Закарпатка, в якої помирали малюки, почала доглядати за хворими дітьми

У нашої сусідки помирали діти. Вже третя дитинка померла за шість років. Люди їй радили пройти ретельне медичне обстеження. Адже буває, що в батьків просто несумісність по групі крові. Але вона казала, що з цим у неї ніби все гаразд. Та й вони обоє з чоловіком – цілком здорові, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».

А скільки вона по всяких там ворожках ходила! Нічого путнього і вони їй не сказали. А одного разу на мукачівському вокзалі її зустріла справжня шатрова циганка. Сама запропонувала погадати.

Ліза спочатку хотіла від неї втекти. А потім згадала, що, крім квитка на електричку, нічого при собі й не має. То й ніби обікрасти її крутійка не зможе.

Ліза простягнула долоню. І циганка одразу вигукнула:

– О, та в тебе багато горя, жінко. А за твоїми плечима стоїть прадід. 10 смертей на плечах носить. Вояком він був чи що? Тяжко йому дуже, Але вже на три смерті менше на його плечах.

Ліза була приголомшена. Її прадід і справді воював. І був якимсь там  воєначальником. Кажуть, що міг убити просто так – з нудьги, а не тільки тому, що бачив перед собою ворога. Що й свого солдата міг застрелити.

– І що ж я маю робити? – спитала Ліза.

– Не знаю, може всиновити дітей. Але не моя то справа – казати тобі, що маєш робити. Життя саме тобі підкаже.

Більше нічого не хотіла сказати циганка. Розвернулася і пішла геть, шурхочучи своїми яскравими спідницями по перону. Поїхала додому й Ліза. Часто згадувала вона слова циганки. І стала думати про те, як би їй всиновити дитину. Вже й чоловік ніби з цим погодився. Вони вже були готової прийняти чуже дитя.

Сутужно було тоді з роботою. Аж ось Лізі запропонували йти нянечкою в школу – для дітей з обмеженими можливостями. Не з великої любові їй це пропонували. Нянечки там довго не витримували. Хоч зараз гроші були людям уже потрібні. А зарплатам там була ніби й пристойна – порівняно з копійками, які платили всюди. То Ліза могла б задуматися перед тим, як іти на таку роботу. Але вона навпаки – несподівано навіть для себе – погодилася.

І дуже про це пожалкувала згодом.  Бо робота там і справді була просто нестерпно тяжка. Нянечка насправді тут була санітаркою. Діти могли у будь-який час накласти в штани. Вона тільки те й робила, що мила їх і перевдягала в чисту білизну. А декотрих треба було годувати з ложечки. Вони кусали її, щипали. Могли гарячу кашу в обличчя вихлюпнути, обзивали всіляко.

Крім того, треба було чистити вікна, мити підлогу, посуд, столи, прати, водити деяких  дітей у туалет, потім ті туалети вичищати, заправляти ліжка, відмивати іграшки, бо діти робили з ними казна-що. А ще штопати одяг дітей, бо вони його рвали несамовито. А ще – дивитися на ці спотворені важкою хворобою дитячі личка та тіла. І якось від цього всього і самій не збожеволіти.

Але Ліза терпіла. Вона до вечора просто таки валилася з ніг. А від постійних стресів готова була вибухнути у будь-яку мить. Але щось її все ж таки тягнуло на цю вкрай важку роботу – якась невидима сила вела її сюди з дому. Тільки через рік вона згадала те дивне пророцтво циганки – про дітей. І тоді вирішила, що не випадково вона опинилася саме тут. Це, може, життя її поставило саме тут. І нікуди їй звідси не можна тікати.

А ще через рік вона знову завагітніла. Ходила в цей час сама не своя. Бо боялася, що знову втратить і цю дитину. Але народила легко – на диво здорового хлопчика. У тривогах за його життя минуло сім років – аж поки він не пішов у школу. Інші її діти помирали вже до року.

Ліза й досі працює з важкими дітьми – з обмеженими можливостями. Її син часто приходить сюди на роботу. І ні краплі не сахається цих дітей. Вони його у відповідь дуже люблять. Одразу хочуть обійняти, дарують іграшки – хоч він цього зовсім не потребує. Ці діти одразу ж стають біля нього якісь спокійніші, частіше посміхаються. А разом з ними частіше посміхається й сама Ліза.

Оксана ЛІЗАК, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net