Ужгородський вчений винайшов систему, яка дозволяє обходитися без їжі

[Total: 0    Average: 0/5]

А ще Василь Гомонай розповів про сучасні революційні методи лікування раку,  закарпатські мінерали, які очищають воду і про те, як у нього на очах хотіли зарізати президента

Чи мріяли ви колись про таблетку, випивши яку, їсти не потрібно буде зовсім? Як космонавти протягом тривалого часу обходяться без харчування? Чи можна очищати воду за допомогою солі? Чим корисні закарпатські цеоліти? Як викладають хімію у Малі та Алжирі?

Про це та багато іншого у прес-центрі газети «Неділя Закарпатські новини» під час наших «Недільних бесід» ми говорили з відомим українським винахідником, професором УжНУ, доктором хімічних наук Василем ГОМОНАЄМ.

– Кажуть, що Мендєлєєву таблиця приснилася. Чи снилися якісь винаходи вам?

– Чи снилися – не впевнений, але коли щось залізе в голову, то заснути не можу точно. Засинаю о 12, о 2 годині ночі.

– Розкажіть про свій шлях у хімію? Що привело в професію? У дитинстві ви любили хімічити?

– У школі я був фізиком, дуже любив цю дисципліну і саме з нею хотів пов’язати життя. Мав чудову вчительку. Дома в мене все було задротованим, я збирав різні телефони, всяку електроніку. Але ще мріяв стрибати з парашутом. Тож пішов у ДОССАФ записуватися на парашутний спорт, взагалі спортом захоплювався серйозно. Але важив десь 40 кілограмів. Тож інструктор мені сказав, що парашут зроблено із чистого шовку й він коштує стільки, що коли збирати зарплату 2 роки, купити все одно не вдасться, а мене, мовляв, вітер з ним понесе… і пропаде парашут. Й він «випакував» мене на радіотехніку. І цим я справді дуже захопився. За технічні розробки отримав грамоту і мене рекомендували в Одеський радіотехнічний інститут, куди таких, як я, зараховували без іспитів. Але не так сталося, як гадалося. Я вже мав на руках квиток до Одеси, наступного дня мав виїжджати. Та до нас прийшов знайомий… і почав відговорювати батька, просити його, аби він не пускав мене до Одеси, бо то, за його словами, бандитське місто, де на вулицях вбивають людей, почав розповідати про себе, що вступив в Ужгороді на хімічний факультет, і тут вчитися дуже добре. Ну і все… як я не хотів бути хіміком, батько здав квиток і вирішив, що маю вчитися в Ужгороді. Тут я склав 9 вступних іспитів, застудився, жив у церкві 2 тижні, бо не мав, де спати. Вчився на хімфаці добре і в результаті знову трапився конфуз. Усім дали кудись направлення, а мені та ще одному хлопцю як кращим студентам – вільний диплом. Прийшов я з ним у Мукачево, а роботи ж немає… Так вештався 3 місяці. Хотів поїхати вчитись у аспірантуру до Дніпра, але знову ж вдома не пустили. В результаті декан дізнався, що я – безробітний. Тож він запросив мене на факультет ядерної фізики при хімфаці, де було вільне місце. Там я був і завідувачем лабораторії, і проводив заняття. Там я й почав займатися ядерною фізикою, зробив кандидатську дисертацію. Але паралельно займався спортом, був суддею республіканської категорії, судив спортивну гімнастику серед жінок і міг добре на цьому заробити. Коли зарплата була 80 карбованців, за одні змагання я міг отримати тисячу. Тож на факультеті ядерної фізики я пропрацював майже 5 років, але одного разу затримався на змаганнях і тут мені один зі співробітників влаштував скандал. Я написав заяву на звільнення. А тоді саме професор Стадник проводив набір у аспірантуру на хімічний факультет. Тож я здав туди документи. Але доля продовжувала бавитися зі мною. Мені потрібно було виявити вплив електричного поля на платину, я мав окислювати метан – природний газ. За півроку назбирав цілу папку графіків, але всі зусилля були марними, ефекту ніякого виявити не вдалося. Тому прийшов до Стадника і сказав йому, що впливу електричного поля на каталітичне окислення немає і більше робити я не буду. Він пішов до декана і попросив мене виключити з аспірантури. Але тут трапилося щось дивне. Декан цього не хотів і попросив ще на кілька днів мене залишитись.  Не маючи чим зайнятись, наступного дня я пішов у лабораторію, увімкнув установку і почав її крутити. Й раптом глянув – а там дико багато формальдегіду, на який перетворився метан. Від радості я мало не знепритомнів. Як таке могло трапитися? Місяцями не відбувалося нічого, а тут – бажаний ефект! Я кілька разів повторив експеримент. З’ясувалося, що обірвався дріт, платина впала вниз, відкрилася кварцева поверхня і реакцію я провів не на платині, а на кварці. Уже через місяць вийшла стаття «Окислення метану в формальдегід». Ніхто у світі до цього часу не міг отримати і тисячну долю відсотка формальдегіду, а тут у мене такі відкриття! До мене приїхали вчені з Києва. Мене не лише не виключили з аспірантури, а з каталізу в мене були найкращі результати, тож я захистив дисертацію.

– Який з винаходів для вас найважливіший?

– Усі важливі.

– Скільки їх всього?

– Навіть не знаю. Десь 30, а може й більше. Маю, наприклад, працю про спосіб хімічної обробки виробів з титану, що робив для титанового заводу, чи про спосіб пом’якшення води або про спосіб очистки промислово-стічних вод від йонів важких металів.

– Можна детальніше про останню?

– Коли трапилася аварія в Чорнобилі, ми туди почали возити закарпатський цеоліт. Я показав, що він ідеально очищає воду, вбиває всі радіоактивні елементи. Тож в Сокирниці маємо справжню скарбницю природи. У цілому колишньому Радянському Союзі наш цеоліт возили всюди вагонами. І в Чорнобиль звідси поїхало десятки тисяч тонн цеоліту. Я разом з академіками був у Сокирниці, ми його вивчали. Загалом питну воду на всіх очисних спорудах, в Ужгороді в тому числі, очищали цеолітом. Так що розмови, які нещодавно точилися довкола того, що цеоліт може негативно впливати на людський організм – лише пусті балачки. Підкреслю, це – ідеальний компонент для очистки води. Колись навіть угорці возили його до себе від нас.

– Останнім часом точаться розмови про те, аби воду з міських водопроводів очищати не хлоркою, а сіллю. У Хусті вже таке є, кажуть, що це – американська технологія. Чи дійсно сіль може вбивати шкідливі мікроелементи?

– Ні. Сіль не може очистити воду. Вона в ній просто розчиниться. Лише цеоліти й іоніти можуть її очищати. Проводити дезінфекцію замість хлорки можна в інший спосіб, наприклад озонами, але не сіллю. Сіль воду ніколи не очистить, адже з неї потрібно видалити і радіоактивні, і шкідливі елементи. Раніше у всьому Радянському Союзі очищалася закарпатським цеолітом. Він може довго зберігатися, не наносить воді ніякої шкоди, а натомість забирає свинець, хром, нікель та інші елементи.

– Розкажіть про свій космічний винахід, про який останнім часом говорять всі? Як це працює?

– Я по цьому захищав докторську дисертацію. Суть у тому, що можна повністю перетворити метан на природний газ, тобто вуглекислий газ, який ми видихаємо, можна перетворити на метан, а метан – на формальдегід. Це – дуже висока чистота формальдегіду з відсутністю в ньому етилового спирту. Але це – мовою науки. Поясню простіше. Винахід цінний для космічних польотів на інші планети. Тоді, зокрема, йшлося про Марс, на який потрібно летіти 3 роки. Якщо на борту космічного корабля лише 3 космонавти, як їх на такий тривалий термін забезпечити їжею? А ще треба певний час жити на Марсі, а потім повернутися на Землю. Тож я придумав, як утворити замкнене коло з продуктів життєдіяльності людини. Весь процес відтворили за моїми дослідженнями вчені з Москви. Вони зробили лабораторію, я приїздив туди, за всім спостерігав. Загалом винахід, про який тепер говорять всі, не новий. Про нього говорили й раніше, просто не всі цікавляться наукою.

– Тобто на борту космічного корабля треба мати з собою лабораторію?

– Так, звичайно. Не просто лабораторію, а цілий завод. Але з формальдегіду ми можемо отримати і цукор, і білки, і все необхідне для організму. Усе непросто, але все це можна здійснити. Без цього методу польоти на інші планети просто неможливі.

– В Енциклопедії сучасної України зазначено, що ви досліджуєте природні дисперсні системи Закарпаття з метою вирішення екологічних проблем. Поясніть, будь ласка!

– Я займався Сокирницькими цеолітами, різними мінералами, які можуть поглинати шкідливі елементи. Загалом наші люди не вміють дбати про довкілля. Подивіться, як стежать за порядком у Європі, а в нас кидають сміття іншим під ніс. Мене це болить. Хоча зараз у цілому світі екологічна ситуація невтішна. У нас в Україні виробництва не стежать за шкідливими відходами, їх просто скидають в атмосферу, хоча вони можуть бути отруйними. А все це нам потрапляє у легені. Тим часом практично немає такої хімічної сполуки, яку б не можна уловити, знешкодити. Всі гази можна повністю поглинути – і вони не завдаватимуть шкоди нікому. І такі матеріали, які їх нейтралізують, прямо в нас під ногами. Ми саме цим і займалися, щоб очищати навколишнє середовище.

Зараз багато наших випускників їдуть працювати за кордон. Чи це погано чи добре? Можливо, ми втрачаємо цвіт нації, вчених зі світовим імям?

Звичайно, це проблема для нас. Справді найталановитіші виїжджають. Але їдуть не лише наші, закарпатські студенти, але й зі Львова, Києва. Мої колишні випускники, наприклад, працюють в Академії наук Угорщини, членом якої я теж є, і в Празі, і в багатьох країнах.

– Ви викладали в Республіці Малі та Алжирі. Розкажіть про ці екзотичні країни. Що було цікавим, що запам’яталося найбільше, чи були курйози?

– У Алжирі умови ще більш-менш, а Малі – це дуже бідна африканська країна. Там ми відкрили університет, до мене приходив їхній президент декілька разів. Я зробив лабораторію. Коли наші всі викладачі привозили туди продукти, я привозив скло, трубки, сам паяв прилади, відкрив склодувну майстерню, де могли працювати самі студенти. Ми жили в їхній столиці. Університет був від ЮНЕСКО, нас працювало там десь 20 викладачів із різних країн, студентів навчалося десь 100. Тож на відкритті до нас прийшов президент. А я був з фотоапаратом, я з ним ходив усе життя, любив фотографувати. Тож нас вишикували. Я хотів Модибо Кейту сфотографувати, поставив фотоапарат на землю і нахилився, щоб його підняти. І раз лише чую – рука в мене хряснула. То охоронець подумав, що в мене вибухівка. Перевірив – і відпустив мене. Потім прийшов президент і подавав мені руку. Потім, пригадую, свято в них було. На площі десь 50 тисяч людей… всі стояли на колінах на Рамадан перед мечеттю. Я стояв позаду. Модибо Кейту саме мав прийти виступити перед прихожанами. Ми з дружиною вирішили подивитись. Раз лише один з тих людей схопився і кинувся на нього з ножем. Але охоронець зреагував оперативно і схопив його. На жаль,  сфотографувати я не встиг.  Дружині стало погано, поліцейські нас посадили в машину і запропонували повезти в поліклініку. Загалом там було цікаво, але небезпечно. У Малі я навіть студентів навчав фотографувати.

– Як там оплачувалася ваша робота? 

– Зарплати в нас були високі, але на руки я отримував лише мізер із того. Скажімо, якщо в ті часи третій радник посольства отримував 350 доларів, то у мене в Малі була зарплата 8 тисяч на місяць. Але з цієї суми я мав усього 350 доларів. Усі інші гроші потрібно було віддавати на благо партії. В Алжирі зарплата була 13 тисяч доларів. Та з них я теж мав лише 1100-1200 доларів. Єдине, що я  купив собі за ті гроші – це «Волгу», на якій їжджу досі.

Хімія – це наука без якої не можна обійтися ні в медицині, ні в фармакології?

– Так. Наприклад, тепер існує метод нанокаталізу, за допомогою якого лікують рак. За старими методами людині дають ліки, вона їх ковтає, вони розчиняються у крові, розповсюджуються організмом , у тому числі – доходять до мозку… і лише частина з них проникає до ракових клітин. Тепер же із фарфору роблять кульку, у якій 56 атомів. У неї поміщають колоїдний розчин, який здатний з’єднуватися з раковою пухлиною. Крім того, туди ж поміщають кілька атомів срібла і це все вводять хворому ін’єкційно. Ця речовина пересувається в організмі, наближається до ракових клітин і знищує їх, інші ж не чіпає. Так як тут обійтися без хімії? І таких прикладів – безліч. Про нанокаталіз у нас не знали ще два роки тому. А мій друг, який працює у Академії наук України, описав подібний синтез аміаку давно. Його дослідження увійшло в мою книжку, яку я видав ще у 2004 році.

– Ви видали багато книжок, а що читаєте?

– Останнім часом майже лише наукову літературу. Раніше читав дуже багато художньої літератури, любов до книжок у мене ще зі школи. Мама давала мені гроші на булочки, а я купував книги, потім влітку у вільний від навчання час пас корів і читав.

– На сьогодні працюєте над якимось науковими розробками? 

– Зараз займаюся лише теорією.

– Спасибі за розмову. Успіхів вам і здоров’я!

Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Прокоментуй!
(Обов’язково)
(Обов’язково, не публікується)