надію побачити вимріяну душею і серцем незнайомку.

І знову знаходив розраду у роботі. Олег залишався до пізньої ночі в клініці, проводив найскладніші операції, а у вільний час навідував хворих, допомагаючи їм у реабілітаційний період та вселяючи віру в одужання. Так намагався погасити вогонь, який розпалював та ятрив його душу. Та це допомагало лише на якийсь час. Залишаючись наодинці з собою, він не міг думати ні про що, крім неї. «Як би не зійти з розуму?!» – часто спадало на думку. І щоб зовсім не впасти у відчай, хлопець вирішив скористатися запрошенням працювати онкохірургом у Відні. Нова країна, люди, обстановка – все це  повинно вибити хворобливі фантазії з його голови.

У клініці не хотіли прощатися з талановитим хірургом, та жодні обіцянки підвищення посад та зарплати його не зупинили. Валіза вже була зібрана, квиток куплений. Ранковий рейс з Києва домчить його до Відня за лічені години. Залишилася ще ніч наодинці з думками. Та телефонний дзвінок від головного лікаря обірвав невеселі роздуми: Олеже, виручай востаннє. Терміново потрібно видалити пухлину на головному мозку. Людина у критичному стані. Боюсь, сам не впораюсь. ..

Незважаючи на пізній час, не вагаючись, Олег помчав до клініки. Основну частину пухлини Андрій  Іванович вже видалив, залишалася ще чи не найскладніша – «ювелірна» робота – видалити повністю ракові клітини на найвразливіших частинах мозку. Саме таку тонку роботу, як правило, довіряли Олегові, адже він одним із перших онкохірургів України почав використовувати комп’ютерну навігацію, лазер та ендоскопію, що дає можливість дістатися до найскладніших зон. Операція тривала п’ять годин. Увесь цей час операційна бригада, затамувавши подих, стежила за екранами, на яких відображалися життєві показники хворої. Та ось нарешті тривожну тишу розірвав голосний полегшений видих Олега: «Є! Буде жити!»..

Зранку, збираючись в аеропорт, Олег вирішив ще навідатися до нічної пацієнтки, аби переконатися, що все зробив так, як слід. На його подив, хворої не виявилося в реанімаційній.  Як пояснила медсестра, вона ще вночі прийшла до тями і почувається дуже добре, навіть хотіла самотужки йти у вбиральню. Тож її й перевели у звичайну палату. Тихенько відчинив двері, й, аби не розбудити хворих, мовчки почав вдивлятися – де ж його підопічна. Очевидно та, що з перебинтованою головою, подумав Олег. Підійшовши ближче до ліжка, раптом відчув на собі погляд, який пронизав усе його тіло з ніг до голови. Гарячий струмінь обдав усе єство, а серце калатало, мов хотіло вирватися з грудей. Вона!!!

Це й справді була вона.  Олег все ще не міг повірити, що та дівчина, яка запалила вогонь у його серці, та, яку він не міг забути, один раз побачивши, і є його пацієнткою, яку вночі він рятував від неминучої загибелі. Її великі сірі очі дивилися на нього так ніжно й з такою любов’ю, що він відразу збагнув – це доля. Присівши поруч, мовчки взяв її руки, щоб уже ніколи не відпускати. А Європа хай зачекає. Він обов’язково приїде туди, але вже з нею – своєю Ольгою.

Оксана ДУДАШ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

 

Comments are closed.