Закарпатська босорканя сказала: «Своє щастя у воді знайдеш»

[Total: 0    Average: 0/5]

112-кілограмова Лариса: «Дивлюся: живий чоловік назустріч іде»

Вийти заміж для закарпатської дівки – свята справа. Тут без цього засиплють докорами, засудять, дорікатимуть і задаватимуть незручні питання. Особливо в нашому селі. Не раз мені баби казали: «Ой, Ларисо, залишишся ти старою дівою, згадай наші слова! Вічно голову задереш до неба, нікого не бачиш. А мужики, які ще живі, вони ж не на небі, вони під ногами валяються…»

Спочатку мені якось боязко було під ноги дивитися: раптом дійсно, валяються; ще роздавлю кого-небудь ненароком – вага ж немаленька в мене… як-не-як 112 кілограмів. Та я дівкою гордою була, з багатої родини. Мої очі тягнулися до неба, щоб літати, а не до землі, щоб повзати, наче дощові черв’яки. Та що робити…. Баби казали: «Не бійся, що розчавиш! Чоловіки, хоч і лежать готовенькі, але дух їхній специфічний здалеку відчувається, та й звуки з них так і рвуться назовні» , пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Я не повірила: «Брешуть баби» – подумала про себе.

Але мені було вже 32 роки і мама забігала по різних босорканях, непокоїлась, що мене ніхто заміж не кличе. Та й самій мати чоловіка хотілося, чого правди таїти.

От і розказала їй ворожка, що я собі судженого у воді знайду.

Перше, що спало на думку, що в калюжах треба шукати. Які в нас закарпатські дороги – кожному відомо. А в селах – ще й поготів… але тоді ці ями під ногами мене навіть радували.

«Видно, із п’яним доведеться знайомитись, – вирішила я для себе, – З таким, що його ноги не несуть. Але це нічого… похмілля ж тимчасове, за кілька годин пройде, а потім щастя моє триватиме цілу вічність».

І ось одного вечора… іду собі на «полювання», ніби гуляю, а сама очима так і бігаю. І боязно, але й приємно одночасно. Передчуття приємне охоплює мене.

Раптом чую: з однієї калюжі, що неподалік, доноситься якийсь звук – чи то підводний човен спливає, чи то свиня сусідська заблукала у сутінках і хрюкає, чи то Іхтіандр місцевий завівся. Для тих, хто не знає, поясню, що Іхтіандр – це людино-риба, персонаж роману Олександра Беляєва, хто не читав, то фільм, напевно, точно бачив. А того разу… так і було. Бачу – лежить. Не просто лежить, а маскується, щоб, мабуть, занадто спритній молодиці не дістався.  На глибини пішов, свободу береже.

 Я зачаїлася, а він голівоньку відкинув і руки до мене тягне. Навіть в темряві, здається, розгледів, якої я краси неписаної. Чую, вирішив запропонувати руку і серце. Хоча обличчя не бачу, тільки очі в темряві світяться, наче в сусідського кота Васьки. Пробує мій Іхтіандр сказати щось, та не може, мукає тільки… наче корова в куми Оксани. Страшно мені стало, і я  – ноги в руки та втекла. Через чималу вагу нелегко мені було бігти.

Зайшла в хату – дишу, наче би на Говерлу сходила щойно, червоніші щоки за помідор, руки-ноги тремтять, як наш Тузик, коли з води вилізе і обтрушується.

Перехотілося мені після того випадку десь півроку чоловіка шукати. Але подруги підбадьорювали і спонукали до рішучих дій.

«Ти що думаєш? – казали. – Мужик відразу чистенький і готовенький в руки пливе? Ні, рибонько, ти спочатку спіймай його, помий, причеши, обігрій, нагодуй, а потім вже і бери його, поки ще тепленький».

Вирішила я не здаватися. Вийшла знову на полювання. Дивлюся: живий чоловік назустріч йде. Сам! Йде майже прямо, правда, ноги ледве пересуває, як ніби горем придавлений. Чую, шепоче: «Мамо… мати…» і  далі щось, правда, не могла розібрати що саме.  Мабуть, бідолашний, маму поховав, подумала я тоді. Очі в нього червоні були, з носа текло, голова хилилася з боку в бік, наче дерево від вітру.

Ну… він іде якось… і я іду. Порівнялися ми. Він оглянув мене помутнілим поглядом і стогне: «Ма-а-ать…».

Здавалося, бідолаха зовсім розуму позбувся. Яка я йому мама! Дівка я ще молода. А він знову: «Мамо… мати…».

Та раптом сили покинули бідолашного  і впав він, страждалець, прямо посеред калюжі. Й понеслося знову: «Мать».

Зрозуміла я нарешті: Божу Матір він згадував. Віруючим виявився.

Але розхотілося з ним чомусь знайомитись. От і пройшла я повз нього і порямувала собі додому.

Зневірилася вже зовсім. Але і баби, і подруги не переставали підбадьорювати: «Не зупиняйся. Немає в нашому селі. Іди в інші. Всіх на світі чоловіків дівки не похапали. І вдівці ж є, і розлучені.Хто шукає – той мусить знайти.

Не хотілося мені дівкою помирати, але й у калюжах шукати жениха теж набридло. Махнула я рукою і вирішила просто жити своїм життям і там… як буде – так буде.

Та якось одного разу поїхали ми з молодшою сестрою, яка вже давно була заміжньою, у інший район на озеро відпочивати. Раз лише бачу: хтось тоне. А я плавала добре, так через мої габарити і сало вода мене сама тримала на поверхні, наче надувний матрац.  От і кинулась я рятувати потопаючого.

А тут… таке щастя! Витягнула я на берег молодого чоловіка. Та ще й дуже симпатичного. Напився він води добряче, от я й почала його відкачувати. Робити штучне дихання. Нарешті він закашляв і відкрив очі.

«Хто ти?» – спитав він, коли трохи оговтався.

Я представилась, сказала, що вивчилась на медсестру і моє покликання – рятувати людей.

Він трохи розгубився, але був мені дуже вдячним за спасіння. От здуру й запропонував, аби я просила в нього все, що хочу, він, мовляв, віддячить, не поскупиться.

Я, аби пересвідчитись у серйозності його намірів, ще двічі перепитала. Чи не зречеться він потім сказаного. Та Олег сказав, що він – людина слова, а не ганчірка якась.

От я набралася хоробрості і запропонувала одружитись.

Він, почувши моє прохання, мало не знепритомнів знову. Але ж пообіцяв – мусив виконувати. Наступного дня ми подали заяву, а через місяць зіграли пишне весілля.

Мій чоловік виявився не просто мужиком, а справжнім скарбом. Крім того, що він гарний, ще й розумний та багатий, має в Ужгороді свій бізнес.

От тепер я й живу з ним у столиці Закарпаття вже 12 років, і ми разом виховуємо чудового сина Андрійка.

От і пригадала я нещодавно оту босорканю, яка мамі казала, що своє щастя я у воді знайду. Правда, не знала я тоді, у якій шукати. Але дуже добре, що не потягнула під вінець якогось із тих алкоголіків, яких вдавалося знаходити у сільських калюжах.

Лариса ПОДОЛЕЙ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.