Чому на Закарпатті гелікоптер посадили на кукурудзяному полі

[Total: 0    Average: 0/5]

Красне Поле як лакмус політичної ситуації 

Карпатська Україна та вшанування її героїв на Красному Полі минулого тижня були в епіцентрі всезагальної суспільної уваги з двох причин. Перша – офіційне відзначення 80-річчя тих кривавих подій, які багато хто називає Закарпатськими Крутами. 230 юнаків загинули тут, їхні тіла вороги кинули у Тису, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Президент Петро Порошенко не міг не приїхати на вшанування Героїв, бо очевидні паралелі з тих часів і до сьогоднішньої російсько-української війни на сході України спонукали його до відвідання Закарпаття. І не тільки події на сході стали причиною. Подейкують, що і зайвий раз показатися на публіці, попіаритися президентові не завадить. Вибори ж бо на носі. Але то злі язики – не будемо брати їх до уваги, бо тема нашої розмови трохи інша. І стосується вона не так того, про що ми вже згадали, як тієї другої причини, завдяки якій і опинився наш чарівний край у епіцентрі уваги усієї великої України. І якби не та друга причина, то, певно, я нині говорив би з читачем про щось зовсім інше. Але тут, тобто на Красному Полі, виникла ситуація, яка окреслює деякі суспільні тенденції, що можуть виявитися знаковими для нашого загального розвитку та поступу до такого довгоочікуваного покращення життя.

Але перед тим, як озвучити другу причину, хочу сказати кілька гарних слів на адресу нашої обласної влади, яку, ви певно вже помітили, я ніколи не хвалю. А тут просто не можу не похвалити! Як я міг би не звернути увагу на те, що у винахідливості і запопадливості нашим обласним очільникам немає рівних, певно, у цілому світі. Думаю, кожен із них заслуговує на державну відзнаку, премію та особисту подяку земляків. Особливо на подяку керівника облавтодору, який і парапети на мостах ганчірками помив, не те що окремі дороги заасфальтував. Хоча… Можна припустити, що із тих 1,9 млн гривень (які, згідно з офіційними повідомленнями у ЗМІ) він украв, принаймні половина потрапила у кишені його покровителів, саме тих, чи когось із тих, хто зустрічав Гаранта Конституції. Адже додуматися посадити вертоліт із Петром Олексійовичем на кукурудзяному полі тільки тому, щоб не показувати йому наших «ідеальних» доріг, які ще не встигли заляпати чорною сумішшю, схожою на асфальт, – геніальна ідея, яка варта не одного мільйона!

Це був ліричний відступ, дорогий читачу. А ми з вами повертаємося до тієї другої причини, що спричинила ажіотаж та посилену зацікавленість нашим рідним Закарпаттям у ці березневі дні 2019 року. Як любить повторювати мій друг, відомий український письменник Володимир Шовкошитний: «Герої народжуються на могилах героїв». Тож на символічній могилі на Красному Полі у той день, а саме 15 березня, народилися аж два герої, які наступного ж дня прокинулися знаменитими на весь світ. Точніше, на всю свідому українську спільноту у світі, яка час від часу читає новини в Інтернеті, а не тільки дивиться пропагандистські повідомлення на ТБ. Звичайно, по офіційному телебаченню не показали того, про що піде мова. Але ж сучасні технології дають можливість кожному знімати відео на телефон і поширювати його в соціальних мережах. Та й ідентифікувати героїв досить просто, що і зробили оперативно наші люди.

Отже, коли президент проходив крізь натовп, традиційно вже вітаючись та фотографуючись з усіма, йому, теж уже традиційно, люди висловлювали подяку. «Дякуємо, дякуємо, дякуємо…» – звучало звідусіль. А один поважний чоловік вирішив конкретизувати подяку: «Дякуємо вам, Петре Олексійовичу, за бідність». У Петра Олексійовича на обличчі з’явилися нові інтонації та відтінки глибинних емоцій, схожих на здивування та розгубленість. Він подивився в бік чоловіка, коли той дякував уже вчергове, і відповів: «Дякуйте за те, що ми боремося з бідністю». Можливо, хоча мало імовірно, розмова б продовжилася, але тут з’явився інший герой. Чи геройка? Героїня! Молода жінка, певно, дуже багата місцева співачка Маша, звернулася до сивого чоловіка, який, як виявилося потім,боровся за незалежність України і, безперечно, мав що сказати Президентові в обґрунтування своєї думки. Вона вигукнула: «Закрийте рота! Як вам не соромно!». Після цього Президент розвернувся і пішов до свого гелікоптера, залишивши обох героїв (чи антигероїв – як для кого) з’ясовувати стосунки між собою.

Я щасливий, що живу у країні, де кожен може дозволити собі поставити будь-яке запитання Президенту держави. І за це його не посадять і не звільнять з роботи, як було зовсім недавно. Та я був би ще щасливіший, якби міг почути і відповіді на ті незручні питання, які є, як виявилося, не тільки у мене.

Але місцева влада всілякими надзусиллями, проявляючи неймовірну винахідливість, намагається відділити народ від «властьімущих». На подібні зустрічі «своїх» людей звозять спеціально, а проста пересічна особистість туди не пройде. Бо нема запрошення. Тому і нема, у більшості випадків, незручних запитань. А нема питань – нема відповідей. Складається ілюзія всезагального блага. Усіх усе влаштовує і задовольняє… Але… Таке вже було… Таким чином, завдяки адміністраціям, прірва між багатими і бідними, між вільними і тими, хто при владі, зростає. Президент, який у списку найбагатших людей України посідає почесне шосте місце, уявити собі не може, що люди у селах виживають на мінімальну пенсію при повній відсутності там робочих місць. Не дивно, що ми опинилися серед найбідніших країн світу. Але ті 100 родин, які володіють 37,5 мільярдами доларів, що складає третину всього ВВП України за рік, цього не відчувають. Бо їхні статки зростають у 12 разів швидше, ніж той самий ВВП. Чому? Кого спитати? І як? Якщо пан Москаль може дозволити собі вирвати з рук записку із запитанням чи фотографію, пожмакати її і жбурнути в обличчя людині, яка для чогось таки ту фотографію чи те питання принесла… Думаю, що когось із оргвідділу таки покарають за те, що не прослідкували і допустили туди чоловіка з питанням. Але то таке…

Не хочу про це говорити. Бо страшно. А от про тенденції кілька речень таки скажу. Так ось: увесь наш народ ділиться на три категорії. Перші – правдиві борці за справедливість, які нічого не бояться і готові усім пожертвувати. Другі – очікують, що з тієї боротьби вийде, і думають як скористатися результатами. Ну і роблять при цьому вигляд, що їх нічого не цікавить і все, що відбувається, їх особисто не стосується. І третя категорія – хамелеони, пристосуванці, як ота Маша-співачка, «співачка», звичайно, у лапках. Опинившись у тому місці і в той час, вона намагається лизнути шоколадку чи щось інше, сподіваючись, певно, що її побачать і призначать головою РДА. Бо насправді вона не є багатою людиною – вона готова горло перегризти своїм колегам за 200 доларів, які можна заробити на концерті до дня села. І при цьому говорить вона так, ніби народилася в російській провінції і виховувалася у родині «сапожника» – матюк на матюкові! Просто слухати неможливо без валеріани! Невже у нас є такі жінки? Жах! Записи у мережі – слухайте, якщо вам +18 і маєте сталеві нерви.

Але я нині про тенденції. Так ось, суцільне зубожіння призводить до того, що ота третя категорія кількісно зростає. Від таких мам народжуються «павлики морозови». Такі люди стають зрадниками і за 30 сріберників продадуть усе, навіть душу дияволові. Це теж страшно.

І наостанок. Ми обираємо достойних не для того, щоб вони збагачувалися у той час, коли ми стаємо жебраками, коли йде війна, коли загроза державі та нації є аж надто реальною. Ми обираємо і ми несемо відповідальність за тих, кого обрали. Закони розвитку цивілізованого суспільства кажуть, що критикувати владу необхідно, бо інакше не буде прогресу. Зробила влада добро – похвалимо, зробила зло – мали б не просто покритикувати, але і покарати. Але олігарх олігарху око не виклює. Тому нам треба думати, яким чином усунути олігархів та їхніх «слуг» від влади, обмежити їхні апетити. Безвіз – це добре. Сильна армія – чудово! Але люди хочуть не тільки їсти, але і книгу хоч раз на квартал купити! А з такими порядками грошей не вистачає на комунальні… Бо треба ж керівнику нафтогазу зарплату у 342 мільйони гривень платити… І Свинарчуків покривати…І банду регіоналів не карати…

Та… За логікою певних осіб, ми маємо мовчати. Бо під час війни… І таке подібне…

Наш мудрий народ у таких ситуаціях каже: «Кить дітину болить зуб, ото щи не значить, ош не треба ї перевивати, якщо она ся уд того болю обіс… Ой! Покакала…».

Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.