Ужгородського Мухтара і палками били, і камінням закидували…
Неодноразово він приходив додому закривавленим
Поховали його у могилці, як людину
Історію розповіла газеті «Неділя Закарпатські новини» наша постійна читачка.
В Ужгороді багато вулиць і на одній із них жив унікальний собака. Звали його Мухтар. Він був дуже розумним, хоч і безпородним, але походження тут зовсім не має значення.
«Цуценя народилося у собаки наших батьків. Спочатку їх було двоє. Одного забрали знайомі, а один залишився в нас. Ріс він дуже допитливим і всюди пхав свого маленького чорного носика. Йому подобалося бавитись із нашим сином, песик супроводжував його усюди, куди той ішов. Та й характер Мухтар мав не собачий, а скоріше людський. Шкода лише, що не говорив», – розповіла жінка.
За її словами, Мухтар був схожим на лабрадора, тільки шерсть у нього була не золотистою, а сірою. Та й розміри мав середні, і статуру, як у ретрівера, і таким же був люб’язним та привітним до всіх.
«Куди б ми не йшли, він, ніби тінь, плентався слідом. У магазин – Мухтар за нами, син у ліс – він за ним. Там захищав його від змій, не підпускав нікого до нього. Навіть коли мама йшла до церкви, собака її проводжав. Чекав під огорожею закінчення служби, потім вони удвох поверталися додому. Батько теж обожнював нашого підопічного. Але біда… не любили його сусіди», – зізналася господиня.
Справа в тому, що для Мухтара не існувало перепон, він не хотів сидіти в ув’язненні і завжди вибирався не лише з вольєру, але й із двору ґаздів. Перелітав через будь-яке загородження, наче горобець. Хоч вагу мав немалу, та це не ставало йому на перепоні.
«Коли ми закривали його, він у вольєрі все перекидував догори дном. Постійно знаходив шлях вибратися. Такий уже був у нього волелюбний норов. Його мама робила так само. Колись її на вулиці, викинуту і нещасну, худу та голодну, підібрав батько. Ми її обігріли, відгодували, полюбили… Дали їй житло і своє тепло. Мухтара так само оточували увагою та турботою Мене дуже розчулювало, як собака проводжав сина до автобуса, коли той ішов до школи. Пес лапками відкривав двері, носом міг їх навіть закрити. Це вражало», – запевнила ужгородка.
Та далеко не всі любили Мухтара так, як родина, в якій він жив.
«Оскільки собака міг походити городом сусідів, вони не раз били його. Часом приходив додому побитим, закривавленим. Але ми нічого не могли вдіяти, бо зачиняти його десь було марною справою. Його і палками били, і камінням закидували. Надзвичайно болісно пригадувати ці миті. А одного разу Мухтар додому не повернувся. Не знаю, отруїли його чи вбили іншим шляхом, але батько знайшов нашого улюбленця мертвим. Плакали за ним усі. Ця втрата для нас була справді серйозною. Поховали ми його, як людину. Зробили на городі моглику і навіть приносимо туди квіти», – наголосила закарпатка.
Уже рік, як Мухтара немає. Але господарі досі згадують про нього з великою любов’ю, кажуть, що такого розумного улюбленця в них не було ніколи. Іншого собаку не завели досі, бо переконані, що кращого за Мухтара все одно не буде.
Оксана ПРИЙМАК, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
