Закарпатка підкинула двох своїх дітей сестрі і більше ніколи про них не згадувала
Дві сестри – дві зовсім різні долі. Ганна і Василина народилися із різницею у 6 років. Але старша Ганна завжди Василиною опікувалася – ніби це була її дитина. Так у них чомусь повелося вже змалку. Вона прибирала за сестричкою, годувала її, а потім прала її одяг, робила їй цікаві зачіски, захищала. Дивно навіть не це. А те, що своїм життям Ганна переймалася набагато менше, ніж життям Василини, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
Проте заміж Ганна вийшла дуже рано. Тиждень минув з того часу, як їй виповнилося 18. І от вони вже зіграли весілля із своїм Василем. Скоро пішли й діти. У 22 роки Ганна мала вже двох синів.
А от Василина заміж виходити не збиралася. Принаймні у 22 роки ще вважала це досить далекою перспективою. Проте залицяльників у неї ніколи не бракувало. Адже вона завжди вміла як слід подбати про себе. Завжди була дуже доглянутою, добре виглядала. А щоб роздобути собі якусь дорогу косметику чи брендовий одяг, не гребувала навіть взяти в мами з пенсії. Або ж деколи випросити гроші і в сестри, в якої на той час уже була велика сім’я – тож там потрібно було грошей і грошей.
Але коханці у житті Василини не переводилися. Тож природно, що якось вона завагітніла. Коханець чомусь одразу ж розчинився у просторі. Дістатись до нього було неможливо. Він просто зник. І це не можна було пояснити інакше, ніж втечею від батьківських обов’язків. Проте Василина не довго за ним горювала. Скоро на обрії виникли інші кандидати на її серце.
Тож Василина не придумала нічого кращого, ніж скинути свою дитину Ганні. А сама поїхала світ за очі. І три роки ніхто про неї нічого не чув. Аж ось через три роки вона приїжджає знову – і цього разу теж вагітна. І знову Ганна все на світі їй прощає. А коли сестра народжує, то Ганна клопочеться про неї – як про рідну дитину.
Але цього разу знову ж таки Василині вдалося провернути вже знайомий трюк. Знову залишила вона свою дитину на сестру. Цього разу вона вже зникла на два десятки років. Жодного разу навіть листівки додому не написала. Навіть привіт кимось не передала.
А тим часом Василині дуже поталанило. Вийшла вона заміж за дуже заможного італійця. Стала вправно керувати його багатствами. Мали вони вже кілька вілл у курортних містечках Італії. Тож жили як у Бога за дверима.
А в цей час родина Ганни ледве виживала. На Україні настали гіркі 90-ті роки, роботи не було. А тут на руках у Ганни четверо дітей – двоє від Василини і двоє своїх.
Але люди в цей час потягнулися і на заробітки. Багато односельців Василини поїхало в Італію. Цікаво, що вона сама ніколи не брала в прислугу українок. Боялася, видно, щоб якось не спливла на поверхню її правда. Адже чоловік не знав ані про її попередні походеньки, ані про дітей, яких вона залишила в Україні.
Але ж світ не такий уже й великий. Тому невдовзі наші заробітчани переказали Ганні, що знають, де живе сестра. Не забули згадати і те, що сестра живе дуже пристойно. Могла б сама до неї завітати, побачити все на власні очі.
Гірко стало Ганні від тих слів. А ще дуже соромно перед людьми. Ну хай вона – сестра – її не обходить. Хай вона і забула про ту допомогу, без якої колись би й не вижила. Але ж діти, діти! Хіба їй не болить серце, чи мають вони що їсти, що вдягнути. Діти ж чудово знали, що їх виховує не мати, а тітка. Ганна з самого початку від них нічого не приховувала. Адже в селі – рано чи пізно – їм би про це розповіли.
Хіба вони не мріяли побачити свою справжню матір? Особливо старша донька. А згодом хтось навіть сфотографував Василину в Італії – разом з її чоловіком – на одній із вулиць. І от ці фото передали дітям та Ганні.
Молодша дочка на той час вже втомилися чекати справжню маму. І вона навіть не подивилася на фотографії, бо вважала Ганну своєю мамою, тому вже й чути не хотіла про якусь іншу. А старша просто прикипіла до цих фотографій. Вона повсюди носила їх із собою – як якийсь амулет. На тих фото була усміхнена розкішна жінка, одягнута по-сучасному і, мабуть, дуже дорого. От коли б її якось побачити!
Одного разу доля їй у цьому допомогла. Марина – старша дочка Василини – влаштувалася в Італії. Робота випала не важка – все ж не на заводі, а прибирати у перукарні. Це була досить дорога перукарня, тому й платили їй тут добрі гроші. Надзвичайна охайність та чесність Марини так підкупили господиню салону, що вона довірила українці ще й прибирати власне житло – бодай у вільний час.
Тож заробітками тут Марина була дуже задоволена. А тим часом потроху вивчила ще й італійську мову. Цих знань цілком вистачало – бодай для того, щоб спілкуватися на вулиці та в побуті. Та до розмови клієнтів вона ніколи і не дослухалися – в перукарні було роботи по самі вуха. Хіба що цікавила інформація про ціни, продукти, житло.
Але якось до цієї престижної перукарні зайшла молода красива жінка. І від її погляду у Марини перехопило подих. Ці очі не можна було сплутати ні з якими іншими. Це були очі її матері! Вона так довго вивчала їх на фотографіях, що знала напам’ять кожну деталь. Ще й родимка – над правою бровою.
Це була її мама і ніхто інший! Марина інстинктивно потягнулася до цієї вродливої жінки – так хотілося обійняти її. Обійняти і одразу ж забути про всі на світі образи – раз і назавжди! Жінка теж помітила цей жест і… насторожилася. Але вдавала, що нічого не трапилося і стала щебетати з перукаркою, яка зачіска їй зараз найкраще пасує. Та все ж вона була дуже напруженою, хоч і хотіла виглядати безтурботною. Адже в цей час вона ледь терпіла прискіпливий погляд Марини.
– Ви звідки, дівчино? – нарешті озвалася до Марини вродлива клієнтка перукарні, щоб якось позбутися напруги.
Марина відповіла їй українською. І назвала закарпатське село на Міжгірщині. А потім швидко назвала своє прізвище, сказала, що її виховує не мати, а Ганна – її тітка. Але вона все одно обожнює свою матір. І розуміє її. І не завдала б шкоди її життю, коли б її зустріла. І нічого б не попросила. Тільки б побути з нею разом.
Жодної нотки докору не було в цих словах дочки. Лишень одна безмежна любов. Та ще – величезний біль. А збоку виглядало так, ніби Марина – дуже обережно – вимовляє якісь паролі, що допоможуть їй нарешті порозумітися з матір’ю.
Але прекрасні очі незнайомки просто застигли від жаху. Вона одразу ж відвела погляд на стіну з фотографіями кінозірок. Більше й не заговорила до Марини. Хоча часу мала вдосталь. Адже перукарка пофарбувала її прекрасне волосся і треба було чекати ще хвилин зо 20, щоб фарба висохла. Жодного разу вона більше не повернулася в бік Марини.
Але вона не знала, що в обов’язки Марини входить і мити голови жінкам після фарбування. Коли незнайомка про це дізналася, її обличчя стало просто кам’яним. Та все ж діватися було нікуди – правила всюди одні й ті ж самі. Вона з незалежним виглядом підставила волосся під теплі струмені води. Заплющила очі. Не тільки тому, що боялася, аби вода не потрапила у очі. А щоб не бачити благальних поглядів дочки.
– Мамо! Мамо! – шепотіла Марина, торкаючись до рідного обличчя.
Але Василина вдавала, що нічого не чує. Безтурботно закрутила рушником волосся і знову сіла в крісло, грайливо закинувши ногу за ногу. Та все ж у них ще було кілька коштовних хвилин, щоб нарешті визнати одне одного.
Хвилини спливали, а жінка жодного разу більше й не глянула у бік Марини. Коли ж вона все-таки підвелася, щоб іти геть, серце Марини не витримало. І вона вибігла з перукарні – вслід за своєю мамою.
– Якщо тобі так вже дуже хочеться видурити у мене гроші, то на! Я ж чудово знаю, що ти лиш цього і прагнеш! Прожила життя без мене і тепер про мене теж забуть! Ти ж уже зовсім доросла жінка, а не дитя якесь! А гроші на – я їх тобі даю! – Василина з презирством вигнула губи і тицьнула у долоню дочки якийсь папірець.
– Мамо! Мені не потрібні гроші, мені потрібна ти! – Марина щосили переконувала себе, що вона зараз не сміє розплакатися.
Але мати навіть не поглянула на неї. Вона впевненою ходою вродливої жінки перетнула вулицю, сіла в розкішне авто і поїхала геть.
Олена Пашко, газета «ПОРАДИ» ексклюзивно для zakarpatpost.net
