Про що говорять закарпатці, опинившись у купе із чужими людьми
Синдром попутника
Є у психології такий цікавий термін – «Синдром попутника». Оскільки мені частенько доводиться їздити цим чарівним світом потягом і не тільки, то попутників мені вистачає. І що таке отой синдром – я не просто вивчив на власному досвіді, але і можу проілюструвати його багатьма прикладами, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Але спочатку про цей синдром. Виявляється, що коли люди опиняються у одному купе з незнайомими людьми, коли вони усвідомлюють, що з цими людьми вони ніколи в житті більше не зустрінуться, то у них автоматично вимикаються гальма. Вони стають настільки відвертими, що можуть розповісти про себе те, у чому бояться зізнатися навіть самі собі, про що не знають ні їхні родичі, ні найближчі друзі. І це ще питання, чи розповіли б вони про це все своєму психологу, якщо б він у них був? Бо мова йде не тільки про наших земляків, які звертаються до лікаря тільки тоді, коли вже так припекло, що хіба Бог святий допомогти може. У всьому світі люди однакові. І розповідають попутники не тільки про себе. Інколи розповідають таке, про що розповідати страшно. Та і не потрібно, щоб рідні знали про те, що ти пережив, як не витримав, проявив слабкість чи зрадив когось…
То про що ж говорять, зокрема, і наші закарпатці, опинившись у купе із чужими, цілком незнайомими людьми. Історії, гідні стати романами, драми та одкровення, романтичні пригоди та політичні і філософські діалоги – усе це має місце у тих, інколи занадто довготривалих, але надзвичайно цікавих розмовах.
Минулотижнева поїздка до столиці ще раз переконала мене в тому, що наші люди легко піддаються зомбуванню, що вони політично заангажовані, що долею держави таки переймаються. Усі розмови точилися довкола політики, рейтингів, маніпуляцій і т.д. і т.п. Тобто нічого цікавого і ніяких одкровень не було. З цієї поїздки я виніс хіба одне спостереження – віяння часу. Якщо у минулі роки іноземною мовою майже ніхто не володів, то тепер, коли у вагоні був чоловік, який не знав української, одразу троє чоловік вийшли в коридор, щоб допомогти іноземцеві порозумітися із провідником. Це плюс.
А от попередні поїздки поповнили мою колекцію цікавими розповідями. Якось, ще перед Новим роком, їхали двоє жителів Хустського району із заробітків у Росії. Розказували страшні речі. Наскільки там важко, наскільки відчувають приниження і зверхність, наскільки вони злі і ображені на те, що не можуть заробити нормально вдома, наскільки їх гнітить відчуття роздвоєності. Бо, з одного боку, росіяни ніби і свої, а з другого… У одного із них там убили брата. Він був п’яний, зазвичай ніколи нікого не зачіпав. А тут вийшов із гуртожитка на вулицю і не повернувся. Але про це вже вони почали говорити, коли трохи випили. Тут і почалися і відвертості, і гірка правда. А правда в тому, що наші люди там піддаються обробці – цілеспрямованій пропагандистській інформаційній атаці, яка вражає і в серце, і в розум. Бо, як виявилося із їхніх слів, Росія на Україну не нападала. Війни нема, то якісь там на Донбасі непорозуміння і протести місцевих жителів проти київської бандерівської диктатури. Аргументи про Крим вивели чоловіків із рівноваги. Тоді вони почали говорити взагалі речі, які в тверезу голову вписатися просто так не можуть. Один із них заявив, що Україна як маленька держава самостійно вижити не може. Тому нам краще здатися. Здатися краще своїм, тобто москалям. Але які вони свої? Ну… Хоч мову знаємо і порозумітися можемо… Що тут скажеш – шок. Навіть те, що його рідного брата вбили москалі, на людину не діє. І це страшно.
Висновок – цікавіше і спокійніше таки розмовляти з жінками. Трапилася мені у купе якось молода жінка, учасниця збірної України по біатлону. Перед міжнародними змаганнями вона відбула збори у Китаї і поверталася додому. Збори були в горах, а на сусідньому схилі по кілька разів на день стріляли. Спочатку наші спортсменки думали, що там тренуються китайці. Але, як виявилося, там розстрілювали злочинців. За що у вас розстрілюють, спитала моя попутниця місцевих жителів. За все – відповіли їй. Але найчастіше за крадіжки. Украв що-небудь – розстріляли. Але крадуть все одно, бо жити важко. Та і у нас так. Як не карай, а сила покарання не вплине на причини поведінки злодіїв, провокаторів, сепаратистів, діячів від політики та олігархів. Тут потрібне щось інше.
Про себе люди розповідають тільки тоді, коли їдуть без супроводу, самі. Коли нема жодного свідка, який би потім пригадав тобі те, про що бажано не нагадувати.
Якось одна жінка розповідала інтимну історію про те, як вона завагітніла від коханого чоловіка, з яким зустрічалася місяць. Він потім виявився не тим, за кого себе видавав. Мав ще кілька жінок, а одружуватися не планував. Для хлопчика, що народився, жінка вигадала ім’я надзвичайно дивне і романтичне – Королед. Були проблеми з реєстрацією, але гроші все вирішують. Хлопчик пішов у школу, а через незвичне наймення його однокласники не сприйняли. Ріс білою вороною. І коли вже у дорослому віці, коли змужнів і поборов приниження та образи, коли став сильним і впевненим у собі, він вирішив познайомитися зі своїм батьком, знайшовши його через відповідні служби та телебачення – у жінки з’явився страх. А як відбудеться зустріч? Королед таки поїхав у село в Іршавському районі і знайшов свого батька. Мудра жінка того чоловіка запросила чоловікового сина, як свого сина, до хати. Поговорили, порозумілися – і тепер дружать родинами. Королед, який у 37 років знайшов батька, почувається дитиною. Щасливим сином.
Отакий жмуток історій розповів я вам сьогодні. Усі різні, усі не пов’язані між собою. Але нас усіх пов’язує життя. Приходить момент, коли ми починаємо перейматися не тільки долею близької людини, але і долею держави, планети, всесвіту. Оце глобальне потепління, оці катастрофи, оці вибори… А так хочеться відпочити від усього і всіх. Просто вийти на природу, зустріти схід сонця і відчути себе вільним і щасливим. Щасливим сином, батьком, дідусем, громадянином, захисником, людиною… А про свої болі розповідати хіба випадковим попутникам. Щоб уважно вислухали і забули. Бо ми з ними ніколи не зустрінемося…
Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
