В Ужгороді по-справжньому запахло весною: і у фінансовому плані, і у політичному, і у суто житейському
Це якийсь парадоксальний аромат свіжості і тліну одночасно – як усе наше життя
Це якийсь парадоксальний аромат свіжості і тліну одночасно – як усе наше життя
За цілі тижні морозів ми встигли це призабути, а зараз зі здивуванням згадуємо, як це буває. Кожна мить нашого життя таїть у собі протилежні перспективи: наліво підеш, направо підеш… Хоча кінець все одно в усіх той самий. Але, як казав незабутній кіногерой товариш Сухов, хотілося би спочатку трохи помучитися. Правда, на нього світило біле сонечко, навколо крутилися сім жінок – так мучитися можна, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Зима нашу людину заколисує, повертає у дитинство, навіює філософські настрої: нічого немає – і грець з ним! А от весна породжує чергові ілюзії про можливість щастя. Мабуть, ейфорія від весни – одне з найдавніших, найбільш архаїчних людських почуттів, що зародилося ще на зорі історії: взимку на їжу доводилося полювати, а з настанням тепла усе саме полізло з-під землі, можна було перейти від виснажливого мисливства до більш приємного збиральництва, на зміну тяжкому м’ясові приходила легенька рослинна їжа. Життя ставало більш різнобарвним, а люди легшими, стрункішими і добрішими. Нині теж кортить стати добрішим і говорити тільки приємні речі – про те, що живемо у найкращій з країн світу, що нами правлять мудрі дядьки, що наше завтра просто захоплююче. Але хто ж тобі тоді повірить?!
У повітрі з’явився гар від вогнищ, на яких палять торішнє листя, суху траву, гілки і взагалі геть усе, що вийшло з-під снігу і встигло уже висхнути. Що звідти тільки не виходить! Ужгород виробляє сміття, як потужний завод-передовик: п’ятирічку – за одну зиму! Як би ж то можна було отак само спалити усе, що викидає на поверхню твоя підсвідомість. Але відчуття тривожності не хоче займатися – мабуть, ще не всохло настільки, наскільки треба.
Рік обіцяє бути дуже непростим і у фінансовому плані, і у політичному, і у суто житейському. Під час виборчих кампаній телевізор завжди розбурхує пристрасті – найчастіше зовсім на порожньому місці. Особливо цікаво дивитися нинішні агітаційні ролики. Вони ідуть одне за одним, кожний наступний заперечує попередній. В результаті виходить справжній театр абсурду. Це свідчить, що нічого не змінилося і у найближчі роки-десятиліття так і не зміниться. Як писав Кобзар, і сонечко все так же вставатиме. А це вже немало.
Україна черговий раз стоїть перед вибором: чи продовжувати рухатися і далі тим самим шляхом, чи черговий раз зупинитися, потупцювати на місці і повернути кудись в інший бік. Це при тому, що ми досі так нікуди і не дійшли. І схоже, що за життя нинішніх поколінь так і не дійдемо. Біблійна історія про сорок років, упродовж яких Мойсей водив свій електорат по пустелі – це якийсь оптимістичний варіант. Він явно не про Україну. Та й нікого схожого на Мойсея все одно не видно. Значить, ми ще не до кінця випили чашу страждань.
Хоча у місті вже з’явилися агітаційні намети. Чомусь їхні розмальовані полотняні стінки нагадують ігрову кімнату у дитячому садку. Електорат бавиться у вибори. Вибори бавляться електоратом. Усі все розуміють, але знічев’я підтримують звичну гру. Раніше твердили, що чергові вибори вирішують долю України. Тепер теж не бракує пафосних слів, хоча вони вже давно приїлися й ні на що не впливають. Усі вже усіх знають як облуплених. Всеукраїнський політикум перетворився на велике село – зовсім як наш Ужгород. Вони нам розказують, ніби вони хороші. Ми робимо вигляд, ніби віримо. Хоча ми вже давно ні у що не віримо, бо знаємо, що ніякого світлого майбутнього немає, що на заможнішому Заході нічим принципово не краще, ніж на злиденному Закарпатті. Той самий телевізор щодня оповідає про негаразди і у США, і у Франції, не кажучи вже про ближчі країни. Тому нікуди тікати не хочеться – мені і тут погано.
Між тим весна все активніше вступає у свої права – і оце справді добра новина. Попри якусь ірраціональну ненависть комунальників до традиційної флори (усе вирубується, обрізається, розкопується) зелень де-не-де ще зберігається. Двори все більше нагадують несанкціоновані смітники, якими вони і є. Життя продовжується. Від одного розчарування до іншого. Хоча для того, щоб розчаруватися, треба спочатку бути хоч трохи зачарованим. Це мені давно вже не загрожує…
Сергій ФЕДАКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
