Останніми тижнями експерти у телевізійних шоу нагадують кадрик зі ще радянського мультфільму про Мауглі: зграя бандерлогів дрижить і у такт хилитається під гіпнотизуючим поглядом змія Каа. Під Каа маємо на увазі не Володимира Зеленського, а оту ірраціональну силу, яка піднесла його у головне крісло України, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Та, як не дивно, трохи прояснити ситуацію допомагають два сучасні романи, що минулого року побачили світ у Києві. Дещо перефразовуючи Леніна, можна сказати: про що би не писав письменник, за великим рахунком він завжди пише про революційні настрої свого суспільства.
Особливо це відчутно у Єлизавети Мельниченко. Закінчивши Київський інститут міжнародних відносин, вона працювала журналістом-культурологом, 2017 року дебютувала сатиричним романом «Інопланетна Рашка» про путінський режим і війну з Україною, а у 2018 році видала новий роман-гротеск «І засяє сонце». Його головний антигерой – власник «Беня-банку» Бен Ізраїлевич. Серед його численного оточення – актор Ізя Зельонкін, що як може розважає олігарха і час від часу грає з ним у настільну гру «Монополія». Більш того, олігарх планує посприяти йому у політичній кар’єрі. Проте через власну необережність Ізя випадково опиняється в одній камері з головним позитивним героєм атошником Артуром. Відібравши в Ізі його мобільник, Артур зв’язується з вільним світом, веде прямі відеорепортажі прямо з катівень олігарха і взагалі вчиняє Інтернет-революцію. Отже, ставлення авторки до Ізі (і його прототипу) амбівалентне: з одного боку – він об’єкт сатири, з іншого – бодай непрямо причетний до розгрому свого олігарха, до сходження сонця. Завершується все максимально оптимістично: «Аж раптом хтось вимкнув дощ. І засяяло сонце». Написана у стилістиці такого собі застільного стьобу, книжка продовжує багаті українські традиції політичної сатири (які поглибив той самий Зеленський) і дозволяє підійти до нашого сьогодення трохи з більшим гумором і з меншою часткою серйозності.
Натомість у романі Володимира Лиса «Стара холера» зовсім не йдеться про виборчі перегони, зате саме він пояснює, чому наша публіка категорично не сприймає олігархів, чому готова голосувати за кого-завгодно – тільки б не за Петра Порошенка. Свого часу автор уславився романом «Століття Якова» про волинянина-довгожителя, що пережив кілька політичних режимів і став символом свого краю. Кілька наступних книжок продовжили творити волинський епос на все нових і нових типажах. Цей роман вже можна назвати поліським «Декамероном», він починається з опису складних любовних стосунків у глухому селі. Поступово виокремлюється лінія молодої Лізи, яка переїздить до Києва і влаштовується там реалізаторкою квітів. У неї несподівано закохується (любов зла) син олігарха, що має вже власний бізнес. Далі усе описано в кращих традиціях дамського роману (цілком новий для Володимира Лиса жанр): мажор поводиться винятково шляхетно, терпляче і креативно. Його упадання дуже красиві, проте класове чуття і класова ненависть Лізи таки переважає – хоч ти розбийся.
Віддалено це нагадує «Сорок першого» Бориса Лавреньова, де більшовичка Марютка, опинившись на безлюдному каспійському острові удвох з інтелігентним білогвардійцем, поступово закохується у нього, та врешті-решт все одно вбиває його. Тільки у Володимира Лиса навпаки: озлоблюється врешті-решт олігарх, відкриває полювання на Лізу і її нареченого-вчителя (вчителем є і головний герой серіалу «Слуга народу»), ті витримують у селі справжній бій з його посіпаками, а відтак тікають на Донбас, бо тільки на фронті можна сховатися від олігарха.
Книжка про зіткнення двох ірраціональностей – соціально-політичних установок і кохання. Перші виявляються сильнішими. Книжковий олігарх сильно нагадує Петра Порошенка, його відчайдушні спроби сподобатися широкому виборцеві, якого значно простіше купити, але ж хочеться викликати справжнє щире почуття. Так і не вдалося – ні у книжці, ні у житті.
Сергій ФЕДАКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net