Повії під прапорами Клари Цеткін вийшли на майдани, а босоркані з усіма «нечистими» зібралися на Лисій горі

[Total: 0    Average: 0/5]

Минула «прощена» неділя принесла багато такого, про що варто поговорити

Але це не тільки одна така неділя. Тому, певно, почну з іншого. Оце зовсім недавно, за два дні до цієї неділі, частина суспільства святкувала жіночий день. Ну… жіночий, то і жіночий. Толерантність і терпимість до альтернативної думки у цивілізованому суспільстві дозволяє кожному святкувати чи не святкувати будь-який чорний хелловін чи червоне восьме березня. Справа не в тому, хто заснував свято, які повії під прапорами Клари Цеткін вийшли на майдани чи які босоркані з усіма «нечистими» зібралися на Лисій горі… Адже більшість празників, які відзначає абсолютна більшість християнського світу – це суміш язичницьких вірувань і церковних канонів. Двадцять п’ятого грудня та сьомого січня перемагає християнство, а от на Івана Хрестителя верх бере язичництво, адже попри всі попередження та застороги священиків молодь таки ворожить, пускає вінки за водою та стрибає через вогнище, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Але повернемося до восьмого березня. Соціальні мережі, а саме вони дають нам можливість і підстави сформувати уявлення про стан суспільної думки та рівень розвитку самої людської спільноти у певних кордонах, розцвіли у цей день вітаннями, закричали обуреннями, запалали дискусіями, вибухнули прокльонами та локальними війнами. Деякі жінки напередодні попередили, що вони не святкують і просять їх не вітати. Але ті, що активно вітають, зазвичай не читають. Тому уникнути конфліктів було нереально. Крім того, войовничі атеїсти, комуністи, сепаратисти, прихильники ортодоксального російського православ’я, агресивні захисники святкування дня перемоги та дня жінок мають свою непохитну позицію і, прагнучи нав’язати її кожному, готові убити всіх, хто не погодиться. Принаймні, таке враження складається після кількагодинного перебування в епіцентрі подій.

Як не дивно, але серед закарпатців дуже багато прихильників помпезного і показового святкування дня жінок. Майже всі наші чоловіки вітали прекрасну половину людства, іноді, правда, соромлячись назвати повну версію назви свята. А офіційно, і це записано у відповідному рішенні ООН, вона звучить так: Міжнародний день боротьби за права жінок і міжнародний мир. Отже, щоб не акцентувати увагу на правах слабкої статі у цілком патріархальному закарпатському соціумі, мудра половина людства постила у Фейсбуці гламурні квіточки та яскраві букетики, бокали та пляшечки шампанського з цілком нейтральними надписами: «Зі святом, дорогі жінки!», «Зі святом весни, дівчата!»… Чомусь жоден чоловік не написав: «Вітаю вас із Міжнародним днем боротьби за права жінок та міжнародний мир». А це, погодьтеся, звучало б більш урочисто.

Жінки, до речі, за свої права борються всюди, але тільки не у нас, не у рідному Закарпатті. У нас не прийнято красуням боротися за невідомо які європейські цінності, не личить жінці висловлювати якесь незадоволення життям, якось не дуже файно нарікати на тяжке життя у відірваному від цивілізації суцільним бездоріжжям селі. Справа в тому, що наші жінки постійно працюють. Працюють, щоб вижити. Чоловіки ж наші жінок поважають, люблять і чи не щодня дарують їм квіти. Ну… якщо вони, звичайно, не на заробітках, не п’яні після повернення звідти чи не захмелілі під час святкування чергового свята, того ж таки жіночого дня. До речі, із заробітків чоловіки приїжджають якраз перед великими святами – на Великдень та на Різдво. Добре, що Інтернет дає можливість привітати коханих із будь-якої віддаленої від рідної оселі точки світу.Від нав’язливої, постійної та настійливої уваги коханих чоловіків закарпатські красуні інколи починають задумуватися над своєю долею. І тоді вони кидають усе і самі їдуть за кордон… Але це тема нашої іншої розмови.

Тож повернемося до вітань. Значна кількість користувачів (користувачок) Фейсбуку заборонила друзям та шанувальникам публікувати на своїй сторінці будь-які дописи. Але наші винахідливі чоловіки вішають свої вітання таким жінкам у коментарях під їхніми публікаціями, які, між іншим, стосуються зовсім іншого. Жінки обурюються. Пишуть про це пости. Кричать! А чоловіки ще і в приват присилають листівочки з квіточками та бокальчиками. А ще частенько і чужою мовою. Як тут бідним жінкам не пригадати повну назву того свята! І згадують. І незлим тихим словом також…

Багато хто, у тому числі й відомі письменники, називають усі ці описані вище віртуальні процеси таким не надто інтелігентним словом, як «срач». Всі срачі, треба відмітити, на відміну від інтелігентних розмов, відбуваються з конкретного приводу. А привід дуже часто знаходиться. Не встигли ми ще забути славно-звісний жіночий празник, а тут уже і «неділя прощена». Люди масово каються і просять пробачення публічно за гріхи, які самі вважають уявно-умовними. «Простіть мені за те, що, можливо, я вас колись чимось якось образив!» Друже мій дорогий, як ти міг мене образити, якщо ми у цьому житті ще не зустрічалися. Тільки отут, у мережі. А тут правила жорсткі: щось не так – геть із друзів! Тільки віртуально ми знаємося. То як і чим ти міг мене образити, якщо я тебе ще не видалив? Хіба тим, що ти мене не поважаєш, що ти поширюєш і примножуєш оті срачі, оте сміття, яке заполонило на кілька днів усі сторінки і не дає можливості прочитати щось важливе, корисне і потрібне. Адже кожен із нас заходить на сторінку з якоюсь метою. Кожен хоче знайти щось цікаве для себе, порадіти за друзів, почитати свіжий анекдот після важкого дня, послухати нову пісню, яку створили друзі, хай і віртуальні, знайти пораду, розраду чи поділитися своїми знахідками та здобутками, які можуть зацікавити інших. А тут… Оці стандартні покаяння, оці штучні прощення, оці перекопійовані мільйони разів фрази, які нічого нікому не говорять про людину, тільки дратують і озлоблюють. Фейсбук потихеньку перетворюється на «однокласники», на ресурс, який тиражував одноманітність, сірість та сепаратистсько-проросійсько-радянсько-ностальгійні настрої… Сумно.

І ще. Мені чомусь здається, що всі ті люди, які так настійливо просять пробачення, починають усвідомлювати чи підсвідомо відчувають, що таки добряче нагрішили. Можливо, саме із тим жіночим святом. Хто як, звичайно. Кожен по-своєму. Але конкретно нагрішили.

Дуже багато наших земляків смітять ще і тим, що поширюють у всесвітній мережі недільне послання і заклики до єдності та всепрощення московського митрополита Онуфрія. Московський патріархат освячує війну, благословляє москальських воїнів на вбивство наших захисників, а ми маємо дивитися на лукавство і лицемірство представника путлера в Україні? Оце за минулий тиждень ми двох закарпатських воїнів поховали, а інші закарпатці поширюють у той самий час відео із захисником убивць. Та що б він не казав – жодному його слову вірити не можна. Бо він закликає до єдності із убивцями, до єдності в російській імперії. А в імперії українці завжди були рабами. То невже голос глашатая рабовласників і загарбників мав би нас причаровувати? То невже б ми не мали видалити та викинути всі його виступи, всі виступи його прихильників на смітник історії? Пора вже, здається мені.

Пора і завершувати нашу несвяткову розмову. А оскільки ми в основному говорили про соціальну мережу Фейсбук, то дозволю собі процитувати повністю (у авторській редакції) пост із сторінки у цій соцмережі юного поета Віктора Шупера із Рівного. А він написав дослівно таке: «Кажуть, сьогодні прощена неділя. На щастя, я взагалі не в темі щодо релігійних свят. Але в будь-якому разі ні за що ні перед ким вибачатися не збираюсь. Будьте певні: якщо я вам зробив якусь пакость, то зробив її із задоволенням, бо ви на неї заслужили. От живіть тепер з наслідками».

Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено