Чому деякі закарпатці вміють пити, а деякі – ні

[Total: 0    Average: 0/5]

Якось нещодавно зрозумів, що люблю алкогольні напої. Можливо, не так вживати, як насолоджуватися, вловлювати аромати, букети смаку, неповторність післясмаку… Такі різні, такі стильні, такі звабливі пляшки бувають, що встояти перед ними ой як важко. Чи просто неможливо? Але для мене одне із моїх захоплень не є ні культом, ні пристрастю, ні хворобою. Я взагалі дотримуюся переконань, запозичених від старих мудреців, які кажуть, що у цьому питанні важливими є три речі: як пити, з ким пити і скільки пити. Якщо ти зважаєш на все це, то процес вживання алкоголю – це ознака мудрості, а не кара божа для твоїх родичів, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Майже сотня різних напоїв із своїми історіями стали основою моєї колекції. Звісно, у ній міцні напої, бо вина довго не зберігаються – їм потрібні особливі умови. Та і сила волі необхідна неабияка. Якщо ти знаєш, що італійське марочне 1986 року стоїть на полиці і може від недотримання температурного режиму зіпсуватися, то ти цього допустити категорично не можеш. Ну… І якщо є відповідна компанія, то… Але я не про те.

Хочу принагідно зауважити, що жодної пляшки спеціально для колекції я не купував.

Мене, певно, цікавить не так кожна пляшка, як історія, пов’язана з нею. Це як своєрідний щоденник – кожен експонат як окрема сторінка твого життя. Оце одна із перших (якщо не перша) пляшок, яка у мене з’явилася у той день, коли народилася моя донечка. Я тоді був у столиці, ми з друзями відзначили таку визначну подію у моєму житті італійською пляшкою «Кеглєвіча». Напій мені настільки сподобався, що я вирішив придбати ще одну пляшку і відвезти її додому, щоб там вжити напій на хрестинах доньки. Але відкорковувати потім передумав. Бо пригадав, що мій батько після мого народження та народження кожного із моїх братів і сестер, а нас у нього шестеро, ховав кілька літрів вина власного виробництва із урожаю винограду того року, коли народилася дитина. Залиті сургучем корки та зберігання у підвалі дозволяли через багато років гостям на наших весіллях скуштувати благородного напою двадцятилітньої чи більше витримки. Я вирішив, наслідуючи батька, відкласти «Кеглєвіча». А потім подарував цю пляшку донечці та зятю на їхньому весіллі.

Коли дочки ще не було на світі, мені довелося бачити колекцію алкоголю з усього світу у хаті одного німця, на квартирі у якого я жив десять днів. Кожного дня ми куштували по три-п’ять різних горілок. Якщо напій подобався і ми казали: «Gut», красномовно піднімаючи великого пальця уверх, то хазяїн наливав із цієї пляшки ще по одному невеличкому келишку. Якщо ж ми кривили носами, як після арабської горілки, то він мовчки ховав пляшку і приносив іншу. За час перебування у гостях у цього унікального вісімдесятилітнього діда ми не спробували і десяти відсотків із його колекції. Але у нього були такі пляшки, із яких він пригощав друзів та гостей десять років тому, а вони були ще наполовину повними! Такі приклади надихають. До речі, із тієї поїздки я не привіз жодної пляшки.

Перша пляшка із закордонної поїздки, безвізу тоді ще не було, поповнила мою (тоді ще малу) пляшкозбірню після поїздки у Словаччину. Посол цієї сусідньої держави в Україні, яка приймала нашу письменницьку делегацію на своїй Батьківщині, подарувала кожному із нас по пляшці «Боровічки», із гілочкою ялівця усередині. Із Праги я привіз «Бехєровку», яку подарував мені там мій добрий друг, нині уже покійний Іван Рега. Було дуже спекотно і ми, вивчаючи визначні місця Чеської республіки, час від часу охолоджувалися у тамтешніх господах чудовим пивом. Раптом, пригадується, що це було у корейському ресторанчику, Іван спитав: «А ти пив колись бетон?» Чесно кажучи, я був здивований таким запитанням. Але Іван Михайлович, усміхнувшись, покликав офіціанта і замовив два бокали «бетону». Як виявилося потім, це «Бехєровка» з тоніком. І цей напій нам добре посмакував. Після нього вуличний художник на Карловому мості увіковічнив нас на малюнку з величезними бокалами у руках.

Маленьку пляшечку хорватської горілки привезла мені київська кума, яка навчила мене правильно вживати текілу, велику пляшку якої у свою чергу подарував якось мер Іршави на презентації моєї книги в Ужгороді. Німецький шнапс з’явився завдяки Василеві Марущинцю, що працював певний час у тамтешньому посольстві України… До речі, шнапс ще не відкоркований. А от багато інших напоїв із колекції я спробував, пригощаючи ними своїх друзів – навчився від старого німця. Бо «напої існують для того, щоб їх вживати», – це його слова. І хіба з цим посперечаєшся?

Мій сват подарував мені літрову пляшку дорожезного віскі дванадцятирічної витримки. Це було у лютому 2018 року. То я її пив сам та пригощав вибраних гостей майже до нового 2019 року. Просто дуже смачне було віскі. А так би ще залишилося трохи і на 2020 рік.

Але серед моїх знайомих є і такі, які вважають, що пляшка відкривається для того, щоб її допити до дна. Потім відкривається інша – теж до дна. І так поки є гроші або поки ноги тримають. Мій теперішній сусід має золоті руки. Він і слюсар, і муляр, і сантехнік, і електрик, і штукатур, і маляр, і зварювальник… Але все це він може робити тільки коли руки не трусяться. А вони трусяться вже постійно – навіть піст їх не зупиняє. Ще зранку, коли похмелиться, то ще щось робити може. А так… Тільки сльози у його матері не висихають. Бо йому ще і сорока років нема, а життя вже і не буде. Сумніваюся, що хтось чи щось його зможуть змінити і позбавити від згубної залежності.

Старий німець, про якого я вже згадував вище, навчив нас іще однієї мудрості: пиво можна пити і до вечері, а от горілку – тільки після. Горілка на голодний шлунок – це смерть. Інший чоловік – голова Довжанського страйкового комітету, колишній сільський голова Андрій Йосипович Надь – прожив понад дев’яносто років. У дев’яносто два він ще залазив на стрем’янку і обтинав виноград на лугоші. Колись давно, на початку нашої незалежності, він казав своїм колегам-ветеранам на одній із урочистостей: «Ви всі поздихаєте, а я буду жити. Бо ви не вмієте пити». Ветерани дозволяли собі хильнути зайвого – їх же пригощали, а от Андрій Йосипович – тільки три по п’ятдесят. І все. І ні краплі більше. Тому і прожив стільки, а майже всі його ровесники і до восьмидесяти не дотягнули.

А ще хочу сказати, що про пиятику та пияків є багато анекдотів. Деякі з них просто шедевральні.

Ось нещодавно розказали мені:

Пішли якось мисливці на полювання. Знайшли стару глибоку яму, замаскували її і, щоб не витрачати час даремно, сіли поодаль трохи пообідати. Непомітно і вечір прийшов. І забули вони про яму та про полювання. А за цей час у пастку впали аж троє звірів: козел, вовк і лисиця. Оговталися і почали говорити. Вовк каже: «Я би вже і поїсти не проти…». Лисиця підтакує: «Я теж.» А козел, усвідомлюючи, що вижити у нього шансів нема, просить: «Я розумію, що я травоїдний і їсти мені тут немає чого. Я готовий до того, що ви двоє мене з’їсте. Але дозвольте мені перед смертю хоч поспівати трохи». Ті погодилися. На козляче мекання прибігли мисливці і застрелили спочатку козла, потім лисицю. Наляканий вовк встиг вистрибнути із ями і втік, тільки поранення отримав. Сів захеканий посеред лісу і рани зализує. Аж тут приходить ведмідь і питає: «Що з тобою, братчику?». Той роздратовано відповідає: «Не повіриш, клишоногий. Оце годину тому я і поїсти мав що, і переспати мав із ким, а бач, старому дурневі шоу захотілося!»

Тож на чому я маю закінчити нашу розмову? Певно, на тому, що алкоголь і вибори мають багато спільного. Адже і там, і там, починаючи діяти чи приймаючи рішення, мусиш завжди мати на увазі: а яким буде похмілля?

Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено